Сканування і розпізнавання

* ким: by scaNNer:)
* коли: березень 2008р
* а чому лише уривки? ... Пірамідова (1) думаю не варта сканування, а БАО-івська (2) всього 2 роки як надрукована... ще зарано їй :)
* ціна книг в книгарні: 1-ша — 12.6 грв; 2-га — 17 грв (+ містить ще два твори, крім цього: вдвічі об’ємніша)
* рівень розпізнавання і перевірки: середній для 1-ї; високий для 2-ї (тобто +вичитування тексту)

від мене

[квадратними дужками] в тексті — позначки від мене
букви Ё і підкреслення — поприставляв біля підозрілих слів.


Подаю тексти в тому порядку в якому їх читав/ознайомлювався. Спочатку уривки з двох таких «сучасних» перекладів на укр.: 1) зроблений ЛА «Піраміда» (Львів), 2) — ТОВ ВКФ «БАО» (Донецьк), а потім також 3) — маленькі уривки перекладу на рос.
Отже, якщо хочете знати чим є ці «сучасні» переклади, який з них кращий, то знайомтесь. Найпростіше це зробити через пошук тексту: "[r-u1", "[r-u2"... (так я позначив контрольні [синхронні] точки [4-ри] найхимерніших уривків)...








A.C.Doyle_ZagublenyiSvit_vydavPIRAM_2-23_138-157.rtf


Arthur Conan Doyle
THE LOST WORLD
The compiler of the series Yurij Vynnychuk
Translated by Dmytro Lysychenko


PIRAMIDA
Lviv — 2006

Артур Конан Дойл
ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ
Упорядник серії Юрій Винничук
Переклад Дмитра Лисиченка


Літературна Агенція
ПІРАМІДА
Львів — 2006



ББК 84.4
К64
Нова серія «Піраміда пригод» знайомить із найвидатнішими зразками світової та української пригодницької літератури. Попереду у Вас зустріч із чудовими повістями Александра Дюма, Фенімора Купера, Майн Ріда, Роберта Говарда, Герберта Велса, Вальтера Скотта, Райдера Гаґґарда, Луї Буссенара, Гюстава Емара, Роберта Люїса Стівенсона, Жуля Берна, Луї Жаколіо, Рафаеля Сабатіні, а також Андрія Чайковського, Андріана Кащенка, Юліана Опільського, Спиридона Черкасенка, Осипа Маковея.
Пригодницько-фантастична повість славетного Артура Конан Дойла (1859-1930) «Загублений світ» (1912) уже давно стала класикою. Саме з цієї повісті починається цикл науково-фантастичних творів, найвизначніші з яких, окрім «Загубленого світу», — «Отруєний пояс» (1913), «Відкриття Рафлза Гоу» (1914) та «Марракотова безодня» (1929).
Ось уже майже сторіччя «Загублений світ» Конан Дойла манить читача екзотикою таємничих країв, захоплюючим сюжетом і насиченим змістом. Пригоди експедиції професора Челенджера, що потрапляє у доісторичні світи, тримають читача в напрузі від першої до останньої сторінки.



Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ

Літературна агенція «Піраміда» зберігає за собою всі права,
зокрема й позакнижкові.
Будь-яке використання тексту чи уривків із нього, а також
художньо-технічного оформлення без письмової згоди літературної агенції —
заборонено!


ISВN 966-8522-84-2
(серія «Піраміда пригод»)
ISВN 966-8522-80-Х


(r) ЛА «ПІРАМІДА», макет, 2006
(c) Д. Конюхов, художнє оформлення, 2006



Розділ І
Героєм можна бути скрізь

[C]правді-бо, містер Ганґертон — її батько — був найнетактовнішою в світі особою — якийсь пухнастий, пелехатий, неохайний какаду, добродушна, але надзвичайно самозакохана людина. Якби що й могло відштовхнути мене від Ґледіс, то хіба лише перспектива мати такого тестя. Він, напевно, був переконаний, що я вчащаю до них тричі на тиждень із єдиною метою — порозкошувати його товариством і, зокрема, поговорити з ним про біметалізм. До речі, в останньому питанні містера Ганґертона вважали великим авторитетом.
Того вечора я впродовж години, а то й більше, уважно слухав, як він цокотав про брудні гроші, що витискають чисті; про умовну вартість срібла; про знецінення рупії та про справедливі вексельні курси.
— Уявіть собі, — із завзяттям пискнув він, — що всі борги зненацька примушують сплатити й сплатити негайно. Що ж за сучасних умов станеться?
Я, зрозуміло, відповів, що для мене це означатиме цілковиту руїну. А він схопився з стільця, дорікнув мені постійною легковажністю, яка унеможливлює провадити зо мною будь-які поважні розмови, і побіг убиратись для масонських зборів.
Нарешті ми з Ґледіс лишились наодинці. Настав вирішальний момент. Цілий вечір я почував себе, як той солдат напередодні битви, і хитався між надією перемогти та острахом перед поразкою.
Вона сиділа мовчки, і її гордий, делікатний профіль виразно виокремлювався на тлі червоної завіси. Яка була вона вродлива! І яка далека. Ми були давні друзі, щирі друзі. Та ніколи не міг я вийти поза рамці приязні, що однаково могла б існувати між мною й першим-ліпшим моїм товаришем-репортером із «Газети»; приязні відвертої, щирої, але цілком позбавленої тілесности. Моя свідомість мимоволі повстає проти жінки, занадто відвертої зо мною. Для чоловіка то не дуже похвально, коли жінка поводиться з ним, як із товаришем. Там, де виникає статевий потяг, неминуче виникають і полохливість, і замішанняЁ — спадщина старих розпусних часів, коли кохання та насильство часто йшли поруч. Нахилена голова, очі, що уникають дивитись на вас, уривчастий голос, обличчя, що тіпається, — ось що, а зовсім не відвертий погляд та щира відповідь, є непомильними ознаками любощів. Я переконався в цьому навіть протягом свого короткого життя, а може, успадкував те переконання як статеву пам'ять, що її ми звемо інстинктом.
Ґледіс мала всі жіночі чесноти. Мабуть, дехто вважав її холодною й нечулою, але то було абсолютно неправильно. Ніжно-брунатна, майже орієнтальногоЁ кольору шкіра; блискуче чорне волосся; величезні імлисті очі; трохи великі, а проте чудові губи, — вона мала всі ознаки пристрасної вдачі. А втім, мушу зізнатись, мені досі ні разу не пощастило вивести ту вдачу на чисту воду. Ну, то нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і сьогодні ж увечері довести справу до кінця. Вона, щоправда, могла, відмовити мені, та краще вже бути відштовхнутим коханцем, ніж визнаним братом.
Сягнувши думками аж он куди, я, власне, збирався зламати ніяковілуЁ, довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули двоє карих очей, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.
— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись, Неде, і дуже прошу не робити цього. Я волію, щоб між нами залишалось все, як раніше.
Я присунув свого стільця трохи ближче.
— Але як ви дізналися, що я хочу освідчитись? — спитав я, глибоко здивований.
— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило зненацька? Тільки, слухайте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські стосунки. Як жаль, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як оце розмовляли ми з вами?
— Не знаю, Ґледіс. Я, бачите, можу розмовляти спокійно і 3..., і з начальником станції... — не уявляю собі, чому спав мені на думку саме цей урядовець; але він таки виступив на кін, і ми обоє весело розсміялися... — та розмови з начальником станції мене ані трохи не задовольняють. Я хотів би, щоб мої руки обіймали вас, ваша голівка лежала в мене на грудях, і, о, Ґледіс, хотів би...
Побачивши, що я лагоджусь продемонструвати деякі зі своїх бажань, Ґледіс скочила з стільця.
— Ви зіпсували все, Неде, — мовила вона. — Як вільно та любо почуваєш себе, доки не станеться таке. Яка шкода. Невже ви не вмієте стримувати себе?
— То ж не навмисне, — захищався я. — Це — сама природа. Це — кохання.
— Може, коли кохання — взаємне, воно й виходить інакше. Я, принаймні, ніколи не відчувала його.
— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем... О, Ґледіс, ви створені для любощів. Ви мусите покохати.
— Треба чекати, щоб кохання зародилося.
— Чому вам не покохати мене, Ґледіс? Чи то моя зовнішність на заваді, чи що інше?
Обличчя їй трохи проясніло. Вона простягла руку —який ласкавий і доброзичливий був жест! — відхилила назад мою голову и, усміхнувшись, задумливо подивилась мені просто в очі.
— Ні, Неде, — промовила вона нарешті. — Ви за природою — людина незрозуміла, і я можу відверто сказати вам, що річ тут не в тому. Причина лежить глибше.
— Моя вдача?
Ґледіс суворо хитнула головою.
— Що мені робити, щоб поліпшити її. Сідайте й побалакаймо. Ні, я, справді, більше не буду. Сідайте тільки.
Вона підозріло глянула на мене, і той погляд припав мені до душі куди більше, ніж уся її щиросердна довірливість. Скільки ще в нас примітивного та звірячого, коли подивишся не крізь рожеві окуляри. А може, то тільки мені так здається. В будь-якому випадку Ґледіс сіла.
— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?
— Я кохаю іншого, — зізналась вона.
Довелось і мені скочити зі стільця.
— Нікого зокрема, — усміхнулась Ґледіс, побачивши вираз на моєму обличчі. — Це лише ідеал. І я, думаю, ніколи не зустріну чоловіка, що відповідав би йому.
— Розкажіть мені про нього. На кого він скожий?
— Він дуже схожий на вас.
— О, як це мило з вашого боку. Скажіть тоді, що є у нього і чого немає в мене. Хто він? — Член Товариства тверезости, вегетаріянець, літун, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Ґледіс, аби ви сказали мені, що саме вам у ньому подобається.
Така наполегливість моєї вдачі викликала усмішку на її устах.
— Спершу я гадаю, що мій ідеал не казав би такого, —відповіла вона. — Це — людина твердої, суворої вдачі, і він не піддався б примхам якоїсь дурненької дівчини. Але передусім він мусить бути чоловіком, що вміє діяти, хоче керувати і, не лякаючись, дивитиметься смерті в очі. Людиною великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала б не чоловіка, а здобуту ним славу, бо слава та відбилася б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи його біографію, яку написала його дружина, я розумію, чому вона так любила свого чоловіка. А леді Стенді! Чи читали ви найновіший чудовий розділ книжки про мандрівки її чоловіка? Ось якого чоловіка може обожнювати жінка. Через нього вона возвеличується сама, шанована усіма як супутниця його геройських вчинків.
Ґледіс була така чарівна в своєму надпориві, що я за малим не зламав коректного тону нашої розмови. Проте, мені пощастило опанувати себе.
— Адже не можуть всі бути Стенлі та Бертони, — аргументував я. —До того ж, не завжди є і нагода. Я, принаймні, ніколи не мав нагоди, а якби вона мені трапилася, я неодмінно спробую використати її.
— Але нагода є завжди. Вона довкола нас. Одна з ознак мого ідеалу — це те, що він уміє знаходити ту нагоду, і ви його потім від неї й не відірвете. Я його ніколи не бачила, а втім, мені здається, що я знаю його давно. Героєм можна бути скрізь, і нагода чекає тільки, щоб її підібрали. Геройські вчинки — справа чоловіча, а кохання жіноче — то нагорода за їхнє геройство. Пам'ятаєте молодого француза, що минулого тижня полетів на бальоні? Вирувала буря, але день вилету було призначено, і він полетів. Вітром його за двадцять чотири години віднесло на тисячу п'ятсот миль, і бальон упав десь у Росії. Оце — людина, що могла б бути моїм ідеалом. Подумайте про жінку, яка кохає його, і про те, як повинні заздрити їй інші жінки. Оце те, чого прагну і я: щоб мені заздрили з-заЁ мого чоловіка.
— І я зробив би так, аби потішити вас.
— Але це треба робити не тільки на потіху мені. Ви мусили зробити так, бо не могли б зробити інакше; бо така вже ваша вдача, бо чоловік, що є у вас, мусить знайти вихід для свого геройства. Ось, наприклад, коли ви минулого місяця описували вибух у Віґанських копальнях, хіба не могли спуститись туди самі й допомогти потерпілим, дарма що ризикували задихнутись вуглекислим газом?
— Та я й спускався.
— Ви ніколи не казали мені про це.
— Не було про що розводитись.
— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо.
— Мусів спуститись. Ви ніколи не напишете доброго звіту, як не відвідаєте особисто місця пригоди.
— Що то за прозаїчний мотив! Ви розвіяли всю романтику, яка огортала ваш вчинок. Ну, та незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так ласкаво та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, я й дурненька жінка з дитячими витівками, але вони настільки пройняли мене, що здихатись їх я не можу. Якщо я колись вийду заміж, то тільки за якусь славетну особу.
— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, що захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати, і побачите, на що я здатний. Ви ж бо тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду виявити своє геройство, а не чекати, доки її сунуть нам у руки. Подивіться на Кляйва — клерк якийсь, а він завоював Індію. Присягаюся небом, припаде ще щось і на мою долю!
Мій ірляндський запал викликав усмішку Ґледіс.
— Чому ні? — сказала вона. — У вас для цього є все —молодість, здоров'я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова викликали у вас такий настрій.
— А коли б я зробив?..
Тепла оксамитова рука затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ще півгодини тому ви мали бути на вечірній роботі в своїй редакції; тільки мені забракло відваги нагадати вам про це. Може, іншим разом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце у світі, ми й повернемось до сьогоднішньої розмови.
Ось як воно сталося, що одного туманного осіннього вечора я опинився у Кембервельському трамваї з розбитим серцем і з рішучим наміром не чекати й дня, щоб учинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи був хтось на' всій великій просторій земній кулі, хто міг би передбачати, яких неймовірних форм набуде це геройство, або яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?
Цей вступний розділ, подумають читачі, не має нічого спільного з наступними оповіданнями. А втім, без нього не було б і самого оповідання. Порвати, як то зробив я, з усім своїм минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає всіх зусиль, аби вчинити геройський вчинок. Уявіть собі мене в редакції «Щоденної Газети», куди я — зовсім незначна величина — прийшов того вечора з непохитною думкою стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Чи з безсердечности, чи з дитячої примхи зажадала вона, щоб я, задля її звеличання, наражав своє життя на небезпеки? Таке запитання може виникнути в голові людини літньої, а не в палкого двадцяти трьохлітнього юнака, що перебуває у лихоманці першого кохання.


Розділ II
Випробуйте долю в професора Челенджера

[М]ені завжди подобався Мак-Ардл, старий буркутун, згорблений від постійного сидіння редактор «Газети». Думаю, що й я був йому до вподоби. Звичайно, головну ролю в конторі відігравав Бомон. Але Бомон був у розрідженій атмосфері олімпійських високостей і звідти розпізнавав тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або відставку міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував до своєї святині, й очі його дивились кудись у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи над Перською затокою. Він був понад і поза нами. Мак-Ардл безпосередньо його підлеглий, а в усіх наших справах ми звертались до Мак-Ардля. Коли я ввійшов у кабінет до нього, старий кивнув мені головою і зсунув окуляри далеко на свою лисину.
— Ну, містер Мак-Меловнє, скільки я чув, ви працюєте добре, — промовив він із приємним шотляндським акцентом.
Я подякував.
— Репортаж про вибух у вугільних копальнях вийшов у вас чудово. Не гірший і про пожежу в Саусворкі. Безперечно, маєте хист описувати. Що ви хотіли мені сказати?
— Хотів просити вас зробити мені ласку.
Він, здавалося, оторопів і уникав дивитись на мене.
— Та-та-та! А в чім річ?
— Чи не думаєте, сер, що ви могли б відрядити мене кудись із відповідальним дорученням від газети? Я як-найстаранніше його виконаю і привезу вам гарний звіт.
— Яке саме доручення маєте ви на увазі, містере Меловн?
— Таке, щоб, виконуючи його, я зазнав би багато пригод і раз у раз ризикував. Запевняю вас, що зроблю все якнайкраще. Що складніше воно буде, то більше воно мені підійде.
— Ви ніби хочете вкоротити собі віку.
— Ні, я хочу виправдати своє існування.
— Бігме, містере Меловн, це щось занадто... занадто пишне. Боюся, що час для таких екзальтацій тепер уже минув. Наслідки отих «спеціяльних доручень» здебільшого не оплачують витрат на них і, головне, такі доручення можна давати тільки людині з ім'ям, яке має довір'я громадськості. Великі білі плями на мапах уже заповнено, і на землі нема більше місця для романтики. А, проте, чекайте, — сказав і несподівано всміхнувся. — Білі плями на мапах підштовхнули мене на одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — сучасного Мюнхавзена — і вивести його на чисту воду? Ви можете довести, що він брехун, бо він, і дійсно, бреше. Га, хлопче? Оце так було б чудово. Як ви гадаєте?
— Кудизавгодно, щозавгодно — мені однаково. На кілька хвилин Мак-Ардл занурився в міркування.
— Цікаво, чи пощастить вам заприятелювати з тим суб'єктом, або бодай би поговорити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте талант викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм; може, притяжна сила юності — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі.
— Ви дуже ласкаві, сер.
— Отже, чому б вам не випробувати долю з професором Челенджером з Енмоур Парку?
Думаю, що вигляд у мене став трохи розгублений.
— Челенджер! — скрикнув я. — Професор Челенджєр, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу Блянделові з «Телеграфу».
Редактор зловісно посміхнувся.
— Так що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?
— Але пригод ділового характеру, сер.
— Саме так. Я не думаю, щоб він завжди був такий нестриманий. Може, Бляндел потрапив до нього в неслушний час, мабуть, не знайшов підхід до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметесь із ним ви тактовніше. Це, я певний, вам під силу, і для «Газети» буде корисно.
— А я, як на те, нічого не знаю за професора, — сказав я, — і пригадую його ім'я тільки завдяки процесу Бляндела.
— У мене є деякі матеріяли для вас, містер Мак-Мелов-не, бо я цікавлюся професором уже не перший день. —Він узяв із полиці клапоть паперу. — Ось відомості про нього; я прочитаю вам. «Челенджер, Джордж-Едвард. Народився в Лярзі 1863 року. Освіта: Лярзька гімназія, Едінбурзький університет. Асистент при Британському Музеї, 1892 р. Старший асистент відділу порівняльної антропології, 1893. Звільнений через надто гострі кореспонденції в журналах. Одержав золоту медаль за зоологічні досліди. Член закордонних наукових установ — тут сила-силенна різних назв; щось пальців на два петитомЁ — «Бельгійська асоціація», «Американська академія наук, Ля-Плята» і таке інше, і таке інше. «Колишній президент Палеонтологічного товариства... Секція N Британської асоціації» і так далі. Наукові праці: «Нотатки про побудову черепа в калмиків. Нариси теорії еволюції хребтівців» і численні статті; зокрема: «Основні помилки теорії Вейсмана, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. Спорт: Прогулянки пішки. Член клюбу альпіністів. Адреса: Енмоур Парк. Кенсінґтон». Ось, беріть собі. На сьогодні для вас в мене більше нічого немає.
Я сховав папірець у кишеню.
— Хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед собою замість червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все ж таки не зовсім зрозуміло, в яких справах мушу я інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?
Переді мною знову з'явилося обличчя.
— Два роки тому він вирядився сам один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. Безсумнівно, Південну Америку він відвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме був. Почав був оповідати про свої пригоди, але побачив, що йому не ймуть віри, і зачинився у своїй скойці, наче слимак який. З ним, мабуть, і справді, сталося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніш — він просто незвичайний брехун. Є у нього кілька зіпсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Став такий уразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і викидає з дому всіх репортерів. На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі й має певний нахил до науки. Це якраз людина для вас, містере Меловн. Ідіть тепер і подивіться, що можна зробити. Ви вже дорослий, і маєте неабияку силу. Крім того, вас захищатимуть наші закони про недоторканість особи.
Лукаве червоне обличчя стало схоже на рожевий овал, який облямовано пухомЁ. Авдієнцію було скінчено.
Я пішов до Клюбу Диких, але перед тим, як уступити туди, сперся на баляси тераси Едельфі й, замислившись, втупив погляд у брунатну, масну від нафти ріку. На свіжому повітрі моя голова завжди працює краще. Я вийняв із кишені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричної лямпи. І раптом на мене спало натхнення. Я прекрасно розумів, що як журналістові мені не пощастить зазнайомитися з вередливим професором. З іншого боку, як я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Чи не тут треба шукати його вразливого місця? Спробуймо.
Я ввійшов до клюбу. Дзиґарі тільки-но вибили одинадцяту годину. У великій залі було повно люду, а нові відвідувачі все ще надходили. В кріслі проти коминка я побачив високого, худорлявого чоловіка! Коли я підсунув крісло до нього, він повернувся. То була найпотрібніша мені тепер людина — Тарп Генрі з редакції «Природи»; що завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаючи часу, я зараз же зав'язав з ним розмову.
— Що відомо вам про професора Челенджера?
— Челенджер? — він насупив брови й зробив вигляд суворого вченого. — Челенджер — це той, що нарозповідав сім мішків гречаної вовни про свою подорож Південною Америкою?
— Які там ще сім мішків?
— Аякже. Він бурмотів щось про чудернацьку, нібито відкриту ним там тварину, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідань. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Ройтера, але внаслідок того інтерв'ю зчинилась страшенна буча, і професор сам усвідомив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що повірили йому, та він незабаром їх здихався.
— В який то спосіб?
— В дуже простий — своєю нестерпно-брутальною поведінкою. Знаєте старого Водлея з Зоологічного інституту? Так оцей бідний Водлей послав йому листа: «Завідатель Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту». Відповідь була просто нецензурна.
— Чого ж ви не хочете навести її?
— Переказують, що зміст її був приблизно такий: «Професор Челенджер вітає завідателя Зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під усі чорти».
— Боже милий!
— Думаю, що щось на зразок цього згукнув і Водлей, отримавши відповідь. Я пригадую його промову на зібранні. Він почав її словами: «П'ятдесят років маю я зносини з науковим світом...» Відповідь, можна сказати, вразила старого.
— Оце й усе, що ви знаєте про Челенджера?
— Як вам відомо, я — бактеріолог за фахом, живу в своєму мікроскопі й не дуже цікавлюся тим, що дається бачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знання, і мені буває якось моторошно, коли я стикаюся з великим, брутальним, набридливим створінням. Я уникаю пліток, але за професора Челенджера чув тому, що він належить до категорії людей, яких не можу ігнорувати. Він і дійсно талановита людина — справжня електрична батарея, наснажена життєвою силою, водночас страшенно сварливийЁ, впертий, з якимись чудернацькими поглядами, і не визнає чемности та інших забобонів.
— Ви казали про чудернацькі погляди. На чому вони основаніЁ?
— Та в нього їх сила-силенна. Останній його пункт —це еволюційна теорія й теорія Вейсмана. Через них він, кажуть, витримав цілу січу у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніше?
— Зараз ні, але в нашій бібліотеці є протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?
- Я саме їх і потребую. Мені доручено поінтерв'ювати цього суб'єкта, і я шукаю хоч якого-небудь приступу до нього. Ви надзвичайно люб'язно даєте мені зачіпку. Я пішов би негайно, якщо тепер не дуже ще пізно.


Розділ III
Він — абсолютно нестерпний чоловік

[З]а півгодини я сидів у редакції «Природи». Переді мною лежав грубезний том, розгорнений на розділі «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Рішучий протест у Відні. Жваві дискусії». Моя наукова освіта — досить обмежена, і мені важко було стежити за всією аргументацією, але, очевидно, англійський професор висловлювався у цьому питанні з великим завзяттям, чимало попозлив своїх континентальних товаришів. «Протест», «галас», «загальні вимоги спинити промовця» — ось перші три примітки в дужках, які одразу привернули мою увагу. Щодо змісту дебатів, то про мене їх можна було б з однаковим успіхом викласти й хінською мовою.
— Я попрошу перекласти їх мені англійською, — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо й є переклад.
— Тоді, може, я краще випробовував долю з оригіналом.
— Для новака воно, і справді, важкенько.
— Якби мені знайти хоч одну зрозумілу фразу, яку звичайний людський мозок може осягнути. А, це нібито підійде! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона буде першою ланкою в моїй знайомості з страшним професором.
— Більше я вам не потрібний?
— Ні, ні. Я прочитаю вам листа — в ньому не буде приводу для сварки. Запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а там — папір. Дозвольте мені бути вашим цензором перед тим, як буде відіслано листа.
Довелося таки мені попрацювати. Але врешті-решт, не пишаючись, мушу сказати, послання вийшло непогане, і я, свідомий його високої якости, прочитав листа бактеріологу.
«Шановний професоре Челенджере, — починався лист, — скромний студент-природник, я довгий час з глибоким зацікавленням стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та Вайсманістами. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять, перечитавши...
— Ну, й впраноЁ ж бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.
...перечитавши Вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші — надзвичайно очевидні та переконуючі є останнім словом в цьому питанні. Тим часом я прочитав у Вас таке: «Я рішуче заперечую проти ні-

[кінець 23 стр]







































[сторінка 138, початок]

ки. Він, певно, уявляв себе на одному з вільних п'єдесталів на Трафальгарськім сквері й прибрав найвеличнішу позу.

— Еврика! — скрикнув він, вилискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і привітайте також один одного. Проблему вирішено.
— Ви знайшли шлях на гору?
— Насмілююся думати, що так.
— А де ж саме?
Замість відповідати Челенджер тицьнув пальцем на самотню з гострою, як спис, вершиною, скелю.
Обличчя наші — моє принаймні — витяглися. Ми вірили, що на скелю можна видертись, але між нею й плятом була безодня.
— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.
— В будь-якому випадку ми добудемось вершини скелі, — сказав Челенджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.
Поснідавши, ми розгорнули паку, в якій наш голова ховав своє приладдя лазити по горах. Звідти він видобув кружало цупкої, легкої линви в сто п'ятдесят футів завдовжки зі залізними гачками, клямрами та іншим припасом. Лорд Джон уславився як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиний новак у цих справах. Проте, моя міць і відвага мусили заступитиЁ брак досвіду.
Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало дибки. Перша половина шляху була й зовсім легка, але далі скеля ставала дедалі стрімкіша, і останні п'ятдесят футів ми дерлися, буквально в'їдаючисьЁ пальцями в найменший прискалокЁ і в найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челенджер, видряпавшись туди перший, не кинув нам линви, обв'язавши її довкола дерева, що росло на вершині скелі. За допомогою її ми швидко перекинулись через зубчасту стінку й опинилися на невеличкій, вкритій травою галявині.
Перше, що кинулося мені в очі, коли я трохи віддихався й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевости, якою ми нещодавно пройшли. Під нами, здавалося, простилаючись неосяжною шириною й зливаючись із блакитним туманом на крайнебі, лежала вся Бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, засіяний великими каменемиЁ та папоротниковимиЁ деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені масивиЁ бамбукових хащів, що через них ми продиралися, а ще далі рослинність ставала буйнішоюЁ й переходила у величезний ліс, що простягався скільки кинути оком.
Я, наче сп'янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця. [139]
— Сюди, мій юний друже. — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Ніколи не оглядайтесь назад, а завжди вперед, на нашу славну ціль.
Я повернувся. Переді мною лежало плято, і вершина його, поросла зеленою торочкою хащів та поодинокими деревами, була на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плята, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас було б всеодно, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив стовбур дерева і зазирнув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки індіян, що дивились на нас. Обидві стіни —і скелі, й гірського хребта — були цілковито прямовисні.
— Цікава річ! — почувся позаду мене скрипучий голос професора Самерлі.
Я обернувся і побачив, що він із величезною увагою розглядає дерево, яке тримало мене над безоднею. В цій гладкій корі й маленькому ребристому листі було щось доволі знайоме.
— Та ж це бук! — вигукнув я.
— Абсолютно правильно, — підтвердив Самерлі. — Наш земляк теж потрапив на чужину.
— Не тільки краянин, шановний сер, але й вірний союзник, якщо вже про це мова, — сказав Челенджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.
— Міст! — крикнув лорд Джон. — Боже милосердний, міст! [140]
[r-u1_1 вся 141 стор]1 — Правильно, друзі мої, міст! Недарма я вчора усю годину ламав собі головуЁ, намагаючись знайти якийсь вихід. Якщо наш юний друг пам'ятає, йому уже було сказано якось, що Джордж Едуард Челенджер почуває себе краще за всеЁ, коли його притискають до стінкиЁ. А вчора — ви, звісно, не станете це заперечувати — ми всі були притиснуті до стінки. Але там, де інтелект і воля діють обіруч, вихід завше знайдеться. Через цю прірву слід перекинути міст. Ось він, перед вами!
Дійсно, блискуча думка! Дерево було не менш як шістдесяти футів заввишки, і якщо воно ляже так, як треба, прірву буде перекрито.
Челенджер подав мені сокиру.
— У нашого юного друга чудові м'язи. Він краще за всіх виконає це завдання. Однак прошу вас робити тільки те, що вам буде сказано, і не намагайтеся напружувати свої мізки.
Я зробив кілька зарубок на дереві з таким розрахунком, щоб воно упало в потрібному напрямку. Завдання виявилося не важким, оскільки стовбур сам собоюЁ хиливсяЁ до плята. Затим я взявся до роботи цілком серйозно, чергуючись із лордом Джоном. приблизно за годину пролунав гучний тріск, дерево загойдалось і звалилося, потонувши верховіттям у кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився [r-u2_1] до самому краюЁ майданчика, і на одну страшну мить нам здалось, що дерево звалиться вниз. Але воно здригнулося у кількох дюймах від краю й зупинилось. Міст у Невідому країну було перекинуто!
Всі ми, не кажучи ні слова, потиснули руку професору Челенджеру, а він скинув свого бриля і нагородивЁ кожного з нас глибоким поклоном.
— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — сказав він. — Не сумніваюсь, що художники майбутнього увічнять цей історичний момент на своїх полотнах.
Він уже підійшов до краю прірви, коли лорд Джон раптом ухопив його за куртку.
— Мій дорогий друже, — сказав він, — я в жодному випадку не допушу цього.
Тобто як, сер! — Голова Челенджера відкинулась назад, борода задерлася догори.
— У всьому, що стосується науки, я визнаю ваше верховенство, бо ви вчений. Але оце вже моя справа, отже, будьте добрі слухатися мене.
— Як то ваша справа, сер?
— У кожного з нас є своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося ступити в незвідану країну, можливо, переповнену ворогами. Трішки здорового глузду і витримки. Я не звик [r-u3_1] діяти на злам голови.Ё
Аргументи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не було потреби. Челенджер. стенув плечима.
— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?
— Мені здається, що там, у хащах, — сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плято. — Перед тим, як збираєшся лізти в казан з окропом, краще вжити всіх застережних заходів. Будемо сподіватися, що там ніякої небезпеки немає, а робити будемо так, ніби вона існує. Меловн і я спустимось зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й того іншого. Тоді один із нас переходитиме міст, а інші охоронятимуть його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти немає там жодної небезпеки.
Челенджер сидів на пніЁ й аж ричавЁ із нетерплячки, але ми з професором Самерлі погодились, що в таких випадках керівництво мусить переймати на себе лорд Джон. Тепер уздовж найважчої частини шляху висіла линва, і спускатись було значно легше. За годину ми повернулися з гвинтівками й ловецькими рушницями. Метиси, за наказом лорда Джона, принесли скриню з провізією на випадок, якби наша експедиція затяглася. В кожного з нас у ладівниці було повно набоїв.
— Тепер, Челенджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим, прошу, — сказав лорд Джон, коли всі готування закінчено. [143]
— Дуже дякую вам за ласкавий дозвіл, — відповів сердитий професор, що не визнавав жодного авторитету. —Коли ви вже так люб'язно дозволите, я, звичайно, скористаюся з нагоди бути першим, хто ступить у цю країну.
Челенджер із сокирою за плечима сів верхи на стовбур і, пересуваючись по ньому, небавки опинився на протилежному боці. Звівщись на рівні ноги, він почав вимахувати зброєю.
— Нарешті! — гукав Челенджер. — Нарешті!
Я з тривогою дивився на професора і щохвилини чекав, що ворожа стріла влупить йому в спину. Але все було спокійно, і тільки якийсь дивний, барвистий птах знявся з-під його ніг і зник між деревами.
Наступним був Самерлі. Незвичайна енергія в такому кістлявому тілі! Він настоявЁ, щоб на нього навісили дві рушниці, й коли переліз на той бік, обидва професори мали зброю. Після Самерлі поліз я, уникаючи дивитись у жахливу безодню, що розкривала пащу під моїми ногами. Самерлі простяг мені кольбуЁ, і за секунду я мав змогу схопити його за руку. Щодо лорда Джона, то він пройшов по дереву, дійсно пройшов — ногами, ні за що не тримаючись. У нього, певне, залізні нерви.
Нарешті ми стояли в цій казковій країні, в загубленому світі, в царстві Мепла Вайта. Для нас то був момент найвищого тріюмфу. Хто міг би подумати, що він буде прелюдією до найжахливішого нещастя? Дозвольте коротенько розповісти, як усе сталося.
Ми відійшли від краю плята і пройшли ярдів із п'ятдесят чагарниками, коли ззаду нас розлігся оглушливий хруск. Всі ми як один кинулись назад. Міст зник.
Геть унизуЁ, коло підніжжя скелі, я побачив купу гілля та уламки потрощеного стовбура. То був наш бук. Може, край майданчика не витримав і завалився? Спершу ця думка спала нам всім у голову. Але зараз же з-за прискалку на скелі виткнулося смагляве обличчя; обличчя метиса Гомеса. Так, то був Гомес, та тільки не той Гомес, що завжди догідливо всміхався. Ми бачили перед собою пекучий погляд і обличчя, скривлене ненавистю та божевільною радістю задоволеного чуття помсти.
— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!
— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.
З того боку провалля до нас долинув пронизливий сміх.
— А, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав; чекав довго, і нарешті час настав. Не легко було тобі дертись угору; спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися; ускочили таки всі як один.
З подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сукЁ на траві коло нього показував, звідки здобув він підойму, щоб підважити наш міст. Обличчя зникло, але за хвилинку з'явилося знову, ще несамовитіше.
— Ми мало не вбили вас каменем тоді в печері, — крикнув він, — але так буде ліпше. Повільніше і болісніше. Ваші кістки збіліють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти будеш здихати, згадай за Лопеса, що його ти вбив п'ять років тому на Путомайо-річці. Я його брат і, нехай буде те, що буде, але я помру тепер спокійно, бо відімстивЁ за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щез.
Якби метис здійснивши помсту, зник зараз же, все вийшло б для нього на добре. Але отой нерозумний, непереможний нахил до драматизму, властивий романській расі, занапастив його. Рокстон, людина, що в трьох республіках здобув собі славу бичаЁ Господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальшому боці скелі, але перш, як він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг із рушницею до провалля й уздрів свою жертву. Єдиний постріл і ми, нічого не бачивши, вчули зойк і шум від падіння тіла. Рокстон приєднався до нас безтурботний, як і завжди.
— Я попався, як хлопчисько, — з гіркотою промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в халепу. Я мусив був пам'ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути обачніший. [146]
— A де ж другий? Адже, щоб підважити таке дерево, вони повинні були робити вдвох.
— Я хотів убити і його, а потім передумав. Я гадаю, він тут ні до чого. А може, краще було б зробити кінецьЁ і тому метисові, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли відомий був фінал драми, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслуховування під наметом, де його зловив на цьому Замбо; хижі погляди, що їх він подеколи кидав на нас. Несподівана сцена на рівнині під нами заволоділа всією нашою увагою й припинила розмови про Гомеса.
Якийсь чоловік у білому вбранні мчав, так ніби за ним гналася сама смерть. Слід на відстані не багатьох ярдівЁ від нього стрибала величезна чорна постать відданого нам Замба. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва покотились на землю. За хвилинку Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилась лежати серед широкої рівнини.
Обох зрадників було знищено, але лихо, що вони вчинили, пережило їх. Жодним чином не могли ми повернутись на скелю. Ми були мешканцями усього світу. Тепер стали мешканцями єдиного плята. То були різні відокремлені одна від одної речі. Перед нами слаласьЁ рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіалковим, тьмяним обрієм текла річка, що вела до цивілізації. Та між ними й нами бракувало одної ланки. Жоден мозок людський не міг би добрати способу збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. Одна мить — і всі умови нашого існування змінилися.
Тільки тоді, в такий критичний момент, довідався я, якими насправді є мої товариші. Вони, щоправда, були серйозні й задумливі, але й на моментЁ не втратили бадьорости. Тим часом нам лишалося сісти серед чагарнику та очікувати приходу Замба. Нарешті його чорний видЁ витицьнувся з-за прискалків, а незабаром і вся його геркулесова фігура з'явилася на вершку скелі.
— Що я роблю зараз? — скрикнув він. — Ви кажете, а я роблю.
Це питання легше було поставити, ніж на нього відповісти. Зрозуміло тілько одне: він — єдиний зв'язок між нами й довколишнім світом, і ми в жодному разі не можемо відпустити його.
— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що станеться, ви завжди знайдете мене тут. Але не сила мені затримати індіян. Вони вже кажуть, що тут живе забагато Курупурі, й що вони йдуть додому. Затримайте їх самі; я не можу.
І дійсно, наші індіянці віддавна вже й різними способами давали нам на здогад, що вони втомилися й хочуть повернутись. Ми погодилися з Замбою, що затримати індіян не пощастить.
— Затримайте їх тільки до завтра, Замбо, — гукнув я. —Я хочу передати через них листа.
— Дуже добре, сер. Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я роблю вам тепер?
Роботи для нього було багато, і славний хлопець сумлінно виконав її. Передусім він, за нашими вказівками, обв'язав линву відЁ пня й кинув нам один і"ї кінець. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка і, хоч не могла бути мостом, зате мусила стати у великій пригоді, якщо б нам довелося дертись по скелях. До другого кінця її Замбо прив'язав пакунок із їстівним, і ми таким чином поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновлялиЁ його, харчу нам вистачить принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з набоями та різними речами й передав їх нам за допомогою тої ж таки линви. Було вже поночі, коли він зліз зі скелі, запевнивщи нас, що затримає індіян до завтрашнього ранку.
Першу ніч нашого життя на пляті я провів, писавши вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимає в ліхтарі.
Ми розташувалися на самому краї плята, повечерявши й втамувавши спрагу двома пляшками аполінариса, що були в скрині з провізією. Нам конче потрібно розшукати воду, але сьогоднішніх пригод задосить навіть для лорда Джона, і ніхто з нас не хоче робити перший крок у невідоме. Ми не розпалюємо багаття і не подаємо жодного зайвого звуку.
Завтра (або точніше — сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже займається на світЁ) ми розпочинаємо досліджувати цю дивну країну. Коли зможу написати знову — якщо я взагалі буду ще колись писати — не знаю. Бачу, індіянці ще на місці, й певний, що наш вірний Замбо вилізе по листа на скелю. Хочу вірити, ви його одержите.
Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як можемо ми повернутися. Якби ще коло краю плята росло високе дерево, можна було б використати його як міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур нам навіть разом буде не під силу. Линва занадто коротка, щоб спуститись по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.
[150]

Розділ X
З нами сталися найнезвичайніші речі

З нами сталися найнезвичайніші речі. Увесь мій запас паперу складається з п'ятьох записних книжок і кількох блокнотів. Олівець у мене тільки один. Але доки я можу ворушити руками, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники породи людської, яким судилося бачити такі речі, і я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони свіжі в моїй пам'яті, й неминуча доля дозволяє це. Пощастить мені передати листа Замбові, чи зможу якимсь дивним способом привезти їх із собою, чи потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, маючи, мабуть, змогу користуватись літаком? — я не знаю. В кожному разі передчуття підказує мені, що мої запискиЁ увіковічнять наші найправдивіші авантури.
Вранці другого дня по тому, як підлий Гомес ув'язнив нас на пляті, розпочався новий етап наших пригод. Перший інцидент із цієї серії справив на мене не дуже приємне враження. Прокинувшись по недовгому сні, я випадком глянув на свої штани. Одна штанина їх, задершись трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі лежало щось, ніби велика виноградина пурпурового кольору. Здивований, я нахилився наперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і з неї навсібіч пирснула кров. Я аж верескнув з огиди й розбудив своїм криком обох професорів, що спали поруч.
— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, наскільки мені відомо, ще не заклясифікований.
— Перший плід наших дослідів, — навчально промовив Челенджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ixodes Маlоnі. На мою думку, мій юний друже, залишити своє ім'я в невмирущих аналах зоології варто такої невеличкої неприємности, як укус кліща. На жаль, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, як він смоктав вашу кров.
— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.
Професор Челенджер, протестуючи, підвів угору свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.
— Мусите виховувати в себе науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад, — кліщ із його лянцетуватим хоботком і розтягливим шлунком — такий же досконалий витвір природи як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо висловлюєтесь про бідну комаху. Проте, я не маю сумніву, що, будучи уважними, ми знайдемо їх ще кілька.
— Який там може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнув за комір вашої сорочки?
Челенджер заревів, як бик, схопився з місця й почав несамовито дерти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидше скинути їх. Ми з Самерлі реготалися так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило оголити його могутній тулуб (п'ятдесят чотири пальці на обмах). Все тіло Челенджерове було вкрито чорним волоссям, і з його хащів ми витягли зайшлого кліща раніше, як він устиг вкусити професора. Але довкола нас аж кишіло тих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.
Але насамперед треба було порозумітись із нашим вірним негром, що стояв уже на скелі з бляшанками какао та бісквітами. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити собі запаси на два місяці, а решту віддати індіянцям як винагороду за їхню роботу в нас і за доставлення листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони низкою йшли рівниною, кожен із пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там як наш єдиний зв'язок із зовнішнім світом. [153]
Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свою стоянку серед отруєних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кілька пласких каменів, неподалік була криниця[???] із чудовою водою. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незнаному краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один із них якось дуже дивно стогнав, — але інших, крім їхніх співів, ознак життя ніде не помічалося.
Передусім ми з'ясували, які в нас запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Те, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, забезпечувало нас достатньою мірою. Найголовніше — передбачити небезпеку, що чигала на нас, — ми мали чотири гвинтівки з тисячею триста набоїв до них, мисливську рушницю й біля ста п'ятдесяти набоїв великого калібру. Харчів вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як-от, далекогляд і добрий польовий бінокльЁ. Всі ці речі ми поскладали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів у п'ятнадцять завдовжки. Це мала бути наша тимчасова штаб-квартира, наш притулок у випадку якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її форт Челенджера.
Закінчили ми свою роботу пополудні. На спеку скаржитися не доводилось; та й узагалі плято і щодо температури, і щодо характеру рослинности, мало властивості помірного підсонняЁ. Серед дерев довкола нас росли буки, дуби і, навіть, береза. Височенне джинґове дерево, що набагато перевищувало зростом всі інщі, розстилало над новозбудованим фортом крислаті гілки з тоненькими, як волосся, листочками. Сівши в холодкуЁ, ми заходились обговорювати наші наступні кроки. Лорд Джон, що в скрутні хвилини завжди брав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.
— Доки жодна людина чи звір не бачать нас і не чують, ми — в безпеці, — сказав він. — Труднощі виникнуть тоді, як вони довідаються про нашу присутність. Донедавна в мене немаєЁ підстав вважати, що вони виявили нас. Наша тактика мусить, насамперед, полягати в тімЁ, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись із місцевістю. Перед тим, як замінюватись візитами з нашими сусідами, мусимо добре вивчити їх.
— Але нам треба посуватися вперед, — зауважив я.
— Посунемось, не турбуйтеся за це, мій голубе. Тільки посуватися треба розважливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору так далеко, щоб у разі потреби не можна було б зараз же повернутись назад. І ще одне —не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.
— А, проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.
— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був сильний вітер і дув він від плята на рівнину. [r-u4] Ледве чиЁ звук пострілу чути було далекоЁ від провалля. А, до речі, як назвемо це плято? Адже це ми мусимо дати йому якесь ім'я.
Пропозицій більш-менш вдалих було багато, але останнє слово сказав Челенджер.
— Воно може мати тільки одне ім'я, — промовив. — Ім'я людини, що відкрила його. Це — край Мепла Вайта.
Так він і став краєм Мепла Вайта, і цим ім'ям позначено його на мані, що мені доручено її креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме він і в майбутніх атласах.
Тепер перед нами стояло невідкладне завдання тихомирно добутися в глиб цієї країни. Ми переконалися на власні очі, що тут живуть якісь невідомі істоти, а до того ж у нас був альбом Мепла Вайта, і рисунки в ньому віщували з'явлення ще жахливіших і небезпечніших потвор. Що там мешкають люди і люди вельми жорстокі, доводив кістяк, який було пронизано бамбуковими стеблами. Він міг опинитися в такому становищі тільки тому, що хтось із силою скинув його згори. Отже, живучи на пляті під загрозою постійної небезпеки і не маючи змоги втекти, ми мусили вживати всіх застережних заходів, які підказав би Рокстонові його досвід. Водночас не могли ж ми спинитися тут, на грані цього таємничого світу, куди нас непереможно поривала цікавість і бажання виконати перейняте на себе доручення.
Ми затулили вхід до нашої фортеці купою колючих кущів і лишили під її захистом своє таборище з усіма запасами в ньому. Потім, ідучи берегом ручайцяЁ, що витікав із криниці й був би для нас провідною ниткою в разі повернення, ми безгучно й бережноЁ рушили в невідоме.
З перших же кроків стало зрозуміло, що тут на нас чекають дива. Ми йшли корчастим лісом, де росли незнані мені дерева, що їх Самерлі — найліпший ботанік у нашій експедиції — визначив як «conifera» й «cadacea» —породи рослин, властиві найдавнішим геологічним шарам. Пройшовши кількасот ярдів, ми побачили, що ручаєць ширшає й утворює досить[:-)] велике багнище. Перед нами височіли здоровезні оситняги всуміш із папортниковими деревами. Буйний вітер гойдав їхні верховіття. Раптом лорд Джон, що вів перед, спинився й підніс руку вгору.
— Дивіться! — скрикнув він. — Це ж, напевне, слід прабатька всіх птахів.
На м'якій траві відбився величезний трипалий слід. Тварина, очевидно, перетялаЁ багнище й подалась до лісу. Всі ми спинилися й цікаво розглядали величезний слід. Якщо це був птах — а яка ж інша тварина могла залишити такий слід? — то сама нога мусила бути не менша як [157]





[підписано до друку 15.8.2006]










































































A.C.Doyle_ZagublenyiSvit_vydavBAO_2-17_086-107_200-209__448.doc




ББК 84-4 К64


Конан Дойл А.
Загублений світ. Маракотова безодня. Собака Баскервілів. — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. — 448 с. ISBN 966-338-406-9

Хто в дитинстві не захоплювався творчістю Конан Дойла? Хто не мандрував до загубленого світу з професором Челенджером, не пірнав в океанську безодню, не спостерігав тамуючи подих за пригодами геніального детектива Шерлока Холмса?
Читачам пропонується сучасний український переклад творів Артура Конан Дойла «Загублений світ», «Маракотова безодня» та «Собака Баскервілів». Приємно, що вітчизняні любителі пригодницької літератури мають нагоду ще раз насолодитися всесвітньо відомими творами.
Видання розраховане на широкий читацький загал.

Переклад Клименка Сергія Миколайовича

ББК 84-4

Усі права на цю книгу знаходяться під охороною видавців.
Жодна частина цього видання, включаючи назву
та художнє оформлення, не може бути перероблена,
перевидана, ксерокопійована, репродукована
або розмножена будь-яким іншим способом.


ISBN 966-338-406-9

(c) С. М. Клименко, переклад
(c) ТОВ ВКФ «БАО», 2006


[малюнок]



ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ




Ця оповідь у вільний час
Нехай розважить трохи вас
Вас, юнаків і ветеранів,
Кому старітися зарано.




ЛЮДИНА — САМА ТВОРЕЦЬ СВОЄЇ СЛАВИ

Містер Гангертон, батько моєї Гледіс, відзначався неабиякою нетактовністю і був набундючений, як неохайний какаду, хоча й добродушний, заклопотаний виключно власною персоною. Коли щось і могло віддалити мене від Гледіс, то лише гостре небажання отримати дурнуватого тестя. Переконаний, що мої візити до «Каштанів» тричі на тиждень містер Гангертон пояснював надзвичайною цінністю свого товариства й бажанням послухати його повчальні бесіди про біметалізм — питання, у якому він вважав себе великим знавцем.
Того вечора я більше години слухав його монотонне базікання про зниження вартості срібла, знецінення грошей, падіння рупії та про необхідність встановлення правильної грошової системи.
— Уявіть собі, що раптом треба буде негайно й одночасно сплатити всі на світі борги! — вигукнув він кволим, але обуреним голосом. — Що ж тоді за існуючої системи ми матимемо?
Я, як і було слід, зауважив, що в такому разі мені загрожує розоренняЁ, але містер Гангертон, незадоволений моєю відповіддю, схопився з крісла, висварив мене за мою повсякчасну легковажність, що позбавляє його можливості обговорювати зі мною серйозні питання, і вибіг із кімнати переодягатися на масонські збори.
Нарешті я залишився наодинці з Гледіс! Хвилина, від якої залежала моя подальша доля, настала. Увесь цей вечір я почувався як солдат, який чекає сигналу до атаки, коли надія на перемогу змінюється в його душі страхом перед поразкою.
Гледіс сиділа біля вікна, і її гордий тендітний профіль вирізнявся на тлі малинової шториЁ. Якою ж гарною була ця дівчина! І в той же час наскільки далекою від мене! Ми з нею були друзі, близькі друзі, але мені ніяк не вдавалося вивести її за межі тих стосунків, які я міг підтримувати з будь-ким із моїх колег-репортерів «Дейлі-газет», — суто товариських. Мені не до вподоби, коли жінка поводиться зі мною занадто вільно, занадто сміливо. Це не додає честі чоловікові. Якщо виникає почуття, воно має супроводжуватися скромністю, обережністю — спадком тих суворих часів, коли кохання та жорстокість часто йшли пліч-о-пліч. Не зухвалий погляд, а відведений убік, не жваві відповіді, а зривистий голос, схилена долі голівка — ось справжні ознаки пристрасті. Незважаючи на свою молодість, я знав про це, а можливо, таке знання, успадковане мною від моїх давніх предків, і стало тим, що ми називаємо інстинктом.
Гледіс була обдарована всіма чеснотами, що так ваблять нас у жінці. Дехто вважав її холодною і черствою, але мені такі думки видавалися зрадливими. Ніжна шкіра, смаглява, майже як у східних жінок, волосся кольору воронового крила, очі з поволокоюЁ, повні, але чудово окреслені губи — усе це свідчило про пристрасну натуру. Проте я мусив зізнатися собі, що дотепер мені не пощастило завоювати її кохання. Але хай йому грець — досить непевності! Сьогодні ввечері я доможуся від неї відповіді. Можливо, вона відмовить мені, але краще бути відкинутим шанувальником, ніж задовольнятися роллю скромного братика!
Ось такі думки роїлися в моїй голові, і я вже хотів порушити тривалу незручну мовчанку, аж раптом відчув на собі критичний погляд темних очей і побачив, що Гледіс посміхається, докірливо хитаючи своєю гордовитою голівкою.
— Передчуваю, Неде, що ви збираєтеся мені освідчитися. Не варто. Нехай усе буде як і раніше, так набагато краще.
Я присунувся до неї ближче.
— Як ви здогадалися? — мій подив був непідробним.
— Хіба ж ми, жінки, не відчуваємо цього заздалегідь! Невже ви вважаєте, що нас можна застукатиЁ зненацька? Ах, Неде! Я почувалася так добре і приємно з вами! Навіщо ж псувати нашу дружбу? Ви зовсім не цінуєте, що ми — юнак і дівчина — можемо так невимушено спілкуватися одне з одним.
— Навіть не знаю, Гледіс... Бачте, у чому річ... так само невимушено я міг би розмовляти... ну, скажімо, з начальником залізничної станції. — Сам не розумію, звідки він узявся, цей начальник, але факт залишається фактом: ця посадова особа раптом виросла перед нами і розсмішила нас обох. — Ні, Гледіс, сподіваюся на більше. Я хочу обійняти вас, хочу вашу голівку пригорнути до моїх грудей. Гледіс, я хочу...
Побачивши, що я збираюся підтвердити свої слова справою, Гледіс швидко підвелася з крісла,
— Неде, ви все зіпсували! — мовила вона. — Як було добре доти, доки не сталося це! Невже ви не можете опанувати себе?
— Але ж не я перший це вигадав! — благав я. — Така людська природа. Таке кохання.
Так, якщо кохання взаємне, тоді, можливо, усе буває інакше. Але я ніколи не переживала цього почуття.
— Ви з вашою красою, з вашим серцем! Гледіс, ви ж створені для кохання! Ви мусите покохати.
— Тоді треба чекати, доки прийде кохання.
— Але чому ви не покохаєте мене, Гледіс? Що вам заважає — моя зовнішність чи щось інше?
І тут Гледіс стала трохи лагіднішою. Вона простягла руку — скільки грації та поблажливості було в цьому жесті! — і відхилила назад мою голову. Потім, сумно посміхнувшись, подивилася мені в обличчя.
— Ні, річ не в цьому, — сказала вона. — Ви хлопчик не марнославний, і я сміливо можу зізнатися, що річ не в цьому. Усе набагато серйозніше, ніж ви думаєте.
— Моя вдача?
Вона суворо схилила голову.
— Я виправлюся, скажіть лише, що ви хочете. Сідаймо і все обміркуймо. Ну, не буду, не буду, тільки сядьте! [7]
Гледіс подивилася на мене, немов сумніваючись у щирості моїх слів, але мені її сумнів був дорожчим за цілковиту довіру. Як примітивно і нерозумно виглядає все це на папері! Утім, може, мені тільки так здається? Хай би там хоч як, проте Гледіс сіла в крісло.
— Тепер скажіть, чим ви незадоволені?
— Я кохаю іншого.
Настала моя черга підхопитися з місця.
— Не лякайтеся, я кажу про свій ідеал, — пояснила Гледіс, зі сміхом дивлячись, як змінилося моє обличчя. — У житті така людина мені ще не траплялася.
— Який же він?!
— Можливо, дуже схожий на вас.
— Які ви люб'язні! Тоді чого ж мені бракує? Досить одного вашого слова! Що він — непитущий, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я згоден на все, Гледіс, лише скажіть мені, що вам потрібно!
Така поступливість насмішила її.
— Насамперед, мій ідеал навряд чи сказав би таке. Він натура набагато твердіша, суворіша й не схоче так швидко виконувати химерні жіночі забаганки. Але що найважливіше — він людина дії, людина, здатна без страху зазирнути смерті в обличчя, людина важливих справ, з неабияким досвідом. Я б покохала не його самого, але його славу, тому що її відблиск впаде й на мене. Згадайте Ричарда Бертона. Коли я прочитала біографію цієї людини, написану його дружиною, мені стало зрозуміло, чому вона кохала його. А леді Стенлі? Ви пам'ятаєте чудовий останній розділ з її книжки про чоловіка? Ось яких чоловіків має обожнювати жінка! Ось кохання, яке не принижує, а звеличує, тому що весь світ шануватиме таку жінку як натхненницю величних вчинків!
Гледіс була такою чарівною в цю хвилину, що я ледь не порушив піднесеного тону нашої бесіди, проте вчасно стримався і повів далі суперечку.
— Не всім же бути Вертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й нагоди такої не випадає. Мені, принаймні, не випадало, бо я б нею скористався!
— Ні, така нагода випадає на кожнім кроці. У тому й полягає сутність мого ідеалу, що він сам іде назустріч вчинку. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не зустріла такого героя, але бачу його неначе живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв коханням. Згадайте того молодого француза, який кілька днів тому полетів на повітряній кулі. Того ранку лютував ураган, але політ було оголошено заздалегідь, і він у жодному разі не хотів його відкладати.За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, десь у самий центр Росії, де цей сміливець і приземлився. Ось про таку людину я говорю. Подумайте про жінку, яка його кохає. Як, напевно, їй заздрять іншії Нехай же мені теж заздрять, що в мене чоловік — герой!
— Заради вас я вчинив би так само!
— Тільки заради мене? Та ні ж! Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша вдача, тому, що чоловіче єство у вас вимагає свого вияву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від чадного газу?
— Я спускався.
— Ви нічого про це не розповідали.
— А що тут особливого?
— Я цього не знала, — вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий вчинок!
— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.
— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно, я дуже рада, що ви спускалися в копальню.
Я не міг не поцілувати простягненої мені руки — стільки грації і гідності було в цьому русі.
— Ви, напевне, вважаєте мене навіженою, з дівочими мріями в голові. Але для мене це реальність! Я не можу не зважати на них — це ввійшло в мою кров. Якщо я колись вийду заміж, то тільки за уславлену людину.
— Авжеж! — вигукнув я. — Кому ж надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені тільки випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зможу я скористатися нею. Ви кажете, що людина мусить сама творити свою славу, а не чекати, доки вона прийде в руки. Та ось хоча б і Клайв! Звичайнісінький клерк, а підкорив Індію! Ні, присягаюся вам, світ іще дізнається, на що я здатен.
Гледіс розсмішив мій ірландський темперамент.
— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров'я, сили, освіту, енергію. Мені стало дуже прикро, коли ви розпочали цю розмову. А тепер я рада, що вона викликала у вас такі думки.
— А якщо я...
Її рука, немов м'який оксамит, торкнулася моїх губ.
— Годі слів, сер! Ви й так уже на півгодини спізнилися до редакції. Мені просто забракло духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви здобудете собі місце у світі, ми, можливо, поновимо нашу сьогоднішню розмову.
Ось чому я такий щасливий наздоганяв того туманного листопадового вечора кембервельський трамвай, твердо вирішивши не марнувати жодного дня в пошуках великого вчинку, гідного моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набуде цей вчинок і яким дивовижним шляхом я прийду до нього!
Читач, напевно, скаже, що цей вступний розділ не має жодного зв'язку з моєю розповіддю, але без нього не було б і самої розповіді, бо хто, як не людина, окрилена думкою про славу і готова до будь-якого подвигу, здатна так рішуче порвати зі звичним способом життя й пуститися навмання в повиту таємницями країну, де на неї чекають великі пригоди і безцінна нагорода за них!
Уявіть же собі, як я, п'яте колесо у возі «Дейлі-газет», провів цей вечір у редакції, коли в моїй голові визріло непохитне рішення: сьогодні ж знайти можливість здійснити подвиг, гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть постати з роками, але ніяк не у двадцять три, коли людина пізнає запал першого кохання.


розділ II
СПРОБУЙТЕ ЩАСТЯ З ПРОФЕСОРОМ ЧЕЛЕНДЖЕРОМ

Мені завжди подобався наш редактор відділу «Останні новини», рудий буркотун Мак-Ардл, і, здається, він теж непогано до мене ставився. Справжнім нашим господарем був, зрозуміло, Бомонт, але він зазвичай перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки його погляд зауважував тільки такі події, як міжнародні кризи або падіння кабінету міністрів. Іноді ми бачили, як він велично простує до свого святилища, спрямувавши погляд у простір і витаючиЁ думкою десь у Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми переважно мали справу з Мак-Ардлом, який був його правою рукою. Коли я ввійшов до редакції, старий кивнув мені і зсунув окуляри на лисину.
— Ну, містере Мелоун, зважаючи на все, що мені доводиться чути, ви робите успіхи, — привітно сказав він.
Я подякував йому.
— Ваш нарис про вибух на копальні чудовий. Те ж саме можу сказати і щодо кореспонденції про пожежу в Саутворку. Маєте всі дані гарного журналіста. Ви прийшли у якійсь справі?
— Хочу попросити вас зробити мені ласку.
Очі в Мак-Ардла злякано забігали.
— Гм! Гм! А в чому річ?
— Чи не могли б ви, сер, послати мене з якимось дорученням від нашої газети? Я зроблю все, що в змозі, і привезу вам цікавий матеріал.
— А яке доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?
— Усе одно, сер, аби воно було пов'язане з пригодами і небезпекою. Я не підведу газету, сер. І чим важче мені буде, тим краще.
— Ви, здається, прагнете вкоротити собі віку? [11]
— Ні, я не хочу змарнувати свого життя, сер.
— Любий мій містере Мелоун, ви вже занадто... занадто занеслися за хмари. Часи не ті. Витрати на спеціальних кореспондентів уже не виправдовують себе. І, в усякому разі, такі доручення дають людині відомій, яка вже завоювала довіру публіки. Білі плями на мапіЁ давно заповнено, а ви ні сіло ні впало розмріялися про романтичні пригоди! Утім, постривайте, — додав він і раптом посміхнувся. — До речі, про білі плями. А що, як ми викриємо одного шахрая, сучасного Мюнхгаузена, і візьмемо його на глум? Чому б вам не розвінчатиЁ цього брехуна? Це буде непогано. Ну, як ви на це дивитеся?
— Що завгодно, куди завгодно — я готовий на все!
Мак-Ардл поринув у роздуми.
— Є одна людина, — зрештою мовив він, — тільки не знаю, чи поталанить вам зав'язати з ним знайомство або хоча б спромогтися взяти інтерв'ю. Здається, ви маєте здатність викликати в людей симпатію до себе. Не розумію, у чому тут справа, — чи то ви вже такий симпатичнийЁ юнак, чи то це тваринний магнетизм, чи то ваша життєрадісність, але я сам на собі це відчув.
— Ви дуже люб'язні до мене, сер.
— Отже, чому б вам не спробувати щастя у професора Челенджера? Він живе в Енмор-Парку.
Мушу зізнатися, що я був трохи збентежений такою пропозицією.
— Челенджер? Славетний зоолог професор Челенджер? Чи це не він проламав череп Бланделлові з «Телеграфу»?
Редактор відділу «Останні новини» похмуро посміхнувся:
— Що, не подобається? Хіба ж ви не були готові на будь-яку пригоду!
— Ні, чому ж? У нашій справі трапляється всяке, сер, — відповів я.
— Ви абсолютно праві. Утім, не думаю, щоб він завжди перебував у такому поганому настрої. Бланделл, мабуть, нагодився до нього невчасно або не так із ним повівся. Сподіваюся, що вам пощастить більше. Покладаюся також на властивий вам такт. Це ви зможете, а газета охоче помістить такий матеріал. — Я нічогісінько не знаю про цього Челенджера. Пам'ятаю лише, що його ім'я фігурувалоЁ у судовому процесі про побиття Бланделла, — зізнався я.
— Я маю деякі відомості, містере Мелоун. Свого часу я цікавився цим суб'єктом, — він витяг із шухляди аркуш паперу. — Ось коротенькі відомості про нього: «Челенджер Джордж Едвард. Народився в Ларгсі 1863 року. Освіта — школа в Ларгсі, Единбурзький університет. Із 1892 року — асистент у Британському музеї. З 1893 року — помічник охоронця відділу в Музеї порівняльної антропології. Того ж року залишив це місце, обмінявшись дошкульними листами з директором музею. Визнаний гідним медалі за наукові дослідження в галузі зоології. Член іноземних товариств...» Ну, тут довжелезний перелік, рядків на десять: Бельгійське товариство, Американська академія, Ла-Плата тощо, екс-президент Палеонтологічного товариства, Британська асоціація тощо. Друковані праці: «До питання про будову черепа в калмиків», «Нариси еволюції хребетних» і безліч статей, у тому числі «Помилкова теорія Вейсмана», що викликала запеклі суперечки на Віденському зоологічному конгресі. Улюблені розваги: піші прогулянки, альпінізм. Адреса: Енмор-Парк, Кенсінгтон». Ось, візьміть це з собою. Сьогодні я вам більше нічим не зможу допомогти.
Я сховав аркуш до кишені й, побачивши, що замість червонощокої фізіономії Мак-Ардла на мене дивиться його рожева лисина, промовив:
— Одну хвилинку, сер. Мені не зовсім зрозуміло, з якого питання я маю взяти інтерв'ю в цього джентльмена. Що він такого зробив?
Перед очима моїми знову постала червонощока фізіономія.
— Що він зробив? Два роки тому вирушив сам в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти торік. У Південній Америці побував, безсумнівно, проте вказати, де саме, відмовляється. Почав було досить загадково розповідати про свої пригоди, але після першої ж причіпки ніби язик проковтнув. З ним, очевидно, трапилися якісь дивовижні речі, якщо тільки він не підносить нам грандіозної брехні, що, до речі, більше ніж імовірно. Посилається на зіпсовані фотографії, як стверджують, фальсифіковані. Його так допекли, що він почав буквально кидатися на всіх, хто звертається до нього з питаннями, і вже не одного репортера спустив зі східців. На мій погляд, це звичайнісінький профанЁ, який бавиться в науку і до того ж охоплений манією людиновбивства. Ось із з ким вам доведеться мати справу, містере Мелоун. А тепер забирайтеся звідси і постарайтеся вичавити з нього все, що можна. Ви людина доросла й не дасте себе скривдити. Зрештою ризик не такий вже й великий, зважаючи на закон про відповідальність роботодавців[Ё?].
Усміхнена червона фізіономія знову зникла з моїх очей, і я побачив рожевий овал, облямований рудуватим пухом. Нашу бесідуЁ було закінчено.
Я вирушив до свого клубу «Дикун», але дорогою зупинився біля парапетуЁ Адельфі-Террас і, замислившись, довго дивився вниз на темну, вкриту райдужними масними плямами річку. На свіжому повітрі мені завжди спадають на думку здорові, розумні ідеї. Я витяг аркуш паперу з переліком усіх подвигів професора Челенджера і переглянув його при світлі вуличного ліхтаря. І тут на мене зійшло натхнення, інакше не скажеш. Зважаючи на все, що я вже довідався про цього лайливого професора, було зрозуміло: репортерові до нього не проникнути. Але скандали, що двічі згадувалися в його коротенькій біографії, свідчили про те, що він фанатикЁ науки. Тож, чи не варто було зіграти на цих його вразливих місцях? Спробуємо!
Я ввійшов до клубу. Був початок дванадцятої, тож у вітальні вже юрмилися люди, хоча до повного збору було ще далеко. У кріслі біля камінуЁ сидів якийсь високий, худорлявий чоловік. Він повернувся до мене обличчям тієї миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг лише мріяти! Це був співробітник журналу «Природа» — сухоребрий Тарп Генрі, найдобріша істота у світі. Я негайно взявся до справи.
— Що вам відомо про професора Челенджера?
— Про Челенджера? — Тарп невдоволено насупився. — Челенджер — це та сама людина, яка розповідає казна-що про свою поїздку до Південної Америки. [14]
— Як казна-що?
— Та він нібито відкрив там якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовірні нісенітниці. Його, здається, змусили зректися своїх слів. У всякому разі, він замовк. Остання його спроба — інтерв'ю, дане Рейтерові. Але воно викликало таке обурення, що він відразу зрозумів: справи кепські. Уся ця історія набула скандального характеру. Дехто поставився до його побрехеньок серйозно, але незабаром він і цих нечисленних захисників відштовхнув від себе.
— Яким чином?
— Своєю неймовірною брутальністю й обурливим вчинками. Бідолаха Ведлі з Зоологічного інституту теж ускочив у халепу. Надіслав йому листа такого змісту: «Президент Зоологічного інституту висловлює свою повагу професорові Челенджеру й матиме за люб'язність з його боку, якщо професор зробить інституту честь бути присутнім на його черговому засіданні». Відповідь була зовсім нецензурною.
— Та що ви кажете!
— У сильно пом'якшеному вигляді вона звучить так: «Професор Челенджер висловлює свою повагу президентові Зоологічного інституту і матиме за люб'язність з його боку, якщо той забереться під три чорти».
— Господи Боже!
— Так само, мабуть, сказав і старий Ведлі. Я пам'ятаю його крик на засіданні: «За п'ятдесят років спілкування з науковцями... « Старий був зовсім приголомшений.
— Ну, а що ще ви мені розкажете про цього Челенджера?
— Та я ж, як вам відомо, бактеріолог. Живу світом, що бачу в мікроскоп, який дає збільшення в дев'ятсот разів, а те, що видно неозброєним оком, мене мало цікавить. Я стою на варті біля самої межі Пізнаного, і, коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми, істотами незграбними та брутальними, це щоразу виводить мене з рівноваги. Я людина відсторонена, байдуже ставлюся до пліток, проте дещо про Челенджера чув. Він не з тих людей, яких можна ігнорувати. Челенджер — розумник. Це згусток людської сили і життєздатності, але в той же час він затятий фанатик і до того ж не нехтує будь-якими засобами для досягнення своїх цілей. Ця людина дійшла до того, що посилається на якісь фотографії, явно фальсифіковані, стверджуючи, начебто їх привезено з Південної Америки.
— Ви назвали його фанатиком. У чому ж проявляється його фанатизм?
— Та в чому завгодно! Остання його витівка — критика теорії еволюції Вейсмана. Подейкують, що у Відні він улаштував із цього приводу грандіозний скандал.
— Чи не могли б ви розповісти докладніше, у чому тут справа?
— Ні, зараз не можу, але в нас у редакції є переклади протоколів Віденського конгресу. Якщо бажаєте ознайомитися, ходімо, я покажу їх вам.
— Це було б дуже доречно. Мені доручено взяти інтерв'ю в цього суб'єкта, тож треба підібрати до нього якогось ключа. Вельми вдячний вам за допомогу. Якщо ще не дуже пізно, то ходімо.
За півгодини я сидів у редакції журналу, а переді мною лежав грубенький том, відкритий на статті «Вейсман проти Дарвіна» з підзаголовком «Бурхливі протести у Відні. Жваві суперечки». Мої наукові пізнання не відзначаються фундаментальністю, тому я не міг осягнути суті суперечки, проте мені відразу стало зрозуміло, що англійський професор висловлювався надзвичайно різко, чим дуже розлютив своїх континентальних колег. Я звернув увагу на перші ж три позначки в дужках: «Заперечувальні вигуки з місць», «Галас у залі», «Загальне обурення». Інша частина звіту була для мене справжнісінькою китайською грамотою. Я так мало знався на питаннях із зоології, що нічого не зрозумів.
— Ви хоч би переклали мені це людською мовою! — жалібно заблагав я, звертаючись до свого колеги.
— Та це і є переклад!
— Тоді я краще звернуся до оригіналу.
— Справді, невтаємниченому важко зрозуміти, про що тут йдеться.
— Мені б тільки витягти з усієї цієї абракадабри одну-однісіньку осмислену фразу, що мала б хоч якийсь зміст! Еге, ось ця, начебто, годиться. Я її навіть майже зрозумів. Зараз перепишемо. Нехай вона править за сполучну ланку між мною та вашим грізним професором.
— Сподіваюся, я вам допоміг?
— Стривайте! Я хочу звернутися до нього листом. Якщо ви дозволите написати його тут і скористатися вашою адресою, це надасть моєму посланню поважного тону.
— Тоді цей суб'єкт негайно наскочить сюди зі скандалом і переламає нам усі меблі.
— Ні, що ви! Я покажу вам листа. Запевняю вас, там не буде нічого образливого.
— Гаразд, сідайте за мій стіл. Папір знайдете тут. І, перш ніж відсилати листа, дайте його мені на цензуру.
Мені довелося чимало попрацювати, але зрештою результати вийшли непогані. Гордий своїм витвором, я прочитав його вголос скептично налаштованому бактеріологові:
— «Високошановний професоре Челенджер! Я, скромний натураліст, із глибоким інтересом стежив за припущеннями, висловленими Вами з приводу суперечностей між теоріями Дарвіна та Вейсмана. Нещодавно мені випала нагода поновити в пам'яті Ваш...»
— Безсоромний брехун! — пробуркотів ТарпТенрі.
— «...Ваш блискучий виступ на Віденському конгресі. Цю гранично чітку за викладеними у ній думками доповідь слід вважати останнім словом науки в царині природознавства. Проте там є одне місце, а саме: «Я категорично заперечую неприйнятне і надзвичайно догматичне твердження, начебто кожен окремий індивід є мікрокосмом з історично сформованою будовою організму, що поступово виникала протягом багатьох поколінь». Чи не вважаєте Ви за потрібне у зв'язку з останніми дослідженнями в цій галузі внести деякі корективи до своїх поглядів? Чи не є вони занадто категоричними? Прошу зробити ласку й прийняти мене, бо мені вкрай важливо розв'язати це питання, а деякі мої думки можна розвинути лише в особистому спілкуванні. З Вашого дозволу, я матиму честь відвідати Вас післязавтра (у середу) об одинадцятій годині ранку. Залишаюся, сер, Вашим покірним слугою.
З повагою. Ваш Едвард Д.Мелоун».
— Ну, як? — тріумфально запитав я.

[кінець 17-ї стр]
..........






























..............
[початок 86 стр]
— Птеродурня! — сказав він. — Це лелека, звичайнісінький лелека.
Від люті Челенджер втратив дар мови. Замість відповіді він завдавЁ на плечі свого клунка й почимчикував далі. Але в лорда Джона, який незабаром порівнявся зі мною, вигляд був набагато серйознішимЁ, ніж зазвичай. Він тримав у руках цейсівський бінокль.
— Я таки встиг його роздивитися, — сказав він. — Не беруся вирішувати, що то таке, але таких птахів я ще в житті не бачив, кажу вам це як досвідчений мисливець.
Ось такі наші справи. Чи ми справді підійшли до Невідомої країни, чи перебуваємо на підступах до Загубленого світу, про який не припиняє згадувати наш керівник? Усе записано так, як було, і ви знаєте стільки ж, скільки і я. Таких випадків більше не траплялося, жодних інших важливих подій з нами не відбулося.
Отже, мої шановні читачі, якщо тільки колись я матиму таких, — ви пропливли разом зі мною широкою річкою, пробралися крізь очерет до зеленого тунелю, пройшли схилом серед пальм, подолали зарості бамбука, спустилися на рівнину, порослу деревоподібною папороттю. І тепер мета нашої подорожі лежить просто перед нами.
Подолавши друге пасмо пагорбів, ми побачили вузьку долину, густо вкриту пальмами, а за нею довгу лінію червонястих скель, що запам'яталася мені за малюнком в альбомі. Зараз я пишу, але варто мені відірватися від листа, і ось вона в мене перед очима: її тотожність з малюнком не викликає жодних сумнівів. Найкоротша відстань між нею і нашою стоянкою не перевищує семи миль, а потім вона згинається й іде в неозору далечінь.
Челенджер, неначе півень, з бойовим виглядом походжає табором; Самерлі мовчить, але налаштований, як і раніше, скептично. Ще один день — і багато наших сумнівів буде розвіяно. А поки що я посилаю цього листа із Жозе, який поранив собі руку в бамбукових заростях і вимагає, щоб його відпустили. Сподіваюся, що лист усе-таки потрапить за призначенням. За першої ж нагоди напишу ще. До листа додаю приблизний план нашої подорожі з розрахунку на те, що він допоможе вам усвідомити все тут викладене.


розділ IX
ХТО МІГ ЦЕ ПЕРЕДБАЧИТИ?


З нами сталося страшне лихо. Хто міг це передбачити? Тепер я не бачу кінця нашим нещастям. Можливо, нам судилося залишитися на все життя в цьому загадковому, неприступному місці. Я так вражений цим, що й досі не можу як слід розібратися в сьогоденні, не можу навіть зазирнути в майбутнє. Перше здається моєму збентеженому мозкові жахливим, друге — безпросвітним, як ніч.
Навряд чи хтось ще потрапляв у таку ситуацію. Вона така безвихідна, що я навіть не вважаю за потрібне відкривати вам точні координати цього гірського пасма й волати до друзів про спорядження рятувальної партії. Якщо таку партію й буде вислано, нашу долю, цілком імовірно, буде вирішено задовго до її прибуття в Південну Америку.
Так, ми відрізані від будь-якої допомоги, усе одно як нас би занесло на Місяць. Якщо ж ми гідно виберемося з цієї халепи, то будемо зобов'язані порятунком тільки самим собі. Мої три супутники — люди непересічні, люди неабиякого розуму й непохитної мужності. У цьому, і тільки в цьому, уся ваша надія. Варто мені поглянути на спокійні обличчя товаришів, і морок навколо мене розсіюється. Сподіваюсь, що зовні я тримаюся так само спокійно. Насправді ж мене гризуть важкі сумніви.
А тепер дозвольте мені викласти з усіма подробицями перебіг подій, що призвів до катастрофи.
В останньому своєму звіті я писав, що ми перебуваємо за сім миль від пасма червонястих скель, які кільцем оперізують те саме плато, про яке розповідав професор Челенджер. Коли наша партія підійшла до них ближче, мені здалося, що професор навіть применшив їхню висоту, тому що в деяких місцях вони сягають принаймні тисячі футів. Впадає в око також шаруватість цих скель, очевидно, характерна для базальтових утворень. Щось подібне можна спостерігати в Селісберійських стрімчаках біля Единбурга. Верхів'я гірського пасма вкрите пишною рослинністю — краї поросли чагарниками, а за ними високі дерева. Живих істот тут, мабуть, немає.
Тієї ночі ми розбили табір біля самого підніжжя гірського пасма, у пустельній та похмурій місцині. Червонясті скелі, що здіймаються над нами, не тільки зовсім стрімкі, але й загинаються скраю назовні, так що про підйомЁ із цього боку годі й думати. Поблизу від нашого табору стоїть високий, звужений догори стрімчак. Я, здається, уже згадував про нього свого часу. Він нагадує потовщений церковний шпиль. Вершина його, на якій росте високе дерево, на одному рівні з плато, але їх розділяє ущелина. Цей стрімчак і найближчі до нього відроги гірського пасма не дуже високі — на мій погляд, футів п'ятсот-шістсот, не більше.
— Ось на цьому дереві, — сказав професор, — сидів птеродактиль, якого я підстрелив. Мені довелося видертися до половини стрімчака. Гадаю, що гарний альпініст, як от я, зможе дістатися й на вершину, хоча звідти на плато все одно не перебратися.
Поки Челенджер розводився про свого птеродактиля, я придивлявся до професора Самерлі і вперше побачив у ньому щось нове: він явно починав вірити своєму суперникові і навіть виявляв деякі ознаки каяття. Уїдлива посмішка зникла з його вуст, він стояв блідий і не намагався приховати свого здивування. Челенджер теж звернув на це увагу й уже смакував перемогу.
— Професор Самерлі, зрозуміло, гадає, що, говорячи про птеродактиля, я маю на увазі звичайного лелеку, — мовив він, незграбно намагаючись продемонструвати свою дотепність, — але в цього лелеки немає пір'я, у нього надзвичайно тверда шкіра, перетинчасті крила й обсаджений зубами дзьоб.
Челенджер відважив низький уклін, посміхнувся, підморгнув своєму колезі, а той не витримав і відійшов геть.
Уранці, після легкого сніданку, що складався з кави та маніоку — харчі доводилося заощаджувати, — ми скликали військову нараду й почали обговорювати, яким чином піднятися на плато. [88]
Професор Челенджер головував з надзвичайною урочистістю — викапаний тобі верховний суддя.
Уявіть собі таку картину: цей бородань у зсунутому на потилицю безглуздому солом'яному капелюсі сидить на камені, згорда поглядаючи на нас з-під напівопущених повік, і спроквола визначає наше теперішнє становище та подальший план дій. Перед ним розташувалися ми втрьох: ваш покірний слуга — засмаглий, зміцнілий на свіжому повітрі; посмоктує люльку Самерлі з поважним та, як і раніше, скептичним виглядом; спирається на гвинтівку сухорлявий, гострий, як лезо бритви, лорд Джон, спрямувавши на Челенджера орлиний погляд. За нами двоє смаглявих метисів та індіанці, які збилися в купку, а попереду червонуваті ребристі скелі, що заступили нам шлях до бажаної мети.
— Навряд чи варто нагадувати, — розпочав наш керівник, — що у свій перший приїзд сюди я випробував усі способи, щоб піднятися на плато, і якщо вже не пощастило мені, досвідченому альпіністові, то іншому годі й намагатися. Щоправда, я не мав альпіністського знаряддя, але тепер я про це подбав і з його допомогою неодмінно дістануся вершини стрімчака. Але про підйом на головний кряж із цього боку поки що не варто й мріяти. Того разу мені довелося поспішати: наближався період дощів, крім того, мої запаси вичерпалися. Усе це вкрай обмежило мене в часі, і я встиг обігнутиЁ хребет у східному напрямку миль на шість, але не знайшов хоч трохи придатного місця для підйому. Що ж ми робитимемо тепер?
— Як на мене, то здоровий глузд підказує нам лише один вихід, — втрутився професор Самерлі. — Якщо ви обстежували хребет у східному напрямку, то тепер потрібно йти на захід і подивитися, чи не можна піднятися з того боку.
— Згоден, — підтримав його лорд Джон. — Є підстави припускати, що цей кряж не такий уже й великий. Ми обійдемо навколо нього і або відшукаємо те, що нам потрібно, або повернемося до вихідної точки.
— Я вже роз'яснив нашому юному другові, — сказав Челенджер (він завжди говорив про мене, як про десятирічного школяра), — що на легкий підйом розраховувати не доводиться, і з досить простої причини: якби такий існував, плато не було б відрізане від іншого світу й на ньому не виникли б умови, що порушують усі відомі нам закони виживання видів. Проте я цілком припускаю, що на схилах є місця, якими може скористатися досвідчений альпініст, але для важких, неповоротких тварин вони нездоланні. В існуванні принаймні одного такого місця я просто впевнений.
— Звідки ж у вас така впевненість, сер? — різко запитав його Самерлі.
— А звідти, що мій попередник, американець Мепл-Вайт, якимось чином потрапив на плато. Інакше як би він побачив те чудовисько, що намальоване у нього в альбомі?
— Отже, ви забігаєте наперед, не чекаючи, доки все це буде перевірене, — вперто заперечив Самерлі. — Я визнаю існування плато, тому що воно в мене перед очима, але чи існує на ньому життя, мені ще ніхто не довів.
— Визнаєте ви щось або не визнаєте, — це зовсім неважливо, сер. Утім, я радий, що наявність самого плато ви все-таки усвідомили. — Челенджер підвів голову й раптом, схопившись з місця, зловив Самерлі за барки і задер йому підборіддя догори. — Ну, сер, — крикнув він хрипким від хвилювання голосом, — тепер ви переконалися, що на плато є тваринний світ?
Я вже згадував прю густу бахромуЁ зелені, що облямовувала краї кам'яної грядиЁ. Тож із цих заростей раптом з'явилася якась чорна лискуча істота. Вона повільно підповзла до крутосхилу, звісилася над ним, і тут ми побачили, що це величезна змія з пласкою, схожою на лопату головою. Десь хвилину вона хиталася над проваллям; виграючи на сонці своїми гладкими, немов відполірованими кільцями, потім повільно подалася назад і зникла в кущах.
— Це видовище так зацікавило Самерлі, що спочатку він навіть не намагався вирватися з лап Челенджера. Але потім оговтався і, відіпхнувщи від себе свого колегу, знову набув поважного вигляду.
— Професоре Челенджер, — сказав він, — я був би дуже радий, якби ви знайшли якийсь інший спосіб привертати увагу до своїх слів, замість того щоб задирати мені підборіддя [90] догори. Такого панібратства не виправдує навіть поява звичайнісінького пітона.
— А все-таки на плато існує життя! — тріумфально вигукнув його колега. — І тепер, коли ця моя теза отримала настільки наочне підтвердження, що заперечувати його не в змозі навіть найупередженіші й найтупіші особи, я пропоную негайно залишити стоянку й рушити в західному напрямку на пошуки того місця, звідкіля можна буде здійснити підйом.
Підніжжя хребта було кам'янисте, нерівне, так що ми посувалися вперед повільно й із величезними зусиллями. Але нас підбадьорила несподівана знахідка: ми натрапили на сліди чиєїсь давньої стоянки. Серед каменів валялися кілька бляшанок з-під чиказьких м'ясних консервів, поламаний ніж до них, пляшка з етикеткою «Коньяк» і багато іншого звичайного в таких випадках дріб'язку. Зіжмакана подерта газета виявилася «Чиказьким демократом», але за яке вона була число, знайти нам не пощастило.
— Це не моє, — зазначив Челенджер. — Це, мабуть, Мепл-Вайт залишив.
Лорд Джон уважно розглядав стовбур високої деревоподібної папороті, у тіні якої було розташовано стоянку.
— Погляньте-но, — сказав він. — Здається, це щось на кшталт вказівного стовпа.
До дерева гострим кінцем на захід було прибито тріску.
— Правильно! — вигукнув Челенджер. — Нічого іншого й бути не може. Наш попередник розумів, що його подальший шлях пов'язаний із небезпекою, і залишив цю позначку на той випадок, якщо його будуть розшукувати. Зачекайте, можливо, ми ще зустрінемо якісь інші сліди.
Як виявилося, він мав рацію, але яким несподіваним і моторошним було те, що ми побачили! Біля самого підніжжя кряжаЁ тяглися високі зарості бамбука, такі самі, як і ті, крізь які нам довелося продиратися на початку нашої подорожі. Його стебла подекуди сягали двадцяти футів, а гострі, міцні верхівки стирчали догори, немов справжні палі. Ми йшли вздовж цих заростей і раптом помітили, що там зблиснуло щось біле. Я просунув голову поміж стеблами і побачив череп. За кілька кроків від нього, ближче до краю, лежав і весь кістяк. [91]
Індіанці швидко розчистили ножами це місце, і трагедія, яка тут відбулася, постала перед нами в усіх подробицях. Від одягу загиблого лишилося саме ганчір'я, але черевики на голих кістках збереглися цілими, і за ними можна було зрозуміти, що колишній їхній власник був європейцем. Серед кісток лежали золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон» і стилографічне перо на ланцюжку. Поруч лежав срібний портсигар з вигравіруваним на кришці написом: «Дж. К. від А. Е. С.». Портсигар не встиг потьмяніти, отже, нещасний випадок стався не дуже давно.
— Хто ж це такий? — запитав лорд Джон. — От бідолаха! Жодної цілої кісточки не залишилося!
— І бамбук стирчить крізь ребра, — сказав Самерлі. — Щоправда, він росте надзвичайно швидко, але все-таки важко припустити, що стебла могли витягтися на двадцять футів за той час, поки кістяк лежить тут.
— Що стосується особи загиблого, — сказав Челенджер, — то на цей рахунокЁ у мене немає жодних сумнівів. Перед тим як приєднатися до вас в асьєндіЁ, я навів точні довідки про Мепл-Вайта. У Парі про нього нічого не знали. На щастя, мене наштовхнув на слід один малюнок з його альбому. Пам'ятаєте, сніданок у Розаріу з якимось священиком. Цього священика я зміг розшукати, і хоча він виявився затятим сперечальником і страшенно образився, коли я почав йому доводити, що релігійні вірування не встоять проти сучасної науки, проте наша бесіда не минула марно. Мепл-Вайт приїздив до Розаріу чотири роки тому, тобто за два роки до смерті. Він був не сам, з ним подорожував його друг, американець на ймення Джеймс Колвер, який на берег не сходив і зі священиком не бачився. Тому ми можемо не сумніватися, що перед нами залишки цього самого Джеймса Колвера.
— Ще менший сумнів викликають у мене обставини його загибелі, — сказав лорд Джон. — Він упав зі скелі або ж був скинутий звідти і наткнувся на бамбук. Інакше ніяк не пояснити потрощених кісток. Та й бамбук не міг би так швидко прорости крізь його тіло.
Ми мовчки дивилися на рештки, що лежали перед нами, вдумуючись у значення того, що сказав лорд Джон Рокстон. [92] Виступ скелі важким молотом нависав над бамбуковою чащеюЁ. Американець упав звідти. Але чи сам він упав? Чи дійсно це був нещасний випадок? А може... І чимось лиховісним та страшним повіяло на нас при згадці про цю невідому країну. Ми мовчки рушили далі вздовж кам'яної стіни, такої ж стрімкої і гладкої, як ті безмежні крижані поля Антарктики, що за описами розкинулися від обрію до обрію, високо здіймаючись над щоглами загублених суден. Протягом перших п'яти миль ми не побачили жодної ущелини, навіть жодної тріщини в цих скелях. Аж раптом перед нами зблиснув промінь надії. У невеликій заглибині, куди не могли потрапити струмені дощу, було намальовано крейдою стрілу, що вказувала, як і раніше, на захід.
— Знову Мепл-Вайт, — сказав професор Челенджер. — Він, мабуть, передчував, що його шляхом підуть люди, про яких варто потурбуватися.
— Отже, він мав при собі крейду?
— Авжеж! У його дорожньому мішку була ціла коробка з пастельними олівцями. Пам'ятаю, я звернув увагу, що від білого олівця залишився лише уламок.
— Досить переконливий доказ, — погодився Самерлі. — Що ж, врахуємо його вказівки й підемо далі, на захід.
Ми пройшли ще п'ять миль і знову побачили білу стрілу на скелі. У цьому місці в кам'яній стіні з'явилася перша вузька ущелина. В ущелині знову було намальовано стрілу, але цього разу вона вказувала кудись угору.
Якою урочистістю дихало це місце! Велетенські скелі, клаптик блакитного неба над ними й густа темрява, тому що світло майже не проникало сюди крізь подвійну бахромуЁ зелені. Ми вже кілька годин нічого не їли, складний кам'янистий шлях виснажив нас, але хіба можна було тут затримуватися! Наказавши індіанцям розбити табір, ми вчотирьох у супроводі двох метисів вирушили далі, углиб тісної ущелини.
Біля входу вона була близько сорока футів завширшки, але потім швидко почала звужуватися й нарешті упираласяЁ в укісЁ, такий крутий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернулися назад — ущелина була всього лише уЁ чверть милі [93] завглибшки — і раптом гостре око лорда Джона відшукало те, що нам було потрібно. Високо, просто над нашими головами, із загального мороку виступала ще темніша пляма. Це був, безсумнівно, вхід до якоїсь печери.
На дні ущелини лежали купи каміння, і ми без зусиль піднялися ними нагору. Усі наші сумніви розсіялися. Ось він, вхід до печери, а поруч з ним знову намальовано крейдою стрілу! Отже, звідси, з цього самого місця, Мепл-Вайт і його бідолашний супутник почали видиратися на плато.
Ми були так схвильовані, що не могли й думати про повернення до табору. Нам хотілося негайно обстежити печеру. Лорд Джон витяг із заплечникаЁ електричний ліхтарик, що мав правити нам за єдине джерело світла, і рушив уперед. Ми невідступно йшли за ним.
Судячи з гладких стін і куп круглого каміння, це заглиблення в скелі було вимите водою. Потрапити до нього ми змогли лише поодинці, та й то низько пригинаючись. Протягом перших п'ятдесяти ярдів печера заглиблювалася просто в товщу скель, а потім почала підніматися під кутом у сорок п'ять градусів. Незабаром підйомЁ став ще крутішим, і нам довелося дрібною галькою дертися вгору карачки. Минуло ще кілька хвилин, і раптом лорд Джон крикнув:
— Далі ходу немає!
Скупчившись біля нього, ми побачили в жовтому світлі ліхтаря гору базальтових уламків, що сягали стелі печери.
— Обвал!
Ми витягли кілька каменюк, але це анітрохи не допомогло і лише розхитало більші брили, які могли попадати вниз і придушити нас. Здолати таку перешкоду нам було не під силу. Шляху, яким ішов Мепл-Вайт, більше не існувало.
Ми були настільки приголомшені цим, що, не вимовивши жодного слова, повернули назад і попленталися темною ущелиною. Але тут сталася одна подія, з якої розпочалися наші неприємності.
Ми купкою стояли на дні ущелини, футів за сорок нижче від печери, аж раптом повз нас пролетів величезний камінь. Нам дивом пощастило уникнути смерті. З нашого місця не було видно, звідки зірвалася ця брила, але, за словами обох метисів, що затрималися біля входу до печери, вона пролетіла і повз них, отже, вона могла впасти тільки з самої вершини. Ми подивилися туди, але в зелених заростях, що облямовували краї скель, не було помітно ані найменшого руху. Проте ніхто з нас не сумнівався, що камінь було призначено для нас. Отже, на плато є люди — люди, від яких варто чекати всього найгіршого!
Ми поквапилися вийти з ущелини, розмірковуючи про те, як ця несподівана пригода може вплинути на наші плани. Становище було й без того важке, але якщо до перешкод, створених на нашому шляху природою, додасться ще й людська підступність, тоді нам буде зовсім погано. І все-таки хто з нас наважився б повернутися до Лондона, не довідавшись, що приховує ця пишна облямівка зелені, яка розкинулася за якусь сотню футів над нами? Обговоривши все це, ми вирішили обходити далі плато й шукати інше місце, звідки можна було б дістатися на його вершину. Пасмо скель, що значно знизилося, йшло тепер уже не в західному, а в північному напрямку, і якщо прийняти пройдену нами частину за сектор кола, то все коло, мабуть, було не надто велике. Інакше ми могли б за кілька днів повернутися до того пункту, звідки розпочали обхід.
Двадцять дві милі, пройдені нами за цей день, не дали нічого нового. До речі, анероїдний барометр вказує, що, починаючи від того місця, де ми залишили човни, ми поступово піднялися щонайменше на три тисячі футів над рівнем моря. Цим пояснюються і помітні зміни температури та рослинності. Ми майже здихалися комах, цього прокляття, що в тропіках: отруює життя мандрівникові. Деякі види пальм ще траплялися, деревоподібної папороті, як і раніше, було багато, а от від високих дерев, на які такий багатий басейн Амазонки, і сліду не стало. Зате як приємно було зустріти серед цих негостинних скель нашу конвалярію, кавалерник та бегонію — квіти, що нагадують про рідний край! Ось така сама червона бегонія росте на вікні однієї вілли в Стрітемі... Однак я, здається, непомітно заглибився в особисті спогади!
Того вечора — я все ще розповідаю про перший день походу навколо гірського кряжа — з нами сталося те, після чого [95] вже ніхто не сумнівався, що в недалекому майбутньому на нас чекають дива.
Шановний містере Мак-Ардл! Читаючи ці рядки, ви, можливо, уперше відчуєте, що редакція послала мене сюди недаремне і що цей матеріал, який можна буде надрукувати з дозволу професора, надзвичайно цікавий. Та я сам наважуся опублікувати його лише в тому разі, якщо повернуся до Англії з речовими доказами, що доведуть правдивість моїх слів, інакше мене знеславлять, як нового Мюнхгаузена.
Ви, напевно, теж так вважаєте і не схочете ризикувати репутацією «Дейлі-газет» доти, доки ми не зможемо належним чином захиститися від тієї хвилі критики та скептицизму, яку неминуче викличуть мої статті. Тому нехай звіт про цей приголомшливий випадок — яку сенсаційну шапку можна було б дати в нашій бабусі «Дейлі»! — лежить у вашому столі й чекає свого часу.
Але ж усе сталося в одну мить, і слід від цієї події залишився тільки в нашій пам'яті.
Ось як це трапилося. Лорд Джон застрелив агуті — невеличку тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, іншу смажили для себе на багатті. З настанням темряви тут стає прохолодно, і кожен з нас тулився якнайближче до вогню. Ніч була безмісячною, але зірки трохи розріджували темряву, що нависла над рівниною. І раптом з цієї темряви, із цього нічного мороку зі свистом, що нагадує свист аероплана, до багаття шугнула зверху якась істота. Перетинчасті крила на мить прикрили нас, немов габою, і я встиг роздивитися довгу, як у змії, шию, люті очі, що зблиснули червоним вогником і величезний роззявлений дзьоб,, всіяний, на мій превеликий подив, дрібними, сліпуче білими зубами. Мить — і ця істота зникла геть... разом із нашою вечерею. Величезна чорна тінь футів на двадцять у поперечнику злетіла до неба, на мить заступила зірки величезними крилами і сховалася за скелями, що піднімалися над нами. Приголомшені, ми мовчки сиділи біля багаття, немов ті герої Вергілія, на яких напали гарпії. Самерлі перший порушив мовчанку.
— Професоре Челенджер, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — я мушу попросити пробачення у вас. Я помилявся, сер, але сподіваюся, ви забудете те, що було в минулому.
Це було добре сказано, і обидва наші вчені вперше обмінялися рукостисканням. Ось що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем. Не шкода було поступитися вечерею заради примирення двох таких людей.
Але якщо плато й населяють доісторичні тварини, то їх, очевидно, не так уже й багато, тому що в найближчі три дні нам нічого такого не траплялося. Увесь цей час ми йшли вздовж північної і східної стін плато голою, гнітюче суворою місциною. Спочатку ц6 була кам'яниста пустеля, потім сумовиті болота, що буяли дичиною. Ці місця зовсім неприступні, і якщо б не твердий виступ біля самого підніжжя скель, то нам довелося б повертати назад.
Скільки разів ми провалювалися по пояс у рідкий кисіль напівтропічних боліт! Але що було найгірше за все, так це яракаки, найотруйніші та найлютіші змії Південної Америки, яких достобіса у цих болотах. Вони купами виповзали зі смердючого драговиння й кидалися слідом за нами. Нас рятували тільки гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, мабуть, до скону не позбудуся кошмарногоЁ спогаду про одну лійкувату западину в трясовині, порослу сіро-зеленим лишайником. Там було справжнє гніздо цих гадів, западина кишіла ними, і вони зразу ж повзли в наш бік, тому що яракака тим і відома, що варто їй тільки побачити людину, як вона відразу ж кидається на неї. Усіх змій неможливо було перестріляти, і ми кинулися навтьоки й бігли доти, доки не знесилилися. Зупинившись, я озирнувся і побачив, як наші жахливі переслідувачі звивалися посеред очерету, не бажаючи припиняти погоні, — цього видовища мені ніколи не забути. На мапі, яку ми креслимо, це місце так і буде називатися: Зміїне болото.
Зі східного боку плато скелі були вже не червонястого, а темно-брунатного кольору, рослинність, що облямовувала їхні вершини, помітно порідішала, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірського кряжа знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не пощастило знайти місце для підйомуЁ. Скелі, мабуть, стали ще стрімкішими, ніж там, де ми почали свій обхід. Про їхню неприступність можна судити за знімком, зробленим з боку кам'янистої пустелі. [97]
— Але ж дощова вода мусить якось збігати вниз, — сказав я, коли ми обговорювали, що нам робити далі. — Отже, на схилах не може не бути вимоїн.
— У нашого юного друга бувають іноді проблиски здорового глузду, — відповів професор Челенджер, поплескавши мене по плечу.
— Дощова вода повинна кудись подітися, — повторив я.
— Ні, якав нього кебета! Який тверезий розум! Лихо лише в тому, що ми на власні очі переконалися у відсутності таких вимоїн.
— Тоді куди ж вона подінеться? — наполягав я.
— Очевидно, затримується десь усередині, оскільки стоків немає.
— Тоді у центрі плато є озеро?
— Думаю, що так.
— І, цілком імовірно, воно виникло на місці старого кратера, — сказав Самерлі. — Формація цього кряжа явно вулканічного походження. В усякому разі, я схильний думати, що поверхня плато має ухил до центру, а там є чималий резервуар, вода з якого стікає якимось підземним шляхом до Зміїного болота.
— Або випаровується, що теж сприяє збереженню належного рівня, — зауважив Челенджер, після чого обидва вчених за своїм звичаєм розпочали наукову суперечку, що для нас, невтаємничених, була справжньою китайською грамотою.
На шостий день ми закінчили обхід гірського кряжа Й повернулися до своєї колишньої стоянки біля пірамідального стрімчака. Повернулися засмучені, бо обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші і найдужчі не зможуть видертися на це плато. Ущелина, до якої вели вказівні стрілки Мепл-Вайта і якою він, очевидно, сам скористався, була тепер неприступною.
Що ж нам лишалося робити? Харчів і того, що ми здобували полюванням, нам цілком вистачало, але ж настане день, коли запаси треба буде поповнити. Місяці за два почнуться дощі, і тоді в таборі не всидіти. Ці скелі твердіші від мармуру, у нас не вистачить ані часу, ані сил, щоб висікти стежину на таку висоту. Тому немає нічого дивного, що весь той вечір [98] ми похмуро поглядали один на одного і, нарешті, не витрачаючи зайвих слів, поховалися під ковдри. Перед тим як заснути, я замилувався такою картиною: Челенджер, немов величезна жаба, сидів навпочіпки біля багаття, підперши руками свою масивну голову, і, очевидно, так поринув у міркування, що навіть не відгукнувся на моє «добраніч».
Але вранці перед Нами постав зовсім інший Челенджер. Цей Челенджер, напевно, був у захваті від власної персони і всім своїм єством випромінював самовдоволення. За сніданком він раз у раз поглядав на нас з удаваною скромністю, немов кажучи: «Я знаю, що заслуговую на вашу вдячність, але благаю вас, не змушуйте мене червоніти від збентеження!» Борода в нього настовбурчилася, груди було випнуто вперед, руку закладено за бортЁ куртки. Таким він, напевно, бачив себе на одному з п'єдесталів Трафальгар-скверу, ще не зайнятому черговим лондонським опудалом.
Еврика! — крикнув нарешті Челенджер, зблиснувши зубами крізь бороду. — Джентльмени, ви можете привітати мене, а я можу привітати вас усіх. Завдання розв'язаної
— Ви знайшли, звідки можна вибратися на плато?
— Насмілююся так думати.
— Звідки ж?
Замість відповіді Челенджер показав на пірамідальний стрімчак, що піднімався праворуч від нашої стоянки. Фізіономії в нас повитягувалися — принаймні за свою ручаюся. Зі слів Челенджера ми знали, що на цей стрімчак можна видертися. Але ж між ним і плато лежить страшна прірва!
— Нам не перебратися через неї, — ледь вимовив я.
— На вершину ми так чи інакше виберемося, — відповів він. — А там подивимося, можливо, я зможу вам довести, що моя винахідливість ще не вичерпана до кінця.
Після сніданку ми розпакували клунок, у якому наш керівник тримав усе своє альпіністське знаряддя. Звідти було видобуто залізні кішки, клямки й надзвичайно міцний і легкий канат завдовжки в сто п'ятдесят футів. Лорд Джон був досвідченим альпіністом, Самерлі теж доводилося робити складні сходження, отже, з усіх нас новачком у цій справі був тільки я. Але сила і завзятість повинні були компенсувати мені брак досвіду. [99Бао=139Пір]
Завдання виявилося не таким уже й важким, хоча бували хвилини, коли в мене волосся ворушилося на голові. Перша половина сходження минула без ускладнень, але далі скеля стала стрімкішою, і останні п'ятдесят футів ми просувалися, чіпляючись руками й ногами за кожен виступ, за кожну тріщину між камінням. Ані я, ані професор Самерлі не дісталися б до вершини, якби не Челенджер. Він першим видерся нагору (дивно було бачити таку спритність у цього огрядного чоловіка) і прив'язав канат до стовбура великого дерева, що росло там. За його допомогою ми незабаром видряпалися по нерівній кам'яній стіні й опинилися на невеликому, вкритому травою майданчику футів у двадцять п'ять завширшки. Це й була вершина стрімчака.
Трохи віддихавшись, я роззирнувся навколо і був вражений краєвидом, що відкрився переді мною. Здавалося, уся бразильська рівнина лежала перед нами, сягаючи в далечінь, до блакитнуватого серпанку, що зливався з обрієм. Біля наших ніг піднімався спадистий кам'янистий схил, що подекуди поріс деревоподібною папороттю, а далі, за сідловиною пагорбів, чітко виступали жовто-зелені зарості бамбука, через які ми нещодавно пробиралися. Потім кущі й дерева стали густішими і, нарешті, злилися в суцільну стіну джунглів, що тяглася, напевно, ще на добрих дві тисяч миль углиб країни.
Я все ще, як зачарований, насолоджувався цією неймовірною панорамою, коли раптом важка рука професора опустилася на моє плече.
— Дивіться сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrosum!2 {2 Ані кроку назад! (лат.)} Прямуйте вперед, до нашої славної мети!
Я перевів погляд на плато. Воно лежало на одному рівні з нами, і зелена облямівка чагарників із самотніми деревами була так близько від стрімчака, що я мимоволі засумнівався: невже вона справді недосяжна? На вигляд ця прірва була не ширшою за сорок футів, але хіба не все одно — сорок футів чи чотириста? Я схопився за стовбур дерева і зазирнув униз, до безодні. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки [100] індіанців, які дивилися на нас. Обидві стіни — і стрімчака, і гірського кряжа — були зовсім прямовисні.
— Цікава річ! — пролунав позаду мене рипучий голос професора Самерлі.
Я озирнувся і побачив, що він із превеликим зацікавленням розглядає дерево, що тримало мене над безоднею. У цій гладкій корі і маленьких ребруватих листочках було щось до болю знайоме.
— Це ж бук! — вигукнув я.
— Так, — підтвердив Самерлі. — Наш земляк теж опинився на чужині.
— Не лише земляк, шановний добродію, але й вірний союзник, якщо вже на те пішло, сказав Челенджер. — Цей бук стане нашим рятівником.
— Міст!— скрикнув лорд Джон. — Боже милостивий, місті
[r-u1_2 середина 101 стор] — Авжеж, друзі мої, міст! Недарма я вчора цілу годину сушив собі голову, усе намагався знайти якийсь вихід. Якщо наш юний друг пам'ятає, йому вже було сказано одного разу, що Джордж Едвард Челенджер почувається найкраще, коли його заганяють у тісний кутЁ. А вчора — ви, звичайно, не станете цього заперечувати — ми всі були загнані в тісний кут. Але там, де інтелект і воля діють разом, вихід завжди буде знайдено. Через цю прірву потрібно перекинути міст. Ось він, перед вами!
Справді, блискуча думка! Дерево було не менше шістдесяти футів заввишки, і якщо воно впаде так, як потрібно, провалля буде перекрите. Готуючись до сходження, Челенджер захопив із собою сокиру. Тепер він простягнув її мені.
— Наш юний друг має завидніЁ м'язи. Він найкраще впорається з цим завданням. Проте, будь ласка, робіть тільки те, що вам казатимуть, і не намагайтеся задурювати собі голову.
Виконуючи його вказівки, я зробив кілька зарубок на дереві з таким розрахунком, щоб воно впало в потрібному напрямку. Завдання виявилося неважким, тому що стовбур його сам по собі нахилився у бік до плато. Потім я взявся до роботи, чергуючись із лордом Джоном. Приблизно за годину, голосно затріщавши, дерево захиталося і впало, потонувши верхівкою в чагарниках на іншому боці прірви. Стовбур відкотився [r-u2_2] до самого краю майданчика, і на одну жахливу мить нам здалося, що дерево впаде [101] вниз. Але воно здригнулосяЁ за кілька дюймів від краю і зупинилося. Міст до Невідомої країни було збудовано!
Усі ми, не вимовляючи жодного слова, потиснули руку професорові Челенджеру, а він зняв свого солом'яного капелюха й відважив кожному з нас доземний уклін.
— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — мовив він. — Не сумніваюся, що художники майбутнього відтворять цей історичний момент на своїх полотнах.
Він уже підійшов до краю прірви, коли лорд Джон раптом схопив його за куртку.
— Мій любий друже, — сказав він, — я в жодному разі не дозволю цього.
— Тобто як, сер? — голова Челенджера відкинулася назад, борода піднялася вгору.
— В усьому, що стосується науки, я визнаю вашу першість, тому що ви вчений. Але це по моїй лініїЁ, так що будьте ласкаві слухатися мене.
— Як це «по вашій лінії», сер?
— Кожен з нас має своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося вдертися до незвіданої країни, де, можливо, повно-повнісінько ворогів. Трошки здорового глузду й витримки. Я не звик [r-u3_2] діяти на відчай душіЁ.
Аргументи лорда Джона були настільки переконливими, що сперечатися з ним не доводилося. Челенджер струснув головою і знизав плечима.
— Добре, сер, що ж ви пропонуєте?
— Хтозна, можливо, у цих кущах причаїлося ціле плем'я канібалів, яким зараз саме час поснідати? — сказав лорд Джон, дивлячись через міст на скелі. — Ось потрапимо до казана з окропом, тоді пізно буде метикувати. Тому давайте сподіватися, що нічого поганого нас не очікує, але діяти будемо, про всяк випадок, обачно. Ми з Мелоуном спустимося вниз, візьмемо всі чотири гвинтівки і повернемося назад з обома метисами. Потім один з нас під прикриттям гвинтівок перейде на той бік, і якщо все минеться щасливо, тоді слідом піде й решта.
Челенджер сів на пеньок зрубаного дерева й застогнав від нетерпіння, але ми з Самерлі одностайно підтримали лорда [102] Джона, вважаючи, що в таких справах керувати має він. Підніматися по стрімчаку тепер було набагато легше, тому що в найскладнішому місці нам допомагав канат. За годину ми повернулися назад із гвинтівками та дробовиком. Метиси, за розпорядженням лорда Джона, перенесли нагору мішок з їстівними припасами на той випадок, якщо наша перша вилазка до Невідомої країни затягнеться. Набої кожен мав при собі.
— Ну, Челенджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим... — сказав лорд Джон, коли всі приготування було завершено.
— Ґречно вам дякую за цей милостивий дозвіл! — сердито відповів професор, який не визнавав жодних авторитетів, окрім свого власного. — Якщо ви не заперечуєте, я скористаюся вашою люб'язністю і виступлю цього разу в ролі піонера.
Він перекинув сокирку за спину, сів на дерево верхи і, відштовхуючись обома руками, швидко перебрався по стовбуру на той бік. А там став на землю і підкинув угору руки.
— Нарешті! — крикнув він. — Нарешті!
Я з острахом стежив за ним, очікуючи, яку ж долю готує йому ця зелена завіса. Але навкруги було тихо, тільки якийсь дивний барвистий птах спурхнув у професора з-під ніг і сховався поміж дерев.
Другим через прірву перебрався Самерлі. Просто дивовижно, скільки сили в цьому миршавому тілі! Він побажав неодмінно захопити із собою дві гвинтівки, так що тепер обидва професори були озброєні. Потім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страшну безодню, що розверзласяЁ піді мною. Самерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а секундою пізніше я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов по мосту — перейшов без усякої підтримки! Залізні нерви в цієї людини!
І ось ми вчотирьох у чарівній країні, у Загубленому світі, куди дотепер проникнув один лише Мепл-Вайт! Настала хвилина найбільшого тріумфу. Але хто міг подумати, що ця хвилина буде для нас початком найбільших нещасть? Дозвольте ж мені розповісти в декількох словах, як нас спіткало це страшне лихо.
Ми відійшли від краю прірви і встигли футів на п'ятдесят заглибитися в густий чагарник, аж раптом пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого моста більше не існувало!
Зазирнувши вниз, я побачив на самому дні прірви купку потрощених гілок і трісок — усе, що залишилося від бука. Невже край майданчика не витримав такої ваги й обсипався під нею? Це було перше, що спало нам на думку. А потім з-за виступу пірамідального стрімчака повільно показалася чиясь смаглява фізіономіяЁ. Це був наш метис Гомес. Але куди поділися його стримана посмішка і непроникність сфінкса? Обличчя, що дивилося на нас, спотворювала ненависть, задоволена помста запалила божевільним захватом його очі.
— Лорде Рокстон! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстон!
— Що треба? — відгукнувся наш супутник. — Я тут!
До нас долинув вибух реготу.
— Так, ти там, англійський собако, і тобі звідтіля не вибратися! Я чекав, довго чекав, поки настане мій час. Вам важко було підніматися вгору, а спускатися вниз буде ще важче. Ет, дурні з дурнів! Потрапили в пастку? Усі як один потрапили!
Приголомшені, ми не знаходили слів і мовчки дивилися на метиса. Великий зламаний сукЁ, що лежав на траві, пояснив нам, що саме він був використаний як важіль, коли скидали нашого моста. Його обличчя зникло в кущах, але за секунду з'явилося знову, ще більше спотворене ненавистю.
— Ми ледве не вбили вас каменем біля печери, — крикнув він, — але так буде краще! Повільна смерть страшніша. Побіліють ваші кісточки, і ніхто не довідається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли здихатимеш, згадай Лопеса, якого ти вбив п'ять років тому біля річки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть мене не наздогнала, я помру спокійно, тому що помстився за нього!
Метис люто погрозив нам кулаком і сховався. Запала тиша.
Якби Гомес здійснив свою помсту й тим обмежився, усе б йому минулося. Його занапастила необачна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латинської раси, а Рокстон, відомий як «Божий бич» у трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із себе глузувати. Метис уже спускався протилежним схилом стрімчака, але йому так і не довелося ступити на землю. Лорд Джон побіг краєм плато, щоб не випускати його з очей. Гримнув постріл, ми почули пронизливий крик і за секунду — глухий стукіт від падіння тіла. Рокстон повернувся до нас; обличчя в нього було скам'яніле.
— Я сліпак, роззява! — з гіркотою мовив він. — Моя дурість занапастила вас усіх. Мені ж слід було пам'ятати, що ці люди не вибачають кревних образ, що з ними завжди треба бути напоготові!
— Навіщо ж ви помилували іншого метиса? Адже без його допомоги Гомес не впорався б з деревом.
— Я б міг покінчити і з ним, але зглянувся. Може, він до цього непричетний. Проте, мабуть, ви маєте рацію. Краще було б пристрелити і його: він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли щире підґрунтя цієї зради з'ясувалося, ми почали згадувати, що поведінка метиса багато в чому була підозрілою. Усе стало зрозумілим: і його завзяте прагнення проникнути в плани експедиції, і сварка біля хатини, коли Самбо перешкодив йому підслухати нашу розмову, і повні ненависті погляди, які нам частенько доводилося відчувати. Ми продовжували гомоніти про все це, намагаючись призвичаїтися до нового повороту подій, коли раптом нашу увагу привернула цікава сцена, що розігралася внизу, біля підніжжя кам'яної грядиЁ. Чоловік, одягнений у біле — напевно, метис, який залишився живим — щодуху мчав рівниною, ніби тікаючи від смерті, що наздоганяла його. За ним величезними стрибками летів чорний, як смола, велетень — наш відданий негр Самбо. У нас на очах він наздогнав утікача, стрибнув йому на спину й обхопив його руками за шию. Вони покотилися по землі. За хвилину Самбо звівся на ноги, подивився на розпластане перед ним тіло і, радісно помахавши нам руками, побіг до стрімчака. Нерухома біла фігура так і залишилася лежати посеред рівнини.
Відплата наздогнала обох зрадників, але вчинене ними було неможливо виправити. Ми не могли повернутися на стрімчак. Колись нашим помешканням був увесь світ, тепер він звузився до розмірів цього плато. Те й інше існувало само по собі. Ось рівнина, що веде до того місця, де ми заховали човни. А там, за бузковим серпанком обрію, річка, зворотний шлях до цивілізації. Зникла лише одна-єдина сполучна ланка. Жодної винахідливості не вистачить на те, щоб перекинути міст через прірву, що лежить між нашим сьогоденням і минулим. Досить було однієї миті — і як усе змінилося!
І тут я зрозумів, з якого тіста зліплені троє моїх товаришів. Щоправда, вигляд у них був дуже серйозний і зосереджений, але ніщо не могло порушити незворушного спокою цих людей. Нам не залишалося нічого іншого, як сидіти в кущах і терпляче чекати на Самбо. І незабаром його добродушна чорна фізіономія визирнула поміж каміння, і він став на вершині стрімчака на весь свій могутній зріст.
— Що я тепер зробити? — крикнув Самбо. — Ви мені говорити, і я все буду зробити.
Поставити таке питання було надзвичайно легко, а відповісти на нього виявилося важче. Ми знали лише одне: Самбо — наш єдиний надійний зв'язок із зовнішнім світом. Тільки б він не залишив нас!
— Ні, ні! — крикнув Самбо, — Я вас не залишить. Я завжди тут. Індіанці хотів іти. Самбо не може утримати індіанці. Вони говорять, тут живе Курупурі, підемо додому. Вас немає, а Самбо один не може вмовити.
Справді, останнім часом індіанці не приховували, що хочуть покинути нас і повернутися додому. Самбо казав правду: утримати їх тепер не було жодної можливості.
— Самбо! Скажи їм, нехай почекають до завтра! Тоді я відішлю разом із ними листа! — крикнув я.
— Добре, сер! Індіанці будуть чекати завтра. Самбо дав слово.
Справ для нашого вірного негра найшлося багато, і він упорався з усім якнайкраще. Насамперед ми звеліли йому відв'язати канат, обмотаний навколо пенька, і перекинути один його кінець до нас. Канат був завтовшки з мотузку для білизни, але дуже міцний; хоча як міст він був непридатний, усе-таки в нашій ситуації така річ була необхідна. Потім Самбо прив'язав до свого кінця мішок з їстівними припасами, уже піднятий на стрімчак, і ми перетягли його до себе. Цього нам мало б вистачити принаймні на тиждень, навіть якщо не поповнювати запасів полюванням. Нарешті, Самбо приніс нагору ще два мішки, у яких були набої і багато інших речей. Усе це ми перетягли на канаті до себе. Уже звечоріло, коли [106] наш негр востаннє спустився вниз, твердо завіривши нас, що індіанці залишаться до ранку.
Ось чому майже всю цю ніч — нашу першу ніч на плато — я просидів з ліхтарем, записуючи те, що сталося з нами.
Ми розташувалися на ночівлю біля самого краєчку прірви й відразу повечеряли, запиваючи їжу аполінарисом, дві пляшки якого знайшлися в одному з мішків із харчами. Відшукати воду — для нас питання життя і смерті, але я гадаю, що на сьогодні пригод досить навіть для лорда Джона, а інші й поготів не відчувають жодного бажання вирушити на розвідку до Невідомої країни. Багаття ми вирішили не розпалювати і взагалі намагаємося робити якомога менше шуму.
Завтра, вірніше сьогодні, тому що я досидів до світанку, ми зробимо першу вилазку в цей загадковий світ. Коли я зможу продовжити свої записи й чи зможу, я не знаю. Поки що індіанці все ще тут — мені видно їх звідси, і я впевнений, що наш Самбо незабаром з'явиться за листом. Дуже сподіваюся, що він потрапить за адресою.
Р.S. Чим більше я розмірковую над нашим становищем, тим розпачливішим воно мені здається. Надії на повернення в мене немає. Якби біля краю плато росло високе дерево, ми могли б перекинути через прірву новий міст, але ближче як за п'ятдесят футів дерев немає, а підтягти до обривуЁ такий тягар ми не зможемо навіть учотирьох. А канат занадто короткий, по ньому спуститися неможливо. Ні, наше становище безнадійне, безнадійне!


розділ X
ОСЬ ВОНИ, ДИВА!

З нами відбулися й усе ще відбуваються справжнісінькі дива. Мої паперові запаси складаються з п'яти подертих блок-

[кінець 107 стр]






























Розділ XVI.
На вулицю! На вулицю!


..................
..................

..................

..................


[початок 200-ї стр]

вона не могла обтяжувати себе якимось вантажем, але професорові Самерлі пощастило врятувати свою колекцію метеликів і жуків, а в ній є чимало нових різновидів. Хіба цього недостатньо? (Кілька голосів: «Ні! Ні!») Хто сказав «ні»?

Доктор Ілінґворт (підводячись з місця). Ми вважаємо, що колекцію можна було зібрати в іншому місці, а не обов'язково на вашому доісторичному плато. (Оплески.)
Професор Челенджер, Що й казати, сер, слово такого знаного вченого, як ви, для нас закон. Проте облишимо фотографії та ентомологічну колекцію і перейдемо до питань, які ще ніколи й ніким не висвітлювалися. У нас, наприклад, є достеменно точні відомості про птеродактилів. Спосіб життя цих тварин... (Вигуки: «Дурниці!» Галас у залі.) Я кажу, спосіб життя цих тварин стане вам тепер цілком зрозумілим. У моєму портфелі лежить малюнок, зроблений з натури, на підставі якого...
Доктор Ілінґворт. Малюнки нас ні в чому не переконають!
Професор Челенджер. Ви б хотіли бачити натуру?
Доктор Ілінґворт. Звичайно!
Професор Челенджер. І тоді ви повірите мені?
Докргор Ілінґворт (зі сміхом). Тоді? Ще б пак!
І ось підійшли до найбільш цікавого і драматичного епізоду вечора — епізоду, ефект від якого назавжди залишиться неперевершеним. Професор Челенджер махнув рукою, наш колега містер. Е. Д. Мелоун негайно ж підвівся з місця і попрямував углиб естради. За хвилину він знову з'явився в супроводі велетенського на зріст негра. Вони вдвох несли величезний квадратний ящикЁ, мабуть, дуже важкий. Ящик поставили професорові до ніг. Публіка принишкла, напружено стежачи за тим, що відбувалося. Професор Челенджер зняв висувну кришку ящика, зазирнув до середини і, клацнувши кілька разів пальцями, сказав зворушливим голосом (у журналістській ложі було добре чути його слова): «Ну, виходь, малятко, виходь!» Почулася якась метушня, шкряботіння, і відразу слідом за цим невимовно страшна, бридка істота вилізла з ящика і вмостилася скраєчку. Навіть несподіване падіння герцога Даргемського до оркестрової ями не відвернуло уваги нажаханої публіки. Хижа голова цього [200]

[малюнок]
[201]

страховиська з маленькими, палаючими, немов жаринки, очима мимоволі змусила згадати про моторошних химер, яких могла породити тільки уява середньовічних художників. У його напіврозтуленому довгому дзьобі виблискували два ряди гострих зубів. Стулені плечі ховалися в брижах якоїсь бруднувато-сірої шалі. Словом, це був той самий диявол, яким нас лякали в дитинстві.

Публіка вжахнулася — хтось зойкнув, у передньому ряді дві дами зомліли, учені на естраді виявили явне прагнення стрибнути слідом за головою в оркестр. Здавалося, ще мить, і паніка охопить залу.
Професор Челенджер підніс руку над головою, намагаючись заспокоїти публіку, але цей рух налякав страховисько, що сиділо поруч із ним. Воно розправило сіру шалю, яка виявилася парою перетинчастих крил. Професор схопив його за ноги, але втримати не зміг. Створіння здійнялося з ящика і повільно закружляло залою, із сухим лопотінням змахуючи десятифутовими крилами й поширюючи навколо себе жахливий сморід. Крики публіки на галереї, до смерті переляканої близькістю цих палаючих очей і величезного дзьоба, зовсім збентежили тварину. Вона дедалі швидше зашугала залою, натикаючись на стіни та люстри, і, мабуть, зовсім збожеволіла зі страху. «Вікно! Заради всього святого, зачиніть вікно!» — волав професор, пританцьовуючи від розпачу й заламуючи руки. На жаль, він схаменувся занадто пізно. Створіння, що билося об стіни, немов величезний метелик об лампу, порівнялося з вікном, протиснуло в нього своє потворне тіло... і вилетіло. Професор затулив обличчя руками й упав у крісло, а зала полегшено зітхнула, як одна людина, переконавшись, що небезпека минула.
І тут... Але хіба можна описати, що відбувалося в залі, коли захват прихильників і сум'яття нещодавніх супротивників Челенджера злилися воєдино, і могутня хвиля радості прокотилася від задніх рядів до оркестрової ями, затопила естраду й піднесла наших героїв на своєму гребені! (Молодець, Мак!) Якщо дотепер аудиторія була несправедлива до чотирьох відважних мандрівників, то нині вона намагалася спокутувати свою провину. Усі посхоплювалися з місць. Усі рушили [202] до естради, горлаючи, вимахуючи руками. Героїв оточили щільним кільцем. «Гойдати їх! Гойдати!» — скандували сотні голосів. І ось четверо мандрівників злетіли над юрбою. Усі їхні спроби вивільнитися були марними! Та вони і не змогли б спуститися додолу, тому що люди стояли на естраді суцільною лавоюЁ.
«На вулицю! На вулицю!» — кричали навколо.
Юрба заворушилася, і людський потік повільно рушив до дверей, несучи з собою чотирьох героїв. На вулиці відбувалося щось неймовірне. Там зібралося не менше як сто тисяч осіб. Люди стояли пліч-о-пліч від Ленгем-готелю до Оксфордської площі. Щойно в яскравому світлі ліхтарів біля під'їзду з'явилися четверо героїв, що пливли понад головами натовпу, повітря здригнулося від вітальних вигуків. «Процесією на Ріджент-стрит!» — дружно вимагали всі. Загативши вулицю, люди рушили вперед, на Ріджент-стрит, на Пел-Мел, Сейнт-Джеймс-стрит і Пікаділі. Рух у центрі Лондона було призупинено. Між демонстрантами, з одного боку, та поліцією і водіями — з іншого, сталося кілька сутичок. Нарешті, уже після півночі юрба відпустила чотирьох мандрівників, допровадивши їх до Олбені, до дверей квартири лорда Джона Рокстона, проспівала їм на прощання «Наші славні хлопці» і завершила програму гімномЁ. Так закінчився цей вечір — один із найчудовіших вечорів, які пам'ятає Лондон за багато років».
Так писав мій приятель Макдона, і, незважаючи на надмірну барвистість його звіту, перебіг подій викладено у цьому звіті досить точно. Що ж стосується найбільшої сенсації, то вона вразила своєю несподіваністю публіку, але не нас, учасників експедиції. Читач, напевно, не забув про мою зустріч із лордом Джоном Рокстоном, коли він, одягнувши на себе щось подібне до криноліну, ішов здобувати «курчатко» для професора Челенджера. Згадайте також натяки на той клопіт, який спричинив нам багаж Челенджера при спуску з плато. Якби я надумав продовжити свою розповідь, то в ньому було б відведено чимало місця опису мороки з нашим не надто апетитним супутником, який полюбляв ласувати гнилою рибою. Я мовчав про нього, тому що професор Челенджер [203] побоювався, як би чутки про цей незаперечний аргументЁ не довідалася публіка раніше тієї хвилини, ніж він скористається ним, щоб стерти на порох своїх ворогів.
Кілька слів про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного тут з'ясувати не вдалося. Дві перелякані жінки стверджують, нібито бачили його на даху Квінз-Холу, де він сидів кілька годин поспіль, подібно до якоїсь дивовижній статуї. Наступного дня у вечірніх газетах з'явилася коротке повідомлення, що гвардієць Майлз, який стояв на варті біля Мальборо-Хаузу, полишив свій пост і був за це притягнений до військового суду. На суді Майлз свідчив, що під час нічного чергування він випадково подивився вгору й побачив чорта, що затулив від нього місяць, після чого кинув гвинтівку й дременув хтозна-куди. Показання підсудного не було взято до уваги, а тим часом вони можуть перебувати безпосередньому зв'язку з нашим питанням.
Додам ще одне свідчення, узяте мною із суднового журналу пароплава американо-голландської лінії «Фрізланд». Там записано, що о дев'ятій годині ранку наступного дня, коли Старт-Пойнт був за десять миль, над судном, тримаючи шлях на південний захід, з величезною швидкістю пролетіло щось середнє між крилатим цапом і величезним кажаном. Якщо інстинкт правильно вказав нашому птеродактилеві шлях, то не може бути сумнівів, що він зустрів свій кінець десь у безодні Атлантичного океану.
А моя Гледіс? Гледіс, чиїм іменем було названо таємниче озеро, яке відтепер називатиметься Центральним, тому що я вже не хочу дарувати їй безсмертя. Хіба ж я не бачив і раніше ознак цілковитої байдужості в натурі цієї жінки? Хіба ж не відчував, корячись її примхам, Що небагатого варте те кохання, яке посилає людину на вірну загибель або змушує її ризикувати життям? Чи ж не гнав повсякчас думку, що в цій жінці приваблює лише зовнішній вигляд, що душу її затьмарює тінь егоїзму та легковажності? Чому вона так захоплювалася всім героїчним? Чи не тому, що здійснення шляхетного вчинку могло відбитися і на ній без жодних зусиль, без жодних жертв із її боку? Або все це порожні домисли? Я був сам не свій усі ці дні. Отриманий удар отруїв мені душу. [204] Але після тієї події минув тиждень, і за цей час у нас відбулася одна дуже важлива розмова з лордом Джоном Рокстоном... Мені помалу починає здаватися, що справи не такі вже й погані.
Стисло розповім, як усе сталося. У Саутгемптоні на моє ім'я не було жодного листа чи телеграми, і, стурбований цим, я о десятій годині вечора того ж дня вже стояв біля дверей невеличкої вілли в Стрітемі. Може статися, її вже немає серед живих? Чи давно мені марилися уві сні розкриті обійми усміхнене личко, палкі компліменти на адресу героя, який ризикував життям через примху своєї коханої! Дійсність жбурнула мене з позахмарних висот на землю. Але мені будо досить одного її слова для пояснення, щоб знову злетіти увись. І я стрімголов помчав садовою доріжкою, постукав у двері, почув голос моєї Гледіс, відіпхнув убік ошелешену служницю і влетів до вітальні. Вона сиділа на канапі поміж роялем і високою стоячою лампою. Я за три кроки перебіг кімнату і схопив обидві її руки своїми.
— Гледіс! — закричав я. — Гледіс!
Вона здивовано подивилася на мене. З часу нашої остан ньої зустрічі в ній відбулася якась невловима зміна. Холодний погляд, твердо стиснуті губи — усе це здалося мені новим, Гледіс звільнила свої руки.
— Що це означає? — запитала вона.
— Гледіс! — крикнув я.— Що з вами сталося? Ви ж моя Гледіс, моя улюблена крихітка Гледіс Гангертон!
— Ні,— відповіла вона. — Я Гледіс Цотс. Дозвольте познайомити вас зі своїм чоловіком.
Яка безглузда річ — життя! Я зловив себе на тому, що машинально розкланююся й тисну руку маленькому рудуватому суб'єкту, який зручно влаштувався в глибокому кріслі, що колись призначалося тільки для мене. Ми привіталися і з дурнуватими посмішками дивилися один на одного.
— Тато дозволив нам поки що пожити тут. Наш будинок іще не готовий,— пояснила Гледіс.
— Он воно як! — пробелькотів я.
— Хіба ви не отримали мого листа в Парі?
— Ні, жодного листа я не отримував. [205]
— Шкода! Тоді вам усе було б зрозуміло.
— Мені і так усе зрозуміло, — буркнув я.
— Я розповідала про вас Вільямові, — мовила Гледіс. — Між нами немає таємниць. Мені дуже шкода, що так сталося, але ваше почуття було, напевно, не досить міцним, якщо ви змогли залишити мене тут саму й податися світ за очі. Ви на мене не ображаєтесь?
— Ні, що ви, що ви!.. Але я, мабуть, піду.
— А чому б нам не випити чаю? — запропонував рудуватий суб'єкт і потім додав довірливим тоном. — Ось так завжди трапляється в житті... А чого ще можна було сподіватися? Із двох суперників завжди перемагає один.
Він зайшовся ідіотським сміхом, і я вирішив пошвидше піти. Двері вітальні вже зачинилися за мною, аж раптом мене немов щось шпигнуло, і, корячись цьому пориву, я повернувся до свого щасливого суперника, який зразу ж тривожно зиркнув на електричний дзвоник.
— Якщо ваша ласка, дайте мені відповідь на одне запитання, — мовив я.
— Звичайно, якщо воно в межах дозволеного...
— Як ви цього домоглися? Відшукали якийсь скарб? Відкрили полюс? Були корсаром? Перелетіли через Ла-Манш? Що ви зробили? Де вона, романтика? Як вам це пощастило?
Він розгублено витріщився на мене. Його дурнувато-лагідна, нікчемна фізіономія відбивала цілковите нерозуміння.
— Чи не здається вам, що все це має особистий характер? — вимовив він нарешті.
— Добре. Ще одне питання, останнє! — крикнув я. —Хто ви за фахом?
— Я працюю клерком у нотаріальній конторі Джонсона та Мервіля. Адреса: Ченсері-лейн, будинок сорок один.
— Усього найкращого! — кинув я і, як личить невтішному героєві, зник у нічному мороці, сповнений люттю, горем та... сміхом.
Ще одна коротка сцена — і я завершую своє оповідання.
Учора ввечері ми всі зібралися в лорда Джона Рокстона і після вечері за сигарою довго згадували в дружній бесіді наші нещодавні пригоди. Дивно було бачити ці добре знайомі мені [206] обличчя в такій незвичній обстановці. Ось сидить Челенджер — поблажлива посмішка не зникає з його уст, очі так само презирливо примружені, борода настовбурчена, він випинає груди, бундючиться, повчаючи Самерлі. А той смокче свою коротеньку люлечку і трясе цапиною борідкою, люто заперечуючи кожне слово Челенджера. І, нарешті, ось наш господар — сухорляве обличчя, холодний погляд блакитних, як лід, орлиних очей, у глибині яких завжди жевріє веселий, лукавий вогник. Такими всі троє надовго збережуться в моїй пам'яті.
Після вечері ми перейшли до святої святих лорда Джона — до його кабінету, залитого червонуватим світлом та обвішаного численними трофеями, — і наша подальша розмова відбувалася там. Хазяїн витяг із шафи стару коробку з-під сигар і поставив її перед собою на стіл.
— Мабуть, мені давно слід було розповісти вам про цю справу, — почав він, — але я хотів спочатку з'ясувати все остаточно. Чи варто збуджувати надії, а потім переконуватися в їх нездійсненності? Та зараз перед нами факти. Ви, напевно, пам'ятаєте той день, коли ми знайшли лігвище птеродактилів у болоті? Так от: я дивився, дивився на це болото і зрештою замислився. Скажу вам, у чому річ, якщо ви самі нічого не помітили. Це була вулканічна вирва із синьою глиною.
Обидва професори кивнули головою, підтверджуючи його слова.
— Таку ж вулканічну вирву із синьою глиною мені довелося бачити лише раз у житті — на великих алмазних копальнях у Кімберлі. Ви розумієте? Алмази не виходили в мене з думки. Я спорудив щось подібне до кошика для захисту від цих смердючих тварюк і, озброївшись лопаткою, непогано провів час у їхньому лігвищі. Ось що я витяг звідтіля.
Він розкрив сигарну коробку, перевернув її догори дном і висипав на стіл близько тридцяти або й більше невідшліфованих алмазів завбільшки з каштани.
— Ви, мабуть, скажете, що мені слід було відразу ж поділитися з вами моїм відкриттям. Не заперечую. Але недосвідчена людина може неабияк погорітиЁ на цих камінчиках. Адже їхня цінність залежить не стільки від розміру, скільки від консистенції та прозорості. Словом, я привіз їх сюди, першого ж дня по приїзді навідався до Спінка і попросив його відшліфувати й оцініти мені один камінчик.
Лорд Джон витяг із кишені невелику коробочку з-під пігулок і показав нам чудовий діамант, кращого за який я, мабуть, ніколи у житті не бачив.
— Ось результати моєї праці, — повідомив він. — Ювелір оцінив цю купку щонайменше в двісті тисяч фунтів. Зрозуміло, ми поділимося порівну. Ні на що інше я не згоден. Ну, Челенджере, що ви зробите на свої п'ятдесят тисяч?
— Якщо ви справді наполягаєте на такому великодушному рішенні, — відповів професор, — то я витрачу всі гроші на створення приватного музею, про що давно мріяв.
— А ви, Самерлі? .
— Я покину викладання і присвячу весь свій час остаточній класифікації викопних тварин крейдяного періоду.
— А я, — сказав лорд Джон Рокстон, — витрачу всю свою частку на спорядження експедиції та подивлюся ще раз на миле нашому серцю плато. Що ж стосується вас, юначе, то вам гроші теж потрібні. Адже ви одружуєтеся?
— Та ні, поки що не збираюся, — відповів я зі скорботною посмішкою. — Мабуть, якщо ви не заперечуєте, я приєднаюся до вас.
Лорд Рокстон подивився на мене і мовчки простягнув мені свою міцну, засмаглу руку.






Художнє видання

Артур КОНАН ДОЙЛ

ЗАГУБЛЕНИЙ СВІТ
МАРАКОТОВА БЕЗОДНЯ
СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

Переклад КЛИМЕНКА Сергія Миколайовича

Редактор О. В. Зав'язкін
Художник А М. Нєдял
Художник обкладинки В.Ю.Лукаш

Комп'ютерна верстка І. В. Романчук
Підписано до друку з готового оригінал-макета,26.01.2006.
Формат 84x108/32. Папір газетний.
Гарнітура SchoolBokC. Друк високий.
Тираж 15 000 (1 з-д 1-5000) прим.
Зам. 6-57.

Товариство з обмеженою відповідальністю
«Виробничо-комерційна фірма «БАО»
Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції
серії ДК № 540 від 28.07.2001 р.
83121, м. Донецьк, вул. Брюсова, 2б
Адреса сайта в Інтернеті: www.bao-book.com
Адреси електронної пошти:
bao@skif.net postmaster@bao.donbass.com

Донецьк тел./факс (062) 381-89-49
Київ тел./факс (044)455-52-53,455-52-54
Одеса тел. (048) 718-61-51, 718-61-52
Сімферополь тел. (0652) 29-19-71, (050) 347-05-58
Запоріжжя тел. (0612)13-49-51

Віддруковано з готового оригінал-макета
у ВАТ «Поліграфкнига»
03057, м. Київ, вул. Довженка, З

[448]

























Артур Конан Дойл. Затерянный мир

______________________________________________________________
Перевод Н. Волжиной.
[є в мережі, на КД, на ЦВД... й хто зна де ще...
живуть же люди... :(]


[r-u1_3]
— Правильно, друзья мои, мост! Недаром я вчера целый час ломал себе
голову, все старался найти какой-нибудь выход. Если наш юный друг помнит,
ему уже было сказано однажды, что Джордж Эдуард Челленджер чувствует себя
лучше всего, когда его припирают к стене. А вчера — вы, конечно, не
станете этого отрицать — мы все были приперты к стене. Но там, где
интеллект и воля действуют заодно, выход всегда найдется. Через эту
пропасть надо перекинуть мост. Вот он, перед вами!
Действительно, блестящая мысль! Дерево было не меньше шестидесяти
футов вышиной, и если оно ляжет так, как надо, пропасть будет перекрыта.
Готовясь к подъему, Челленджер захватил с собой топор. Теперь он протянул
его мне.
— У нашего юного друга завидная мускулатура. Он лучше всех справится
с этой задачей. Тем не менее прошу вас, делайте только то, что вам будет
сказано, и не старайтесь утруждать свои мозги.
Следуя его указаниям, я сделал несколько зарубок на дереве с таким
расчетом, чтобы оно упало в нужном направлении. Задача оказалась
нетрудной, так как ствол его сам по себе кренился к плато. Затем я
принялся за работу всерьез, чередуясь с лордом Джоном. Примерно через час
раздался громкий треск, дерево закачалось и рухнуло, утонув вершиной в
кустах на противоположной стороне пропасти. Ствол откатился [r-u2_3] к самому краю
площадки, и на одно страшное мгновение нам показалось, что дерево свалится
вниз. Но оно дрогнуло в нескольких дюймах от края и остановилось. Мост в
Неведомую страну был переброшен!
Все мы, не говоря ни слова, пожали руку профессору Челленджеру, а он
снял свою соломенную шляпу и отвесил каждому из нас глубокий поклон.
— Мне принадлежит честь первым ступить на землю Неведомой страны, —
сказал он. — Не сомневаюсь, что художники будущего запечатлеют этот
исторический момент на своих полотнах.
Он уже подошел к краю пропасти, когда лорд Джон вдруг ухватил его за
куртку.
— Мой дорогой друг, — сказал он, — я ни в коем случае не допущу
этого.
— То есть как, сэр! — Голова Челленджера откинулась назад, борода
вздернулась кверху.
— Во всем, что касается науки, я признаю ваше первенство, потому что
вы ученый. Но это по моей части, так что будьте добры слушаться меня.
— Как это .по вашей части., сэр?
— У каждого из нас есть свое ремесло, и мое ремесло солдатское.
Насколько я понимаю, мы собираемся вторгнуться в неизведанную страну, быть
может, битком набитую врагами. Немножко здравого смысла и выдержки. Я не
привык [r-u3_3] действовать очертя голову.
Доводы лорда Джона были настолько убедительны, что спорить с ним не
приходилось. Челленджер вскинул голову и пожал плечами.



....



— Ну, знаете ли, выбирать мне не приходилось. [r-u4_3] Да и вряд ли звук
отнесло далеко вглубь: вчера был сильный ветер со стороны плато. Кстати,
как мы его назовем? Ведь это наше дело — решать.
































Виноски:
1 — Правильно, друзья мои, мост! Недаром я вчера целый час ломал себе
голову, все старался найти какой-нибудь выход. Если наш юный друг помнит,
ему уже было сказано однажды, что Джордж Эдуард Челленджер чувствует себя
лучше всего, когда его припирают к стене. А вчера — вы, конечно, не
станете этого отрицать — мы все были приперты к стене. Но там, где
интеллект и воля действуют заодно, выход всегда найдется. Через эту
пропасть надо перекинуть мост. Вот он, перед вами!