Олесь Гончар 
 
ПРАПОРОНОСЦІ 
---------------------
  
	КНИГА ПЕРША

	АЛЬПИ

			О Русская земле! уже за шеломянемь еси! 
			"Слово о полку Игореве".
	Одтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів. На переправі стали прикордонники, перевіряючи документи бійців і окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастьорках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! — сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.
	Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, підстриженим під бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в траві. Наскільки міг Черниш зрозуміти, цей рудий сержант відбував службу в 1941 році саме тут, на кордоні.
	Тепер він гумористично розповідав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмішніше сержант показував на мигах самого себе, як він шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мілкою і він гриз землю зубами, а літак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скільки мурашок бігало тоді по ній. Часи, часи!..
	Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша:
	— Ви в Н-ську?
	— В Н-ську.
	— Буна дзіва! Моє вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати — жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались.
	— Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував.
	— Нічого дивного. Я... вперше.
	— А-а! — роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. — Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків...
	— ?
	— ...Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув:
	— Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з підкресленою бравістю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?
	З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло.
	— Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, — сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. — Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, — інша річ! Все новеньке та чистеньке... З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?
	— То що?.. Поїздом.
	— А я... на пузі повз, — сказав сержант майже пошепки і з такою щирою інтимністю, що Чернишеві стало раптом ніяково за свою гарячковість.
	— Так ви справді з Н-ської? — згодом спитав Черниш уже примирливіше.
	— Шельма буду!
	— То що ж... підемо разом?
	— В натурі. Ви та я — ось ми з вами уже й команда... А прізвище моє Козаков.
	Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, полущену, вичовгану за кілька днів тисячами ніг.
	— Щасливо, товариші! — гукали прикордонники навздогін. — Пишіть!..
	— Ждіть телеграми з Берліна! — відповів без посмішки Козаков.
	Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти.
	Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з арміями 2-го Українського вже перейшла кордон, він не стерпів далі «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.
	— Тягне, ой як тягне, товаришу, — говорив Козаков. — Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, і залишусь вічним солдатом.
	— Вічний солдат, — посміхнувся Черниш, відходячи серцем. — То колись тільки вічні студенти були... А, до речі, як ви про мене вгадали?..
	— Що свіженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око розвідника!
	На самій горі, понад шляхом, маячив білий стовп. Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побілений колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнів і пожолобився від часу. На хресті було прибите розп'яття. Воно також потемніло й потріскалось на сонці та вітрах.
	— Ось наше «Л», — жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. — Значить, топаємо правильно.
	На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю.
	Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство.
	— Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну... Весною це було, на світанку... В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна... два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, — гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, — уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації — і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси — всі, як один, впали навколішки,поцілували землю... І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках — бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок... Ех!
	Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.
	— Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою.
	— Шинель знайду, — знехотя відповів Козаков. — А поки що можна перестояти під оцим грибком. — Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. — Святий не прожене?
	— Це спаситель... Ховайсь під мою шинелю, сержанте.
	Вони накрились шинелею обидва.
	Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там — далеко внизу, на рідній стороні, — ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш — ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, — обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.
	
	II
	
	— Ти звідки? — запитав Черниш Козакова.
	— З Донбасу.
	— Батько, мати пишуть?
	— Яз дитбудинку. Шахтарчук.
	— Сирота?
	— О! Який я сирота? Сироти — це діти. А мені вже... скільки ж це мені... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.
	Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.
	Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.
	— А боги в них такі, як і в нас, — зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп яттям. — За що ж його розп'яли?
	— То ціла історія, — стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.
	— Отже... вперед на захід?
	— Марш!
	І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.
	— Важка земля, — зауважив Козаков, хмурніючи. — Там було легше.
	Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.
	— Мати Вітчизно! — мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.
	— Жди нас, — сказав сержант. — Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсім!
	Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.
	Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.
	— Аж дивно бачити такі клаптики, — сказав Козаков. — Невже і в нас колись було так?
	Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю.
	— Все ж я не такою уявляв собі Європу, — признався Козаков. — Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, — так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає... А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі.
	Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід.
	У селі хати, з повибиваними вікнами і дверима навстіж, наче ждали когось. Але ніхто не входив до них, тільки шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти. По центральній вулиці села численні написи, вкриваючи стіни згори й донизу, німо свідчили, що тут недавно пройшла велика життєрадісна армія. На стінах ще залишився її веселий відгомін: «Васька і Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухаресті!» (до Бухареста ще сотні кілометрів ворожої території), «Владимиров, жми!» і т. п. А над усім цим:
	Л-> Л -> — і велика стрілка на захід.
	Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Під облупленою нужденною хатою з'юрмилися бійці, теж із тих, що наздоганяли свої частини. На призьбі, затиснувши бородою скрипку, сидів старий циган, біля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками відчайдушне танцювали двійко циганчат: хлопчик і дівчинка. Чубаті, закудлані, підібравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такі вихиляси, що все подвір'я розлягалося дужим реготом. Старий підбадьорював своїх дітей енергійними вигуками. Загледівши на Чернишеві офіцерські погони, скрипаль догідливе схопився йому назустріч і, зігнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишеві стало соромно за старого, за його улесливість і за жалюгідний танець дітей. Він узяв Козакова за лікоть:
	— Ходімо!
	— Та цікаво ж подивитись.
	— Не дуже веселе видовище... Ходімо.
	Вони знову вийшли на дорогу.
	Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустріч румуни й бессарабці, що везли волами наших поранених. Воли, підбившись по кам'янистій дорозі, понуро шкутильгали а румуни в сіряках і високих чорних шапках брели з батіжками поруч возів, як чумаки. Деякі годували волів на ходу, з рук. Почорнілі від сонця, сухі й нужденні, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою ті розп'яття па білих хрестах, що віками стоять понад шляхами їхньої країни. Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:
	— Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить.
	— Далеко фронт? — допитувався Козаков.
	— Да-ле-ко...
	— Скільки кілометрів?
	— Вже... дві... доби.
	Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту.
	Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
	Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь.
	На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши.
	— Такі ж і в нас... Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село — завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» — «Нема». — «Де мати?» — «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і — за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову... вперед на захід.
	— Після цієї війни, — сказав Черниш, — ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах... ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою... Після цієї війни люди повинні стати нарешті... справжніми людьми.
	— Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? — підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.
	— Ну шти...
	Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.
	— Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?
	— Ну шти...
	— Щоб щасливою росла...
	— Ну шти...
	Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті.
	— Наша війна не на рік і не на два, — говорив він ніби сам до себе. — Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки...
	Ночувати господар пішов у кошару — він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки.
	— Це розкіш, — казав він, — в якій я собі ніколи не відмовляю. Навіть в окопі, коли не розстебнусь, то не засну як слід. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся і лежиш у куми на подушках. Пречудово!
	Козаков швидко дав хропака.
	Господиня, вклавши дітей, сіла над ними і куняла навсидьки цілу ніч, не гасячи світла.
	Прокинувшись уже геть за північ, Козаков побачив, що Черниш сидить біля нього у білій спідній сорочці, — роздягнений він був зовсім як хлопчак, — і занепокоєно оглядається на всі боки.
	— Що таке? — запитав Козаков, інстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. — Що трапилось?
	— Бло-хи, — простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся.
	— Чи чуєш... Європа, — промимрив він і, перевернувшись на другий бік, знову швидко-заснув.
	ІІІ
	Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах.
	Козаков повеселішав, немов наближався до рідного дому, і йшов, як по воді, високо підіймаючи ноги. Медалі з заяложеними колодками сліпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А він розглядався безтурботно на всі боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозі, черпаючи її пригорщами, а потім весело вимахував пілоткою проїжджаючим дівчатам-пекарям.
	Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив. Вона втікала, як міраж у пустелі, лишаючи за собою шляхи, заповнені людом. А народ плив і плив, сірий від кіптяви, зірваний з місця і, здавалося, цим людським потокам не кінчитись ніколи!
	Навкруги лунали регіт і жарти.
	Козаков, скрізь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому він був компетентний, і, здавалося, всі тут були давно йому знайомі. Його бурхливий настрій поступово передавався і Чернишеві, який, зрештою, починав думати, що нема на світі ніякої війни, ніяких страхіть, а є лише якась велика оргія, божевільне світове гульбище, куди всі вони поспішають.
	— Люблю фронтовий край! — піднесено вигукнув Козаков. — Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, ніж у тилу. Волею пахне. Ніякого тобі чорта!
	Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелі, скидають шапки і простягають висушені, засмаглі руки.
	— Чого ви гнетесь? — не міг байдуже дивитись на них Черниш. — Випрямтесь та ходімо з нами!
	А чабани думали, що руський офіцер глузує з їхньої убогості, і злякано задкували. Німці навчили їх: розмовляючи з військовими, триматися завжди на певній відстані.
	Наступного дня Черниш і Козаков уже підходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова доріжка стелилася між високими хлібами. Вона була добре накочена, хоч тепер на ній не було ніякого руху — ні підвід, ні машин.
	— Тут їздять тільки вночі, — зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами.
	За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги — підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади — все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар... Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг.
	У селі теж залягла тиша, подвір'я позаростали бур'янами, мешканців звідси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бійці, збираючи гіркі й дрібні черешні. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними спілими ягодами. Ягід було рясно, вони просто облипали гілля.
	Біля штабу Козаков зустрів своїх розвідників.
	Серед інших бійців їх одразу можна було впізнати і по впевнено-розвалькуватій ході, і по мові, і по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, і це з часом давало себе знати в незалежній упевненості поведінки. Полк давно став для них рідним, і вони трималися в ньому невимушене, як у сім'ї. Вони навіть у свої рапорти й козиряння старшим уміли вкласти щось особливе, неофіційне, домашнє.
	За кілька хвилин розвідники, штовхаючись, сміючись і перебиваючи один одного, встигли розповісти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тільки три дні тому на превелику силу дістали «язика» і «хазяїн» дав їм відпочинок на кілька день. Кінчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але він відмовився, бо хотів уже сьогодні бути на місці.
	Здавши документи в штаб, Черниш, перш ніж іти в батальйон, з'явився, за офіцерським звичаєм, відрекомендуватись командирові полку. Ад'ютант-таджик відповів, що «хазяїн» зараз у сусідньому бліндажі у майора Воронцова, і порадив зайти туди.
	У бліндажі гвардії майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свіжа прохолода. Дерев'яну підлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по бліндажу не ходив, а майже бігав «хазяїн» — гвардії підполковник Самієв. З розповідей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергійний, на диво рухливий таджик. Він пильно, з голови до ніг; оглянув Черниша, який стояв біля порога виструнчившись, із своїм запиленим ранцем за плечима, і, очевидно, залишився вдоволений ідеальною курсантською виправкою молодого офіцера.
	— Черниш? — Самієв раптом стукнув себе по лобі коричневим пальцем. — Черниш... Ви звідки? Родом, родом?
	Черниш, ніяковіючи, відповів йому по-таджицькому. Самієв аж просяяв.
	— Ваш батько інженер-геолог? Всеволод Юрійович?
	— Так точно, Всеволод Юрійович.
	— Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрічається мені на фронті! Такий збіг!
	Виявляється, що Самієв ще задовго до війни знав Чернишевого батька по спільній роботі в одній з експедицій на Памірі. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у свої експедиції по Середній Азії, ще змалку добре знав ті місця, про які тепер, хвилюючись, розпитував його Самієв. Підлеглі Самієва, ті, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пізнали б свого командира. Він запросив Черииша сісти, і, коли той почав опинатися, сам посадовив його і, метаючись по бліндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрів тут, у чужому краю, свою далеку молодість.
	— Я радий, радий, що ви попали саме в мій полк, — говорив підполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. — Воронцов! Уже в моїх друзів сини — офіцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками!
	Гвардії майор Воронцов лежав у ліжку, вкритий кожухом і важкими яскравими килимами. Вже кілька днів його трясла малярія. В розмову він не встрявав, лише іноді мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозі Казаков розповідав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Політкерівник роти під Сталінградом, герой Дніпра, він виріс за цей час до заступника командира полку по політчастині. Цей гвардійський стрілецький полк неможливо було уявити собі без Воронцова. Інші, коли хворіли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось не гаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!
	Справді, Воронцов ніколи не скаржився, а йому скаржилися всі, і він сам це вважав цілком нормальним. Коли його посилали на навчання, він відмовився, і послали іншого. Брали на роботу в штаб фронту — відпросився, нікого цим особливо не здивувавши. Хіба могло бути інакше? Воронцов ніби становив найголовнішу, невід'ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім'ї. Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала.
	Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді — коли й не зовсім скрутно. За те його в дивізії штабісти вперто називали комісаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще раніше, після розповідей сержанта Козакова, взяв для себе взірцем. Правда, досі Черниш уявляв собі майора. Героя Радянського Союзу, не таким — вкритим кожухом і трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не інакше, як у гордій войовничій позі поперед піхоти, з пістолетом в руці і газетами, що стирчать з кишені. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсім не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав під натягнутим до самого підборіддя кожухом, пожовклий і зосереджений, висвічуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рідкого волосся. Сірі, глибоко запалі очі майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишеві хотілося почути від майора слово. Але Вбронцов мовчав, іноді беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно.
	— Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, — повчав він Черниша, — а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
	— Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! — відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.
	— Комсомолець? — запитав Воронцов, хмурячись.
	— Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! — схопився Черниш зі стільця.
	— Сядьте, — сказав Воронцов і одвернувся до стіни.
	— Бій, бій — це для нас найкращий атестат, — провадив далі Самієв. — Відвага, хоробрість — найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?
	— Альпініст, товаришу гвардії підполковник.
	— Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в Альпах.
	Чернишеві радісно захопило дух:
	— А ми й там будемо?
	— Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант («Гвардії!» —подумав Черниш), скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!
	— А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? — не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.
	— Який нетерплячий, га? — заговорив Самієв. — А ви готові?
	— Готовий,товаришу гвардії підполковник!
	— Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський — ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська...
	— З Мінська, — поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.
	— Так, так, точно — з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце — там. Ти як дивишся на це, майор?
	— Не поспішай, — відповів Воронцов з заплющеними очима. — Війна ж не сьогодні кінчається? — І після паузи сам собі відповів: — Ні.
	Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:
	— Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам запропонував?
	Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:
	— Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі...
	— Розумію, розумію, — перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. — Бажаю успіху в наступних боях...
	Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько.
	— Ми ще зустрінемось, — сказав майор сухими губами. — Перед нами дорога... далека і... дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав:
	— Так ви готові?
	— До всього готовий.
	Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії.
	Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку — попід занедбаним залізничним насипом.
	Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому ві-адуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв'язківця, який прив'язував до дерева гриватого білого коня.
	Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно.
	З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця:
	— Чо-чому кінь білий?! — Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований.
	Боєць мовчав, весело кусаючи губу.
	— Я вас пи-та-ю, — тряс штабник папкою бійцеві перед носом, — чому кінь білий?
	Зв'язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю:
	— Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця!
	Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами.
	Стежка звивалась у високій траві попід насипом. Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів. Дрімали пашні, мліючи в сонячній духмяності. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична будка, навколо неї стирчали обчухрані снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.
	 
	IV
	
	— Гвардії молодший лейтенант Черниш — у ваше розпорядження.
	— Гаразд. Опустіть руку.
	Командир мінроти відкладає газету вбік і застібає комір. Шия в нього по-дівочому красива, ніжна й така біла, наче він ніколи не виходить з цієї землянки на сонце.
	— Мені вже дзвонили від «хазяїна», — продовжує командир роти і, подаючи руку Чернишеві, теж білу й тверду,
	рекомендується: — Гвардії старший лейтенант Брянський.
	Вони сідають на бруствері біля входу в землянку і, обмінюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих білих вій уважно дивляться голубі, без блиску, очі.
	Передвечірні сутінки спадають у лощину. Попід насипом строєм проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бійці зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповідає командирові мінроти, що перший взвод повернувся з робіт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. «Як соняшник у цвіту», — думає Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питає, чи не забули часом лопат на місці роботи. Записує, скільки кубометрів викопано. Нарешті дозволяє розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.
	— Ти також ванькою-взводним? — цікавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемоній. — Давай, давай, буде, врешті, і мені полегкість...
	— Після війни, — додає Брянський.
	Пішли оглядати вогневу позицію. Вона, розгалужуючись, як корінь, на всі боки, розкинулась попід насипом ячейками і ходами сполучень. В ячейках, вкриті маскувальними сітками, стоять міномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бійці, здебільшого вусаті, статечні чоловіки, загледівши офіцерів, зриваються на ноги і завмирають в готовності.
	Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав і сам навчав, поки стояли в обороні. Бійці — переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники — слухняні й працьовиті. Тут були односельці, сусіди, навіть двоє братів. Усі вони трималися вкупі, жили ще спільними спогадами про домівку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:
	— Агей, Хомо!
	— Що-бись маєш казати?
	— Де ти запорпав паклю? Так, ніби питає:
	— Де ти поклав вила?
	Здавалось, вони так цілим колгоспом і прийшли сюди і, замість орати або сіяти, взялися за кутомір-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони її опанували досить хутко, і Брянський був цілком задоволений своїми вусатими вихованцями.
	— Я не помилився, добираючи саме цих вусачів з поповнення, — казав він тепер своїм офіцерам. — Вони сумлінно ставляться до праці, а це на фронті так само необхідно, як і десь на заводі. Між іншим, ви помічали, з кого виходить найбільше героїв у бою?
	— З колишніх безпритульних, — сказав Сагайда. — З біломорканальців.
	— Зовсім ні, — заперечив Брянський. — Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу підметки зривали, а тут, перед лицем смерті, ставали жалюгідними боягузами. Найкращі воїни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу.
	— Товариші, — сказав Сагайда, як перед аудиторією, — ви прослухали коротку інформацію наукового працівника, дослідника проблем війни, гвардії старшого лейтенанта Брянського. У кого є запитання?
	— Давай, — сухо посміхнувся Брянський. — Валяй! Цієї ночі Черниш довго не міг заснути. У землянці було жарко. Поруч хропів Сагайда, він весь пашів і, миркаючи уві сні, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обійняти. На протилежних нарах рівно дихав Брянський. Місячне сяйво стелилося через поріг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад бліндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидів телефоніст, тихо мугикаючи якісь ніжні мелодії і раз у раз викликаючи когось:
	— «Зоря», «Зоря», я «Грім» — повірка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, насторожені кроки вартового чути-на весь світ.
	Черниш лежав з широко розплющеними очима і дивився в перекриту рейками стелю, згадував матір, яка десь там, у гарячих краях за Каспійським морем, думає, певно, зараз про нього, може, уявляючи собі, як він кидається своїм тілом на амбразуру дота.
	— Женю, — говорила вона йому при останній зустрічі, — я знаю, який ти буваєш запальний... гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобі бути поганим воїном або ховатися за чужі спини. Я знаю, що ти на це не здатний, і, може, саме за це найбільше тебе люблю. Будь таким, як ти є, будь мужнім, відважним, знищуй їх, але, Женю, хлопчику мій... не кидайся власним тілом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такі, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо!
	Бідна мати! Скільки вона зараз передумає! А він лежить у спокійній землянці, і війни нема, є лише білий місяць на порозі, та лункі кроки вартового, та якась дивна Зоря, що їй молодий телефоніст раз у раз засвідчує свою готовність.
	І все ж Черниш відчував, що він досяг сьогодні чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його житті. Завтра вранці він уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Віднині перед ним звівся мур, і Черниш уперся в нього. Дороги всі попереду зімкнулися і вже нікуди не йдуть, аж поки він сам не проб'є той мур, щоб скручені, як пружини, дороги розправились і полетіли знову вперед з дороговказами для інших. Ні, тут не можна жаліти себе. Що було б, коли б ми всі почали раптом жаліти себе?
	Черниш стримано зітхнув.
	— Ви не спите? — подав голос телефоніст.
	— Га?
	— Та... кажу, дівчата набридли, дзвонять і дзвонять...
	— Чого їм треба?
	— Гвардії старшого лейтенанта. І все не наші позивні:
	якась «Берізка», якась «Фіалка»...
	— То розбуди його.
	— Не можна. Старший лейтенант наказав відповідати всяким фіалкам, що його... нема.
	
	V
	
	Вранці Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилає рушник і нарізає на ньому хліб. Все це він робить з якоюсь особливою селянською делікатністю.
	— Що там? — підводиться скудлачений Сагайда, щоб
	заглянути в казанок. — Знову гвардії горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!
	— Я вас слухаю.
	— Я знаю, як ти мене слухаєш! Горілка є?
	— Сьогодні не давали. Сагайда глибоко задумується.
	— Так от знай, Шовкун, — каже він, позіхнувши, — твоя Килина взяла собі приймака. Міліціонера!
	Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди після такого жорстокого жарту літній боєць починає блимати, як дитина, очі його заволікаються м'якою туманною вологою. І весь він також м'якне, тане, ніяково посміхаючись.
	— Що ви. товаришу гвардії лейтенант... Не може цього бути... У нас і міліції нема поблизу. Вона вся в Гайсині. Сагайда думає.
	— Однаково, зв'язалася з бригадиром, — каже він. — Бригадир привіз їй соломи, а вона йому за це...
	— Годі тобі, — спиняє, морщачись, Брянський. Сідають їсти. Шовкун стоїть біля дверей, і здається, що його зовсім нема в землянці. Взагалі, він має дивну властивість — зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати. Але досить, здається. Брянському хоч уві сні окликнути його, як Шовкун одразу тихо відгукнеться: «Я вас слухаю».
	Сагайда їсть, голосно жвакаючи. Після їжі йому хочеться закурити. Але він знає, що в усього батальйону в ці дні пухнуть вуха без тютюну.
	— Ти не куриш? — питає він Черниша.
	— Ні.
	— І не п'єш?
	— Ні.
	— І дівчат не цілуєш?
	Черниш червоніє.
	А Сагайда вже починає нарікати на Романію. Злиденна нещасна країна! Хати без димарів, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сій, бо це державна монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть — Європа.
	Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.
	Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
	— Да, обкурились, — скаржиться, нарешті, і Брянський. — Хоч би раз оце потягти.
	—Товаришу гвардії старший лейтенант, —зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. — Я трошки маю... У конверті прислала...
	— Килина? — кричить Сагайда. —Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.
	— Шовкун! — гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. — Хіба це тютюн? Це якась мерзота!
	— То я трохи буркуну підмішав, — виправдується Шовкун. — Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.
	— Нудьга, — каже через деякий час Сагайда. — Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!
	— В чім річ?
	— Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.
	Черниш дивується.
	— Для чого?
	— Напишу їй листа. Виллю душу.
	Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою — одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.
	— Але я знаю, — раптом додає він, хмурніючи, — це вона не свою вислала.
	— Чому не свою?
	— Бо сама вона — ряба!
	— Ти ж її не бачив.
	— Все одно — ряба!! 
	Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.
	Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.
	— Я не розумію, — каже він, — як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?
	— А що ж мені, по-твоєму, робити? —кричить Сагайда. — Скажи, що мені .робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».
	— Кожного хтось жде.
	— Кожного! Мене ніякий чорт не ждеї
	— А дома?
	На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.
	— Мій дім, брате... вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.
	— Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім'я мого рідного міста, — з гонором каже Сагайда. — Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?
	— Через три тижні — якраз рік, — подумавши, каже комроти.
	— Надвечір зав'язався бій, — з цього завжди починає Сагайда свою історію, — а опівночі ми вже вступили і в місто. Німці за Дніпро драпали. Зайшли ми — все тріщить, горить, валиться. Відпросився я тої ночі в Брянського... Краще б ти мене був не пустив тоді, Юрко!.. Іду містом, наших бійців мало, цивільних — зовсім нікого, аж моторошно. А вулиця вся горить... І впізнаю її, і впізнати не можу: і рідна вона мені, і вже якась чужа, страшна. Я ніколи не бачив такої моторошної червоної ночі!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячі разів проходив. Порожні обгорілі коробки будівель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу під нею висять авіабомби, як чорні смалені свині. Не встигли їх підірвати... ті. Кінотеатр у парку догорає, кожне дерево освітлене, кожну гілку видно. А там же я колись... і сидів, і обіймав, і пригортав... Чортма! Чортма нічого! Свіжі смердючі вирви та якийсь дріт під ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на місці нашого будинку — кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусідок — позгиналися, трясуться, впізнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справді Володька Сагайдин, той, від якого всі паркани колись тріщали. «Як ти змужнів!» (тобто постарів). «Як ти змінився!» — «Де мої?» —питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пішов десь на село з тачкою по хліб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снігами в дорозі замело. А сестру в Німеччину вивезли. Писала, кажуть, із Гамбурга, ще як була там на біржі. «А де ж, питаю... Муся?» Була така сусідка, лаборанткою працювала у нас на заводі. «Еге, кажуть, Муся... Муся... За коменданта вийшла!» — «Як вийшла?» — «Та так... Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла і виїхала з ним...»
	Деякий час усі сиділи задумавшись. Потім Сагайда враз стріпнув головою, одкинув чуба назад.
	— Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
	— Ми не дикі коні, щоб усе топтати, — з несподіваною різкістю відрубав Брянський. — Не такими нас ждуть.
	— Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, — відмахнувся нервово Сагайда. — Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
	Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова. 
	— Скажи, правду я говорю?
	Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:
	— Аякже, слухаюсь.
	Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.
	
	VI
	
	Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.
	Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі... В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.
	— Хто буде ці жита жати? — чути задумливий голос. — Мабуть, осиплються і зогниють на пні.
	— Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.
	— Тут комбайном і робити ніяк.
	— Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив — на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
	— Не обробляють землю, а тільки мучать.
	— А казали: культура!
	— Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
	— Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають...
	— Начитають! Темнота у них по селах... І шкіл мало, і лікнепів нема...
	— Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.
	— Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.
	— Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.
	— Дивись, Іване, — каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. — Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.
	— Земля скрізь під нами одна.
	— І сонце над нами однаково світить...
	— Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та — на БеО, а та — в ленкімнату.
	— Добре, що є указки.
	— Що воно значить оте наше «ел»?
	— Може, Ленін?
	— Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії. 
	— А як же його?
	— Скажуть...
	— А коли хто спитає?
	— Скажеш — людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається...
	— Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.
	— Буває, чого ж... Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі...
	— А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.
	— Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, — не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.
	— І кличку? То вже брешуть.
	— І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку -— кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!
	— Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.
	— Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.
	— Це їм німецькі інженери набудували.
	— Падлюки! У мене хату пустили з димом.
	— А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що — вірите? — шкура на мені полопалася.
	— Признався?
	— Дзуськи!
	— А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
	— Кому яка доля, братці!..
	 — Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько — адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
	— А як спати?
	— Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
	Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав
	своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
	Как устал боец, дремлет война...
	З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
	— Файні хлопці, — зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
	— Замолоді тільки.
	— Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
	— Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
	— А Сагайди не влучиш: коли — добрий, а коли — як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають... Начебто я винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
	— Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує...
	— Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
	 — А цей новий, чорнявенький—не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
	— Який там кавказець: Черниш... З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був...
	— Такий поштивий і бійців називає на «ви».
	— Це попервах: потім тикатиме.
	— Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
	— А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш — і з головою пірнаєш... Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..
	
	VII
	
	Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень — так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнав-чання з бійцями Брянський провадив завжди сам.
	— Я вестиму роту в бій, — говорив він, — і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.
	Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.
	Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.
	У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі.
	Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження.
	— Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова?
	— Звичайнісінький собі чоловік, — відповідав Блаженко, хмурячись, — такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка.
	— Справа ж не в тому, силач він там чи ні, — терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. — Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали!
	І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів... А вінницький тракторист стоїть
	по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали!
	Бійці думають.
	— Кожен з вас теж це міг би, — каже Брянський. — Хіба ні?
	— Я зміг би, — сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима.
	До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває...
	Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї — вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон.
	Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим.
	— Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, — говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. — Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом...
	— А я... зможу, — раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.
	
	VIII
	
	Черниш лежав у траві на краю насипу, розглядаючи ледь помітні, замасковані по підгір'ю доти. Мовчазні наче покинуті людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнізони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрітій сонцем висоті, якою йому рано чи пізно доведеться бігти, згинаючись під кулями, і де те місце, де, може... доведеться впасти!
	Рейки на насипу поржавіли за літо. Давно тут не ходять поїзди, а семафор вдалині на заході стоїть весь час, день і ніч, відкритий. Черниш звертає свій погляд на нього. Хто відкрив його? І коли? І в які краї він манить?
	— Товаришу гвардії молодший лейтенант! — покликали
	Черниша десь знизу, з-під насипу. Обернувшись, він побачив бійця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, і Черниці не забув, як Гай розповідав, що його брата стратили окупанти, — Вас кличуть командир роти, — посміхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькій вицвілій пілотці, що кумедно сиділа на самім його тім'ї. — Уже повернувся? — Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
	 — Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся. 
	Гай був чимось наче збентежений. 
	«Наступ! — було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. — Значить, наступ!»
	Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офіцера, мовби хотів щось сказати і не зважувався, і лише дивно все якось посміхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серці йому щось муляє.
	— Страшнувато? — запитав Черниш.
	— Ні, — боєць покрутив головою. — Якось тільки... Всіх ніби хочеться приголубити...
	Він оглянувся, чи не сміється Черниш.
	— Це вам просто... боязко, — повторив Черниш.
	— Е, не кажіть, — впевнено відповів Гай. — Мені не боязко. Мені зовсім не боязко. Я, товаришу командир, відважний.
	Він знову оглянувся, чи не сміється офіцер. Черниш не сміявся.
	— Повірте моєму слову, я на повнім ходу стрибав з поїзда, а деякі боялись. Останній раз — аж за Варшавою. Я тоді собі ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли від села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантів... Я вас, товаришу командир, хочу про одне діло просити... Так, на всякий випадок... Адреса ось...
	Гай квапливо розстебнув гімнастьорку і дістав з кишені, пришитої зсередини, маленький, складений учетверо папірець. Озирнувшись, подав його Чернишеві з таким виглядом, наче довіряв йому якусь важливу таємницю.
	— Коли... Коли що трапиться, — одпишіть їй, будь ласка... Більш нема нікого.
	Літери на папері порозпливались від поту. Стежачи, як
	офіцер читає адресу, Гай ще більше примружився і говорив далі, з своєю соромливою делікатністю, якою взагалі вражали Черниша його селюки-бійці.
	— Напишіть, будьте ласкаві, їй... Щоб складно... Щоб жалібно... Хай поплаче... — І додав майже сердито: — Не бійсь, не вмре!
	Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках.
	— Не турбуйтесь, — тільки й сказав він. — Все буде добре.
	— А я й не турбуюсь, — засміявся боєць дивно, як раніш. — Чого мені турбуватись? Я не зрадник і не злодій, поганого я нічого не вчинив. За святе діло й умерти легко... Коли мого брата й інших партизанів привезли з лісу пов'язаних і під'їхала безтарка вже під саму шибеницю, щоб їх вішати, то баби всі заголосили, ой як заголосили! А він поглянув навколо і каже: «Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. Але я ні в чому не каюсь!» Хурман-поліцай ударив тут по конях і висмикнув з-під нього безтарку... «Ні в чому не каюсь, — повторив у задумі Гай. — Нема в чому каятись».
	«Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бійця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте».
	На вогневій кипіла робота. Брянський сам керував підготовкою, віддавав короткі накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобітках, пошитих з плащ-палатки.
	Маскувальні сітки з мінометів уже було знято. Бійці носили ящики з мінами, розпаковували гранати й ділилися ними, запасались патронами. Всі були збуджені й хапливі.
	Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогодні буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі гудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшник у цвіту.
	Пильно подивившись на Черниша своїми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:
	— Знаєш? Сьогодні, нарешті, робота. І повторив:
	— Велика робота, друже!
	«Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою», — подумав Черниш і сказав:
	— Чудово!
	— Я зараз іду на НП . Ви залишаєтеся з Сагайдою. — Він узяв Черниша під руку і, знизивши голос, говорив йому ніби щось дуже інтимне:
	— Знаєш, тут можливі різні ситуації, це ж перший бій для багатьох моїх орлів. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрілює, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, і розгубиться, і в бліндаж нирне, не витримає... («Чи він не на мене натякає?» —подумав Черниш). То з таким дій рішуче, блискавично. Ніяких відхилень. Крім того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебріхували. Щоразу сам перевіряй установки. А взагалі я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на підбір. Кожен старається, «самовари» надраїли — аж горять.
	І Брянський гукнув:
	— Бінокль! 
	Ординарець козирнув у нього за спиною:
	— Єсть, бінокль! Потім Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми. Він теж сьогодні був увесь чепурний, святковий, тугий і відрапортував урочисто, по всій формі:
	— Товаришу гвардії старший лейтенант, з вашого наказу гвардії лейтенант...
	— Лишаєшся за мене, — не дав йому кінчити Брянський.
	— Єсть, за вас!
	— Концерт починається через п'ятдесят хвилин. Він взяв у ординарця бінокль і повісив собі на груди. Подав руку Сагайді, і вони, за давнім своїм звичаєм, перед небезпечним боєм обнялися — рвучко і ніби аж сердито. Прощаючись з бійцями, які, збившись навколо свого командира, всіляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював їх:
	— За мене не турбуйтесь, товариші: я знаю, що зі мною нічого особливого не трапиться.
	— Але ж може зачепити...
	— Зачепити? Зачепити, звичайно, може, і взагалі... може. Але хіба смерть це найстрашніше? Є, товариші, речі страшніші за смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожного з нас є дома або мати, або дружина, або діти, або наречена. Вони дивляться на нас звідти, з-за Пруту. То дивиться на нас їхніми очима сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність. Ви знаєте, якими вона хоче нас бачити?
	— Знаємо! — відповіли хором бійці.
	— Добре. Я надіюсь!
	Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрілецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води і плащ-палаткою для свого командира. 
	Уже все було готове. Обслуги стали на свої місця і завмерли в напруженому чеканні. Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевіряють міномети. Жодного пострілу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бійці зосереджені, серйозні, як люди, що раптом відчули на собі величезну відповідальність. Від цього вони ніби виросли в своїх власних очах і одразу якось, внутрішньо зімкнувшись, затверділи, загострились у напрузі. Черниш оглядається і не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усміхнених, облич, які він звик бачити у своєму взводі. Кожен стоїть замислений, зібраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.
	Велика, грізна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
	І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо відразу перетворилось у грандіозний блакитний орган і заграло.
	— «Катюша»!!!
	Зашелестіло все небо, незримі хвилі потужних шумів понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висоті, загриміло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось... Мовби інженер увімкнув десь струм, і складний величезний агрегат війни почав працювати — рівно й ритмічно.
	Телефоніст у землянці припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз відвалювалася зі стелі, падала на столик і телефоністові на голову. Телефоніст не струшував її. Він нічого не чув, крім команд.
	...Сагайда вже захрип, віддаючи команди. До краю збуджений, він стояв біля входу в землянку з блокнотом в руці, мокрий від поту. Черниш, повторюючи команди на вогневій, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцільним гуркотом. Труби мінометів уже розпек
	лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, тріскалася то в тому, то в іншому місці, і з неї виривалися грім і пломінь, змішані з чадом. Гази сповнили повітря, і гірко було дихати. А Черниш передавав і передавав короткі цифри, які йому хотілось би співати.
	Стрункими пружними клинцями пішла авіація, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш більше, ніж .будь-коли, був гордий з того, що він є сином такої могутньої держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожі укріплення, що снаряди гвардійських мінометів летять і летять десь із-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нікому не зупинити блискавиць, нічим не відвернути оті високі, летючі, вогнисто-червоні траси «катюш»! Мчать поспіль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своїх буревісників: визволення близьке!
	Пострілів не було, було єдине гоготання землі і неба, серед якого виокремлювались тільки вибухи авіабомб, наче з гуркотом обвалювались височенні фортеці. В голові безперервно гуло,дзвеніло, як після міцного, але не болючого удару. Черниш не міг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, від вершини і до самої підошви перетворилась на вируючу клубливу туманність.
	Раптом небо пронизливо засвистіло. Свист з неймовірною швидкістю наближався, летів, як здавалось Чернишеві, прямо на нього. Але йому було зовсім не страшно. Взагалі, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосі, його не лякало і сприймалося ним досі скоріше не як війна, а як стихійне якесь явище, як, приміром, землетрус чи смерч в азіатських пустинях.
	Те, що свистіло вгорі, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, і гаряча суха хвиля газів забила Чернишеві дихання, кинула геть, і він незчувся сам, як опинився в траншеї, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Він озирнувся, чи ніхто не сміється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:
	— Не поранило?
	Чи не поранило? Хіба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетіли гнуті рейки, знову гряк, знову гірко, нічим дихнути. І все-таки він весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третій міномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Він кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, літній уже боєць, стояв на одному коліні біля міномета на глинистій землі, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко і вміло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тіло, розвинуте, біле, м'язисте, значно молодше за ного порізане глибокими зморшками обличчя. Тільки шию по комір вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вічі, відтінений білістю всього тіла, рівний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розітнувши бійцеві руку вище ліктя утворив дві рвані губи, і з них, як із джерела, била ясна кров, стікаючи по ліктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
	— Кістка ціла, —заспокоїв його Денис, перев'язуючи
	— Болить? — спитав Черниш.
	— Ні, не болить, — відповів поранений. — Тільки крові шкода. Бач, скільки задаремно дзюрить! Денисе, хутчій! — підгонив він молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардії єфрейтор і цінився серед командирів вище, ніж Роман, проте між ними ще жили стосунки сімейної ієрархії, і Денис мовчазно корився старшому братові, як батькові.
	— Швидше, і в санвзвод! — наказав Черниш, якому стало раптом не по собі. Він відчував, що і його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженків.
	— Товаришу командир... Товаришу командир, — заговорили вони разом. 
	— Дуже вас прошу, — благав поранений, — не женіть мене звідси в санвзвод... І лейтенантові Сагайді зараз не кажіть...
	Черниш нічого не розумів.
	— Чому?
	— Воно тут заживе... Загоїться. Присохне... Я все буду робити, як і всі... Чи на пост, чи й стріляти...
	— Але ж там швидше вилікують?!
	— Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! — На загорілому зморшкуватому обличчі Блаженна з'явився справжній страх. Вуса його жалібно обвисли. — Тут ось мій брат... Він у колгоспі ветсанітаром був...
	— Я сам його вилікую, — твердо підтримав Денис брата.
	— Тут усі наші... А там вилікують і кудись зашлють... Сюди не попаду.
	— А якщо зараження?
	— Не буде,-— запевнив Денис. — У мене є всякі медикаменти і коріння.
	— Дивіться.
	Черниш поставив заряджаючим іншого бійця, а Блаженкові наказав іти в бліндаж. Боєць розчулено хлипнув:
	— Спасибі... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке і чуле серце.
	
	IX
	
	Час артилерійської підготовки кінчився, і пекельний гуркіт поволі стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тільки окремі батареї та міномети, всі почули глухий, рівномірний, безперервний гул далеко на лівому фланзі. Бійці вслухалися, як зачаровані.
	— На Яссах!
	— Значить, по всьому фронту!
	Було радісно, що гуде по всьому фронту.
	Дим. над висотою поступово розходився, і крізь руді хмари почали знову випливати окремі шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще існувала. Більше того, і доти стояли ще на своїх місцях, тільки зовсім були тепер оголені, землю з них розметало на всі боки, і вони біліли по схилах, як величезні, неймовірних розмірів черепи. Батареї без угаву молотили по них, осліплюючи і оглушуючи методичним вогнем гарнізони, що божеволіли в тих залізобетонних черепах.
	Раптом із землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефоніст, без пілотки, з землею на плечах, і дзвінко — скільки мав духу — оголосив:
	— Піхота піднялась!
	І знову зник у своїй печері.
	— Піхота піднялась! —пронеслось, як блискавка, від бійця до бійця, і вже й за горбом, в артилеристів, було чути цю новину:
	— Піднялась!
	— Рушила! Пішла!
	Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби і батареї і докотилась до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку урочистим маршем.
	Черниш з завмиранням серця бачив крізь дим, як на схилах висоти з'явилися перші сірі цятки. Маленькі, ледве помітні, вони прикували погляди всіх. Вони щоразу ховалися в диму вибухів, зникали, здавалось, навіки, але хмари розпливались, і сірі цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи після дощу. За тими рухливими сірими цятками, за тією комашнею і стежили, не зводячи очей, усі — від бійця-артилериста до генерала. Бо долю операції, успіх чи неуспіх її, могла вирішити, зрештою, тільки вона, матінка піхота!
	Брянський з НП передавав наказ перейти під саму висоту. Сагайда, сяючий і патлатий, з'явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі:
	— Відбій! Міномети на в'юки!
	Сагайда п'янів від цієї команди, бо це означало — вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб:
	— Я відключаюсь.
	Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею. 
	Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам'ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого — труба на плечі, приціл у руці, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки.
	— Блаженко! — окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
	— Слухаю, товаришу лейтенант гвардії!
	— Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант!
	— Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардії!
	— Дайте сюди лотки!
	— Він у моїй обслузі, — втручається Денис. — Це з мого наказу.
	— Дайте сюди лотки? 
	— Товаришу гвардії лейтенант, — наполягає на своєму Денис, — ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий...
	— Та ти статути знаєш! —каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. — Чому не доповів, що брата поранено? Марш!
	Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди — «марш»?
	— Марш... з братом!
	Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:
	— Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!
	— А ти думав, у рай? — сміється котрийсь з бійців.
	— Най його мамі, де тому буде край?
	Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
	З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу.
	Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни.
	—— Летить! —вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. — Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів:
	— Пронеси!
	Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. — Онде-го впало! — повідомляв він, неначе інші цього не бачили. — Най його крах візьме!
	— Піднімайсь!:— командував Черниш, який вів бійців. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі.
	— Всі йдуть? 
	— А то.
	Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч.
	— Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем. Напередодні наєтупу бійці одержали тютюн.
	Поблизу, врізаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, і Черниш дозволив зупинитись у ній на перекур.
	Вже було за північ. Бійці, склавши ящики понад бруствером, щоб потім легше було висаджувати на плечі, присіли в траншеї. Враження бою і тяжка нічна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечні стіни траншеї швидко повернули бійцям втрачену жвавість. Кожен полегшено відчув себе під надійним захистом землі. Заясніли на дні рову зірки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людині, — мимоволі подумав Черниш, — щоб вона відчула себе задоволеною, втішилась, засміялась».
	— У нас був румунський комендант, по-їхньому — претор, — чувся в темряві співучий веселий голос Хоми Хаєць-кого. — То я до нього день при дню ходив, аби він повернув мені корову, а він теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.
	А ти все-таки ходив?
	А я ходив, бодай йому й кісточки дрібненько рознесло.
	— І повернув?
	— В обидві руки... За налигач і повів десь у свій Букарешт.
	— Ласій, видно, був до молока та сметанки!..
	— Ниньки при Дунаї де-небудь твоя корівчина пасеться...
	— Впізнаю — відберу.
	— Втікаючи, вони співали: «Антонеску дав наказ— всіх румунів на Кавказ. А румуна не дурной — на каруцу і домой».
	— Заспівали, як припекло на Україні.
	— Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
	— Припече, то й звідси геть вивтікають.
	— А швидше несло б їх з димом та з чадом. Черниці встає.
	— Кінчай курити!
	Внизу простелилася сиза прохолода ночі. Подекуди в полі схоплюються червоні спалахи вибухів. По висоті над бойовими порядками піхоти звисають ракети і в'януть, падаючи, як зітнуте сліпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романія, тривожно і загадково.
	— Тю, бодай ти щезло! — вигукнув раптом Гай, задкуючи від бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
	— Що таке, товаришу Гай?
	— Рука! Чиясь рука...
	Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу і наткнувся на неї. Черниш нахилився і справді побачив у темряві скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливості, в якому не хотів сам собі признатися, Черниш узяв її, холодну, вже задубілу, і одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долоні в нього ніби лишилося щось липке. Ідучи, він весь час відтирав долоню землею. Проте йому ще кілька днів після того, коли брався їсти, здавалося, що від руки тхне, і його нудило.
	Вони наближалися до заклятого місця — відкритої галявинки при вході до яру. Вся галявина ще й досі прострілювалася противником з кулеметів, і Черниш, скомандувавши бійцям лягти, ліг і сам. Тут можна було пробиратись тільки поповзом.
	Черниш повз по зритій землі, яка вся смерділа газами й трупами. Кулі гидко дзвеніли весь час, то пролітаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тісто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопінням плазували один за одним бійці, тягнучи ящики за собою.
	Іноді Чернишеві здавалося, що це не ніч, а білий день і що ворогові зараз видно все, до зірки на його пілотці. Тоді він на мить ховав голову за якогось убитого і, причаївшись, ждав товаришів. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопіння, знову збирався весь у лапружений кулак і'повз далі.
	Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цієї тьми, де навіть розмовляти було дозволено тільки пошепки.
	— Хлопці!.. Братики! Браточки!
	Чернишеві зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного відчаю, пронизливий, високий, він прозвучав так неприродно, що Черниш не міг пізнати його.
	— Брато-чки!.. — зойкнув ще раз серед ночі так гостро і несподівано, що здавалось, — почують його над усією величезною висотою, по обидва схили її, і звідусіль кинуться рятувати людину.
	Сколихнути всю ніч своїм зойком, так закричати на повний голос міг лише той, хто має останнє право на це, —міг лише вбитий... Щойно, отут убитий!
	Черниша мимохіть кинуло вперед, далі від того крику, що вже переходив у стогін, він чув, як за ним і всі бійці повзуть швидше, бо сопуть тяжче і частіш. Кулі прошивали повітря щоразу густіше. Нарешті Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулі не залітали. «Що я зробив! —одразу жахнувся Черниш. — Що я зробив!»
	З темряви підповзали бійці і зупинялись мовчки навколо, не підіймаючи голів од землі.
	— Кого нема? — майже закричав Черниш, лютуючи невідомо на кого. — Кого нема?
	Не було двох: Бузька і Вакуленка. Черниш, готовий на все, рішуче обернувся і поповз назад. Хай краще вб'є, але так він не піде до Брянського! В цей час його хтось міцно вхопив за ногу.
	— Не ходіть... Ось я.
	Це був Гай.
	Не чекаючи відповіді, він зашерхотів у темряві, як вуж; розмашисте працюючи ліктями й колінами, вміло маневруючи межи трупів, боєць поповз на стогін. Дзижчали кулі, іноді подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на ці звуки, він чув поблизу щось незрівнянно важливіше: глухе туркотіння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тіло, ще тепле і все мокре від поту. По чоботу домашнього крою впізнав, що це Бузько. Тіло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, і весь час було чути поблизу тихе оте воркотіння: кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче заніміла в подиві вся земля: серце не билось.
	Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець і патрони і знову поповз. За кілька метрів він впізнав Вакуленка, бо навіть у темряві заблищала його лобата лиса голова без пілотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крізь горло .і вийшла на потилиці.
	Біля каменя Гай передав Чернишеві документи вбитих, а собі залишив тільки Бузькові патрони. Всі знову встали, піддавши один одному трипудові ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на місце, ніхто не сказав ні слова. На вогневій, відшукавши Брянського, Черннш доповів йому, що люди з мінами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякі подробиці.
	— Жаль, — сказав він по паузі. — Жаль. Особливо цього... Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметі. Ну що ж... 
	Брянський якусь мить подумав.
	— Що ж... Забирай, друже, людей і... знову по міни. На ранок має бути «сабантуй».
	Черниш козирнув і подав команду на п'ятий рейс.
	
	X
	
	На ранок справді почався «сабантуй», який уже й не змовкав до самого вечора. В бій були введені всі піхотні батальйони. Вони блокували зліва кілька живих ще дотів. Противник теж підкинув значні сили піхоти і виводив її раз по раз з окопів у контратаки, щоб звільнити замкнені в дотах гарнізони. Кілька разів піхота сходилася врукопаш на самій вершині.
	Безнастанний гул, тріскотнява і хмари диму стояли над висотою, заволікаючи сонце.
	Брянський стояв на спостережному пункті сьомої стрілецької роти і звідси керував огнем. Він мав завдання весь час тримати під обстрілом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплітаючись у складне -Мереживо її оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По ній він бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, він рідко заглядав у таблицю стрільб, бо знав її майже напам'ять. Взагалі, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли міни лягали десь поза траншеєю на обпаленій, переритій землі. Брянський не міг стримати свого роздратування.
	— Партачі! Партачі! Партачі! — кричав він за кожним невдалим пострілом і, не відриваючись очима від цілі, грозився в трубку телефоністові і вимагав негайно ж повідомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли міна вибухала в самій траншеї, сповнюючи її димом, обличчя Брянського сяяло від вдоволення, він хапав Шовкуна за плече і енергійно тикав ординарця в тому напрямі.
	— Бачиш, бачиш, — говорив він, не спускаючи очей з траншеї, — накрито! Ціль накрито! Чудесно! Молодці!
	І нашвидку записував собі щось у блокнот. Організацію бою він завжди сприймав як процес невпинної творчості, матеріал для все нових узагальнень і вдосконалень. Брянський оцінював бій не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бій був підготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій. Навіть найменша операція батальйону виступала перед Брянським або «неохайною», як він говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Після бою, коли командир батальйону збирає командирів рот, щоб зробити підсумки, Брянський нерідко саме так і висловлюється:
	— Знищення такої-то групи противника в тім-то переліску було проведено рішуче, точно, красиво.
	Командири стрілецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського.
	— Особливо, — каже котрийсь, — «красиво» сержант Новиков засадив багнет тому німецькому унтерові нижче пупа!
	І зараз, керуючи вогнем своєї роти. Брянський весь час стежить і за вогнем інших мінрот та мінометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна із своїми спостереженнями.
	— Дивись, дивись, як Сергєєв будує «веєр»! Іч, жук! На-крив! Накрив усіх!
	Шовкун, який не знав ніякого Сергєєва і зовсім туманно розумівся на «веєрах», немало дивувався з цієї невгамовності свого командира.
	— І навіщо вам, товаришу гвардії старший лейтенант, отой Сергєєв? — насмілювався запитати ординарець з м'якою чемністю. — Хіба мало вам клопоту з своєю ротою? Чи ви за того Сергєєва відповідаєте?
	— Шовкун! — зиркав на нього Брянський з несподіваною суворістю — Ми за всіх відповідаємо. І за все!
	І знову, злігши витертими ліктями на суху глину бруствера, впивався гострим поглядом у поле бою.
	А під кручею, де розмістилася його вогнева позиція, діялося щось незвичайне. Чахкання гарячих мінометів, гамір, метушня і лайка, лайка без кінця. Хто глянув би збоку на цей розгардіяш, міг би подумати, що тут люди втратили глузд і тільки шаленіють, не тямлячи себе, замкнуті в цій клітці, сповненій пекучої задухи. І, лише придивившись ближче, можна було помітити, що тут панує цілковитий порядок і залізна чіткість добре злагодженого механізму. Це було єдине порівняно невразливе місце під висотою, і сюди збилися всі, хто мав на це можливість і право.
	Крім вогневої Брянського, тут розмістився командний пункт батальйону з усім своїм штатом, до писарів включно. Писарі, що складали на колінах свої нескінченні зведення, надавали картині якогось діловитого вигляду і впевненості. Тут розгорнулися санітарні взводи двох батальйонів. Біля санвзводів уже назбиралося кілька десятків поранених; вони сиділи й лежали на самім дні яру і чекали ночі. Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогодні. Вони були ще мокрі від поту, очманілі і нічого, крім учорашньої нашої артилерійської підготовки, не пам'ятали.
	Якийсь контужений сержант, зібравши біля себе гурт легкопоранених, заїкаючись, розповідав дуже голосно, як він підкладав вибухівку під дот і як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко відповзти. Другий, зовсім молоденький боєць, дотепно хвалився, як підстеріг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме відчинив броньовані тилові двері дота.
	— Буна дзіва! — сказав я йому і ошелешив прикладом по голові... А в дот — протитанкову...
	— Давай, загинай сміливіше, — недовірливо перебиває новичка рослий пристаркуватий сапер. — Хто дасть води ковтнути — я теж збрешу...
	— Спека стоїть нестерпна. Вся долина під кручею по самі й ціния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нізвідкіль не залетить вітрець і не сколихне гаряче повітря. Обслуги біля мінометів стоять, вмиваючись потом, чорні, як негри. Але настрій у всіх збуджений, піднесений, бо зразу надходять чутки про падіння то того, то іншого дота хоч і бійці-штурмовики часом гинуть разом із ним. Хома Хаєцький з червоними від безсоння булькатими очима сидить весь у кіптяві, вставляючи в оперення мін додаткові заряди. Він без угаву править теревені, поблискуючи з-під розкуйовджених вусів білими молодими зубами.
	— Товаришу гвардії лейтенант, — звертається він до Сагайди, підкидаючи на руці міну. — Еж приємно якомусь фріцеві спіймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився!
	Десь поблизу, вгорі під кручею, вибухає снаряд, і безсилі осколки хурчать над головою, мов ситі перепели. Це трохи бентежить Хаєцького, і він задирає голову туди, поверх кручі, до неба. Він погрожує в бік противника міною.
	— Е, май розум! — гукає Хома, розважаючи всю роту, — куди ти стріляєш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався мені віку вкоротити? Але ж то було б кепсько! Бо маю дома жінку, і двох дітей, і батька старого! Та і я жити хочу!.. Роман Блаженко теж надягає на міни додаткові заряди, і рана йому не заважає в цій роботі.
	— Я стидав би ся, — каже він, — сидіти згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок... А я ж. братці, нарівні з вами також з'їдаю казанок каші.
	Всі знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без неї він гине, чахне, як стебло в посуху. Роман — людина ніжної і сумирної вдачі. Коли вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок», то Блаженко-старший одразу розжалобиться до сліз. При його м'якому характерові іншим, зубатішим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується. Бо он коло міномета стоїть Денис, атлетичної будови чолов'яга років тридцяти, з вічно насупленими чорними бровами, і яструбом поглядає навкруги. Спробуй-но тільки зачепи! В усяку хвилину і перед ким завгодно він ладен вступитися за свого брата.
	Над телефоном сидить Маковей. В роті його всі кличуть Маковейчиком, бо він 1926 року народження і має симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зріст, але груди має розвинені й завжди випнуті молодцювате — «колесом». На плечах у нього міцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людині-велетневі, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда іноді любить — заради розваги — всією п'ятірнею провести, проорати Маковейчи-кові од лоба до підборіддя.
	— Не пацайте! —кричить тоді боєць і кидається на Сагайду боротися, бо «пацання» означає, що в цей момент можна пустувати із лейтенантом..
	Коли рота ще стояла на формуванні і багато співала вечорами, Брянський випросив Маковейчика у командира стрілецької роти, бо Маковейчик чудово заспівував. Проте іноді Маковейчиків талант йому ж і шкодить. Чергуючи ночами біля апарата, він уже й тут, в обороні, бувало, з нудьги, як соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи своїм співом незнайомих і ніколи не бачених дівчат-телефоністок. За це розлючений командир батальйонного взводу зв'язку дає йому три наряди поза чергою, погрожуючи ще й побити на голові трубку.
	Проте замість нарядів Сагайда, який не терпів, щоб його бійця карав ще хтось, крім нього самого, тричі «пацав» Маковейчика п'ятірнею, і тим усе кінчалося.
	Але нині Маковейчикові не до пісень. Він сидить, згорнувшись бубликом, над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову біля вуха. Вій передає команди Брянського, похвали і прокльони, передає уривки підслуханих розмов про загальне становище на дотах, а сам думає, заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель. Сьогодні він уже шість разів бігав по відкритій висоті на лінію, і щоразу старші бійці проводжали його співчутливо, як на той світ, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер Маковея, всі його любили. Правда, більшості з них він не доводився справжнім земляком, навіть зухвало допікав їм їхньою говіркою, насмішкувато передаючи, як «Г'андрій г'узенькою г'уличкою повіз г'орачам г'обідати». Але старші не були на нього в претензії за ці витівки, бо, зрештою, хлопчисько міг бути багатьом з них за сина і, може, якраз нагадував їм власних їхніх дітей і тепло рідних покинутих гнезд. Коли він повертався з лінії, з'являючись над кручею йтрибаючи звідти, як з неба, рота полегшено зітхала:
	— Маковейчик! Соловейчик! Живий! 
	 А Сагайда на знак особливої прихильності жорстоко «пацав» його кілька разів, впіймавши в свої ведмежі лабети. І все-таки лінія знову замовкла. Маковейчик хотів сам себе ошукати і ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидів десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свій порох: напарник таки мовчить, і ротний соловейко, люто чортихаючись, вискакує з окопу. Він просить у Хаєцького ножа, щоб зачищати кінці кабеля. Хаєцькому шкода давати ножа, і він довго шукає його по своїх кишенях, повних різноманітних скарбів.
	—Швидше шукай! —кричить Маковейчик. —У тебе там не кишеня, а ціла кузня.
	— На, та гляди, щоб не згубив. 
	— А коли й сам не вернусь? 
	— А ніж щоб був. 
	Маковейчик хапає кабель в руки і біжить уздовж лінії;
	Доки лінія йде байраком, Маковейчик відчуває себе спокійно Та ось вона подерлася вгору, і Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врешті, на відкритому місці. Тут йому відається, що він зовсім голий. Безлюдна місцина, вигоріла трава, і вибухи гуркають то там, то там по всій висоті. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припадає майже до землі і котиться по ній клубочком, і кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальці. На якийсь час лінія входить у зруйновану траншею, потім знову виринає і знову біжить через пагорби.
	Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно стає на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Він схопився, оглянувся на себе — неушкоджений — і знову покотився в газах, гіркій духоті, один, як у пустелі. Дивлячись на цю висоту збоку, він , ніколи не уявляв собі, що вона така велика. А тепер йому вдається, що він біжить уже цілу годину. Нарешті — розрив. Маковейчик зубами зачищає кінці кабеля, забувши, що в кишені у нього лежить здоровенний саморобний ніж Хаєцького. З'єднавши, пускається назад. Згори бігти набагато легше. Він почуває задоволення від того, що полагодив кабель, і навіть не так лякається снарядів. Де-не-де біліє деревій, жовтіє безсмертник, пахнуть, сохнучи від спеки, васильки, ще не зчесані металом. І раптом Маковейчик як біг, так і вкляк на місці.
	Зовсім близько попереду з-за пагорба нагло виріс довготелесий румун у зеленому мундирі і в постолах. Маковей встиг побачити навіть це — що румун у постолах. Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на таку зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгублені, збиті з пантелику обоє. Якби ще трохи пробігли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той — на нього. Це тривало якусь мить, а їм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять віч-навіч.
	І враз, ніби за єдиним окликом, обоє круто повернулись і... дременули в різні боки.
	Уже тільки чимало відбігши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б'ється автомат. Перед цим, налетівши на румуна, Маковей зовсім забув про свій пепеша, як, напевно, забув і румун про свою гвинтівку.
	Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і... глузливо поляпав себе долонею ззаду.
	— Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує!
	Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко,і весело.
	«Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефоніст. — А то я б тобі показав: ну шти русєшти!.. І де він тут узявся? Чи, може, він також зв'язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає».
	Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум:
	— Ех ти,соловей!
	— Прогавив свого «язика»!
	— Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький.
	— Забувся, — невміло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі... Великі, блищать... Не одразу по них пальнеш...
	 
	Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тоді амінь
	Вся рота нещадно потішалася з свого солов'я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це — перший бій.
	 Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі...
	— Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
	— А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець.
	— Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що.
	«Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте... Хіба це вже й край... Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові «вовки». Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся...»
	Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях...
	В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори...
	
	XI
	
	Нарешті висота впала.
	Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна.
	Знімалася наша піхота. Зв'язківці, вільно походжаючи по висоті, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти і вже не вертали назад, а стали попід нею величезним гомінким табором. Ранок був ясний, як після градобою. Сапери-підривники підкладали під порожні доти десятки кілограмів толу, і доти з веселим ревом піднімалися з землі і майже цілі ставали на диби, розчепіривши, як фантастичні потвори, покручені лапи залізних кріплень.
	Взявши міномети на в'юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, запорошені обличчя. Один по одному піднімалися мінометники на висоту за командиром роти. Сорочки на їхніх спинах за ці дні побіліли: на них, пропотілих наскрізь, виступила й позасихала сіль.
	Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собі важку металеву плиту, яку ще кілька днів тому чистив і ніс Бузько. На спині бійця вона вилискувала, як відполірований скибами грунту леміш.
	Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Світ, до захмеління прекрасний, розступався на всі чотири боки від них. Далеко праворуч на захід рум'янілись під вранішнім сонцем білі вершини гір. Чи стрімкі то гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці мирний і лагідний Серет. У повитих свіжим туманцем далях, скільки сягає око, бовваніють зелені острови сіл у садках, над якими підносяться високі дзвіниці, ніжно-блакитні веселі бані цер'-ков. Там, здавалось, ніколи не було війни, ніхто там і не чув, що вона буває на світі. Здавалось, там, як і раніше, оце саме піють півні в дзвінкій ранковій тиші і протяжне, ліниво реве худоба, яку вигонять на пашу, і ходить вулицями допотопний інвалід, б'є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. І тільки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгоріла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши її понівеченими трупами, покинутою зброєю, гільзами, протигазами й іншим мотлохом, що ним засмічує землю війна. А над усім цим великим свіжим цвинтарем зводяться бетоновані доти, як гігантські страховиська, живцем вивернуті нашими підривниками з землі.
	— Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. "Л ->, Л ->" — виростають по висоті свіжі дерев'яні таблички.
	— Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів. Ворог відступав, а вони лишилися живі і вперше після гіркої задухи й виснажливого напруження цих днів дихали вільно, на повні груди. Жодного пострілу не чути було над землею.
	 Траншея являла жахливе видовище. Це була суміш глини, кривавого лахміття і навалених в різних позах жовтих трупів. Один, жовтий, босий, тільки з онучами на ногах, сидів, спершися спиною на стіну траншеї і схиливши голову, наче в задумі. На його колінах ніби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська білизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третій. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,». Професіонала одразу став визначати, куди влучали міни:
	 — Ця розірвалася на бруствері... Ця вдарила в стінку... Цікаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до своїх офіцерів, він продовжував:
	— У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження.
	Мені здається, що система вогню з кількох мінометів, яку застосовували досі для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращі наслідки... Дивіться, під яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати свої ідеї, дивлячись прямо на Черниша і оцінюючи, наскільки Черниш його розуміє.
	 — У тебе після кожного бою ціла хмара ідей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що мої вусачі дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею і відшукав там кілька рваних сизих осколків.
	 — Це з мого міномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
	Осколки пішли з рук до рук.
	— Чому обов'язково з твого?
	— Ось моя маркіровка. Вона в мене записана. І Денис впився в командира роти своім упертим яструбиним поглядом, ніби ждав, ніби чогось настійно вимагав.
	— Не турбуйтесь, Блаженко, — посміхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить.
	Ішли по самій висоті, перестрибували через траншеї, не могли втриматися, щоб не оглянути всі найближчі вирви. Зустрівся один з батальйонних зв'язківців і вказав стежку, що нею недавно пройшла піхота.
	Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, мов жива. З яких степів і якими вітрами занесене й посіяне тут, на високій горі, її насіння? І яким чудом врятувалась вона від вогню й металу в ці дні? Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, і Гай, сутулячись під важкою плитою, не лінується нагнутись, щоб зірвати запашний кущик. Потім, задерши голову до сонця, він кілька разів глибоко нюхає сухе зілля і вдоволено крутить головою.
	— Ловко пахне, — примовляє він, мружачись сьогодні якось особливо ласкаво, всміхаючись невідомо кому. — Це наша трава... По-нашому й пахне.
	Дивною була ця любов до степових рослин'і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров. Він нагадував собою тих диваків, що, вік звікувавши в безводнім степу, все життя марять про море.
	— Ти почав би ще, як дівчина, вінок собі з того зілля плести, — сміялися бійці.
	— І сплів би, якби було коли, — відповідав юнак, злегка червоніючи. — Я вмію.
	Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, ніби тут були розсипані скарби. Той знайшов сигарети, інший нап'яв на себе рябу, як ящірка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в крові, і закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацікавлено підіймали різний блискучий дріб'язок чужого солдата, і, покрутивши його в руках, побавившись, мов діти, кидали тут же, і знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, і ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на міну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синіх васильків, приязно всміхаючись до них. Потім нагнувся, обережно зірвав і не встиг зробити кроку, земля під ним гримнула і все зникло в чорному димі. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, і коли розвіявся, там уже ніхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землі. Тіло, звільнене від брезентових закривавлених лямок, наче зітхнуло і впало безсиле. Боєць лежав, витягнувшись на весь зріст, і тільки тепер усі побачили, який він був гарний, стрункий, широкогрудий — справжній красень. І шовковисті біляві брови лежали на задимленому й обличчі, як два волотки тирси, степової співучої трави, занесеної сюди із східних степів буйними вітрами. Боєць і тепер довірливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, і його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь-сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки. Обпалені вибухом, вони тепер нагадували жмут і іржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти їх з Гаєвих рук, але мертва рука так міцно затисла квіти, що її годі було розчепити. Так і залишили його з тими васильками в руці, з польовими квітами рідного краю. Ледве знайшли заплилі кров'ю, посічені документи. У другій кишені була пригорща автоматних патронів. Маковейчик мовчки вигріб їх, наче золоте насіння, і пересипав до своєї кишені. Він не знав, що тим патронам доводитися — після Бузька і Гая — вже третім господарем.
	Смерть Гая справила тяжке враження, підсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклі бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги і безкраї степи дихали на них пишністю півдня, ароматом нових далеких походів.. Бійці йшли, похмурі, задумливі, поволі спускаючись стежкою з висоти. Спідлоба поглядали на загадкові краї, що розстилалися перед ними внизу, на далекі міста, в яких вони ще не були, але мусять бути.
	— І там наздоженем, — блимнув білками Хаєцький, ще більш потемнівши. — І все тоді пригадаємо. Все!
	Незабаром догнали батальйон. Він також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвідка доповідала, що і в першому містечку, і далі противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби їли бійці як слід, розсівшись по зеленому підгір'ю, яке ще вчора було румунським тилом, їли повільно, зігріті ніжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились.
	Євген Черниш сидів на траві оддалік, спершись підборіддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула ніч, коли Гай, рискуючи власним життям, поліз замість нього, Черниша, відшукувати між трупів Бузька і Вакуленка... І нинішній ранок, коли боєць уже лежав-горілиць на висоті, посічений, задимлений, з тими опаленими васильками в руці... Було нестерпно гірко.
	За дні штурму Черниш помітно схуд, і його смугляве хлоп'яче обличчя ще більше витяглеся, густий рум'янець щік потемнів, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем.
	Сонце уже підбилося. Внизу, на рівнині, у тремтливій гарячій прозорості, розкинулось степове містечко, яке Черниш ще в обороні не раз бачив на топографічній карті у Брянського. Там воно було тільки купкою чорних бездушних прямокутників, а насправді — тут перед очима — яке воно світле, красиве, сповнене живих барв! Широкі вулиці біжать до сонячної сліпучої річки, над кварталами строкато поблискують дахи, крізь густу зелень проглядають білі стіни будиночків, мов розвішані на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш знає, що то лише видимість затишку: містечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра південна природа не встигла ще своєю буйною рослинністю прикрити рани війни. То тут, то там навіть неозброєним оком видно проламану черепицю крівель, величезні купи руїн між деревами... Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося?
	Замислившись, Євген не помітив, як підійшов до нього з-за спини Роман Блаженно і, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на містечко.
	— Я б їх не вбивав, —раптом промовив боєць, і Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.
	— Кого?
	— Отих гітлерів, антонесок, отих міністрів, яким не си-диться без воєн... Убити — що ж... Це мало. Я закував би їх в ланцюги і водив би... Ні, хай би оті дрібні сироти водили, що вони їх, як макового зерна, пустили по світу. Хай би вони їх водили по всіх дорогах і по всіх країнах.
	Не -давав би їм ні хліба, ні води... Хай би, душогуб й, їли отой попіл наших спалених хат... Гризли б оте закурене каміння... Я пік би їх повільно день при дню отим вогнем і залізом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи!..
	— Пектимем, — крізь зуби процідив Черниш. — Випікатимем... Як пошесть.
	| Блаженко, спитавши дозволу, сів і собі на траві і знову, дивлячись униз і мружачись, від чого його зморшкувате лице ще постарішало, журливо говорив:
	— Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совісний такий. Чи він вижив свій вік? Чи він не хотів би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так!
	І боєць глибоко зітхнув. Деякий час обидва сиділи мовчки.
	— Яке то щастя дано людині! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. — Отакий світ!.. Скільком би вистачило!.. А що з того?.. Не вміє вона його спожити!
	Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янів: Черниш плакав. Плакав, не помічаючи власних сліз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє містечко з білими екранами. Коли б його запитали, чого він плаче, він не зміг би й відповісти. Бувають хвилини, коли стає тоскно за все, стає жалко всього на світі. «Всіх хочеться приголубити», —не сходили йому з думки слова Гая.
	Це були його перші й останні сльози на війні. Пізніше, іноді згадуючи їх, Черниш стидався своєї розчуленості, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдяніший, найніжніший голос його молодого, ще не огрубілого в боях серця.
	Подали команду рушати. Попереду пішли, не розосереджуючись, стрілецькі роти, потім штаб батальйону, потім рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський і Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькій траві. Зелені матер'яні чобітки Брянського зовсім вилиняли за ці дні.
	«Вони вже все забули, все-все, — з докором подумав Черниш про офіцерів. — Невже і... Гая? Так швидко?»
	Через кілька днів на марші, коли вони ближче зійшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епізод, про те, як вони пустотливо ковзались по траві... Старший лейтенант замислився.
	— Знаєш, Євгене, — сказав він по деякій паузі, вперше звертаючись до Черниша на ймення. — Я бачив за цю війну багато чого. І багато чого зрозумів. Думаєш, ти не станеш таким? Від того, що тут побачиш, неминуче стаєш або черствішим, або мудрішим.
	
	XII
	
	Тиргу-Фрумоський і Ясський укріплені райони противника були прорвані. Триста п'ятдесят залізобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залізним валом від Пашкані до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бійців. У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, оволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна — Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ. З'єднавшись, війська обох Українських фронтів наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Почалось планомірне, нещадне стискування цього грандіозного кільця, в якому опинились, крім румунів, 15 німецьких дивізій з групи військ «Південна Україна». Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога, ліквідуючи ті окремі клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кінчилось, як відомо, тим, що жоден полк, жоден підрозділ з десятків тисяч оточених не вирвався з кільця.
	День і ніч гриміло в районах Ганчешт, Мінжира, Хуші, Бакеу. Червона Армія трощила оточені ворожі дивізії. Тим часом інші війська обох Українських фронтів вели навальний наступ на центральні райони Румунії. До складу одного з цих наступаючих з'єднань 2-го Українського фронту входив і гвардійський стрілецький полк гвардії підполковника Самієва.
	Війська, ринувши, як весняні потоки з гір, затопили всі шляхи, що вели в глиб Румунії на південь і південний захід.
	Уже дійшли відомості, що взято Кишинів, Ясси, що Румунія капітулює, але це були поки що тільки чутки, певного бійці нічого не знали. Ішли спішним маршем, дні і ночі, майже не відпочиваючи. І було дивно, що групи румунів, здавшись, бредуть назустріч без конвою і їх ніхто не чіпає, хіба що якийсь веселий боєць гукне:
	— А, Романія Маре! Шти русєшти?
	— Рятуйся, хто як може, — в кукурудзу!..
	А румуни брели, не відповідаючи на жарти, мовчазні й приховано радісні, деякі зовсім роззувшись і впріваючи під пузатими ранцями із своїми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлібороби й пастухи, яких Анто-неску насильно відірвав од рідних шматків поля, продавши Гітлерові, як гурти овець, на заріз, їм уже ввижалися домівки, і вони поспішали по узбіччях шляхів, даючи дорогу нашим колонам.
	Потім почали йти не тільки без конвою, а й при повнім озброєнні. Потяглись обози, артилерія, та сама артилерія, яка ще, може, кілька днів тому била по нас з-за дотів, а тепер покірно їхала назустріч похідним строєм.
	Бійці почали роздобувати коней.
	Старшина мінометної роти Вася Багіров, енергійний, тугий здоров'як з монгольськими вузькими очима, кидався вліво і вправо, рішучий, рвучкий, запальний. Під час штурму, підвозячи до висоти міни, старшина втратив усіх своїх коней: єдина дорога, по якій він гасав цілу добу, весь час була під вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже діймав старшину. Зрештою, в інших підрозділах полку було те ж саме.
	— На те бій, — сухо сказав Брянський, радіючи в душі, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. — Були б люди, а все інше... буде.
	Проте Багіров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумління ще більше мучило те, що Брянський не розпікав його за понесені втрати.
	Тепер Вася вирішив будь-що поставити роту на колеса. Він про щось по-змовницьки пошептався з Хаєцьким, переморгнувся, потім обидва шугнули кудись, і невдовзі Хома з'явився в мінроті, гордо сидячи в каруці, напнутій брезентом і запряженій добрячими ситими кіньми. В ці дні така ініціатива вважалася справою гріховною, суперечила інструкціям, і Брянський для порядку почав ганити бійця, хоча підвода йому була вкрай потрібна. Бійці його вже другий день заливалися потом під важкими в'юками з матеріальною частиною мінометів.
	— Але порядок є порядок, — нахмурився Брянський. — І вам, товаришу Хаєцький...
	— Що ви, товаришу гвардії старший лейтенант! — заволав Хаєцький, щиро відчуваючи себе невинним. — Хай бог милує, щоби я гарбав та свавільничав!.. Я тільки своє забрав! Це ж наші коні, чи то я вже не годен їх впізнати?.. З нашого колгоспу! Я би їх і облупленими впізнав!.. Два роки ними зерно возив на станцію.
	— Спробуйте це комбатові довести...
	— А то я не доведу? Сам я їм клички давав!.. Кличка цієї Весела, а цієї — Маринка!
	— Це жеребець! — засміявся хтось із бійців. Хаєцькнй не розгубився.
	— А то забороните мені жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь і корова в них моя, теж відберу, в душогубів!
	Саме в цей час побіля мінометників проходив Самієв з румунським гладким полковником, командиром капітулюючої частини. Загледівши свого командира полку, Хома виструнчився на каруці і хвацько взяв під козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою:
	— Приймай... Писарі оформлять пізніше...
	— Ба, не я вам казав ? — аж підскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тієї карети не захопив!
	— Якої карети, Хомо? — зацікавились бійці.
	— Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцімто король Міхай у ній їздив...
	— От би тобі, Хомо, та в королівській кареті... Ха-ха-ха...
	— Не встиг, братове: з-під носа трофейна команда вихопила... А, най вашій мамі!..
	Брянський скомандував скласти на воза матеріальну частину. Бійці вмить розв'ючились, і за кілька хвилин міномети вже лежали в каруці, дбайливо обмощені сіном.
	— Вйої — гукнув Хаєцький, поблискуючи білками. — Гаття на Букурешті!
	Коні, видно, відчувши, що віжки попали в міцні руки, ожвавіли, підняли голови лебедями.
	Втомлених цілодобовим маршем піхотинців охопило бажання швидше пересісти на коней. Саме як на те, назустріч ішла кавалерійська румунська дивізія, граючи кіньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабні писарі сушиили собі голови, як оформляти в паперах передачу капітулюючими військами нашій армії засобів пересування (така передача була передбачена в акті про капітуляцію), сірі від доріжньої кіптяви піхотинці з радісним галасом накинулися на остовпілих кавалеристів. Хіба могли вони, перевтомлені останніми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортні засоби! Танкістам, артилеристам, що заглиблювались в Румунію на важких бойових машинах, ці трофеї були ні до чого, а піхотному полкові воні зараз підвернулись під руку аж он як до речі. Ворог тікав не оглядаючись, і його треба було доганяти. А мимо проїжджають, сунуть кінвою війська вчорашнього сателіта німеччини... Очі розгорялися, руки самі тяглися до поводів...
	 Сагайда з'явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо.
	—Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться!
	І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков.
	— Привіт молодшому лейтенанту! — гукнув він на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло.
	— Гайда так гайда!
	Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір:
	— Капітуляція! Капітуляція!
	Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові:
	— Злазь!
	Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
	— Доміне офіцер!..
	Козаков шарпнув румуна за ногу:
	— Злазь, мамалига!
	Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня.
	— Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. — А я собі зараз добуду!
	Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
	Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати!
	Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції...
	— Доміне офіцер...
	Черниш, від'їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути.
	Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп'явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами — метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця.
	— Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини!
	— Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! — І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою.
	І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого:
	— Запини! Запини! Запини!
	Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці.
	— О, будь ласка! — гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. — Будь ласка, товаришу!
	Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись,
	пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство.
	— На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. — Мені, крім коней, нічого не треба!
	— Нуй бун герман, — белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. — Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» — зрадів Маковувейчик і вдарив по конях.
	Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні.
	— Запини! — хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп'явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила.
	— Тримайсь! — сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. — Коли сів, то тепер уже — куди понесе!
	Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах.
	— До Букурешта доїде?
	— Доїде.
	Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза.
	— Бо там, кажуть, піде камінь.
	Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав.
	— Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!..
	Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз...
	Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви.
	«Яке щастя бути в полку!» — думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.
	
	XIII
	
	Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйновані, чисті міста. Білі прапори на знак капітуляції звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордістю кидав погляди на ці символи покори, які наче стверджували його безмежні права, законність його волі і непереможну міць.
	Міська публіка стіною стояла на тротуарах і, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомі війська — шумливі, нестримні, повні енергії. Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навіть попити води. Бо на стінах міських будинків уже виростало величезне, в людський зріст «Л» з товстою, як рука, стрілою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це «Л», хоч вони, здається, йшли перші. Здавалося, що те «Л» само заздалегідь для них виростає на стінах по їхньому маршруту. І вони цокотіли й цокотіли по міських асфальтах, вилітаючи знову в степ, і гнали, гнали коней, охоплені шалом переслідування ворога. Він же, уникаючи бою і поспішно відступаючи, ще більше притягував і дратував, як дратують мисливця свіжі звірині сліди.
	Якось надвечір попереду встали м'які силуети гір, ніби вони виступили непомітно з блакиті самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишні, рум'яні стріли по білих хмарах, і ті стріли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандіозні указки. Всю ніч без зупину їхали на ті гори. Тепер уже було ясно, що дивізія іде не на Бухарест, як сподівалися досі офіцери, а звернула і захід, у Трансільванські Альпи. Альпи!
	Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бійцям довелося де скакати день і ніч, поки, нарешті, почали входити в гори. Незнайомі гори зустріли їх різкою зміною температури. Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була Ііестерпна спека. Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався іа воза і швидко заснув. Він любив поспати і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому.
	 І тепер, хоч колеса стрибали по камінню і щось металеве доразу стукало йому по голові, він спав і навіть бачив сон. Іому здавалося, що це командир полку Самієв товче його Ісулаком по голові і наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патріот піхоти, органічно не терпів «модників», «кубанщиків», як він говорив, а Сагайда саме й належав до найзапекліших «кубанщиків». Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрічаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути і... знову не міг розлучитися з нею. «Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой», — любив він співати в землянці. Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла у день спина тепер замерзла: накидку він тільки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направді шинель його була десь глибоко закладена у возі до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога підіймалася вище і вище. Попереду в темряві рушилася, гаркотіла, звиваючись, безкрая людська ріка, текла не вниз, а насупроти гір.
	— Це ти. Шовкун?—озвався якийсь вершник у темряві, порівнявшись з ним. По голосу не можна було впізнати, хто це, бо вершник хрипів. Тут усі похрипли, відколи війшли в гори з їх стуленими джерелами та різкими змінами температури. Придивившись, Шовкун впізнав Романа Блаженка. Роман їхав у гострій смушевій шапці, як у шоломі.
	— Ти ж їхав у каруці? — здивувався Шовкун.
	— А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Він геть розбився в сідлі.
	— Без звички воно, звісно... А ти, Романе, в цій шапці наче румунешт.
	— Добряча шапка! Чабанська... Це мені Хома дав. І де він їх видирає?
	— А пілотка?
	— Пілотку я заховав у кишеню, бо їду й дрімаю... Так і дивись, що загублю... Вже багато їдуть без пілоток: погубили сонні.
	— Вибились люди зі сну... А маршеві кінця не видно.
	— Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун?
	— Це не Карпати. Це Альпи.
	— Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту війну в Карпатах убито... Сусід, ідо з ним був, каже, що навіть братська могила е десь у горах.
	— Де наших могил немає, Романе... Наші люди скрізь бували.
	— Нам наче на роду написано — завжди всіх визволяти і всіх рятувати.
	— А кому ж... Тут люди, бачиш, якісь вутлі...
	— А німець тікає — конем не догнати. ' — В горах зачепиться.
	— Знов буде хрещення.
	— Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час від хрещення до хрещення.
	— І самі охрестимось. І їх охрестимо в кращу віру.
	— Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде — інакша.
	— А ми також хіба такі вийдемо?
	— А вийдемо?
	— Вийдемо!
	Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зірвав з Блаженна шапку і пошпурив її далеко вбік.
	— Хто то?
	— Комбат наш...
	— От тобі маєш, — спокійно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишені пілотку.
	— Він з усіх поскидав невоєнні шапки, — усміхнувся Шовкун. — Скрізь у кюветах лежать.
	— Та я ж її тільки вночі одягав. Удень я знаю, що не можна.
	— Ні, тобі, Романе, в пілотці більше личить... В шапці ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться.
	— То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та приміряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди...
	— Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали звіри, назнущалися... Тільки від нас порятунку й жде.
	— Але ж зимно!
	— Я сам геть зазябаю...
	Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все більше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу від коня, приємно гріло й заколисувало. Темрява важчала, наче самі гори змикалися над головою. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. «Що за мана?» — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий.
	Переїхали убрід бистру гірську річку і знову ввійшли в шосе, як у тунель.
	Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури.
	— Вже, либонь, противник недалеко, — обізвався Блаженко.
	Шовкун сопів у сідлі і не чув його. Серед темної ночі попереду несподівано піднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище підіймались бійці, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарешті, стало видно, що горить високий міст над якоюсь гірською річкою. Полум'я билось у вітрі величезним червоним птахом. Похмурі відблиски лягали на гори, на сосни, на скелі. Скоро заграва осяяла й обличчя бійців, що їхали їй назустріч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал.
	Сагайда прокинувся від того, що підвода зупинилась і його перестало товкти в голову металевою ніжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-під шинелі, Сагайда в першу мить не міг збагнути, де він. Чому ці скелі в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й тріщить якийсь вогняний міст?
	— Коня відрізали! — хрипко закричав хтось поблизу. — 3 поводом відрізали! Остався, як ти, боже, бачиш!
	Почувся сміх, жарти, брязкіт казанків. Тепер Сагайда зрозумів, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м'язами, тремтячи всім тілом від гірського холоду. Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня. Вони поспішали, раз по раз поглядаючи у бік кухні, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнім привалі: замість їсти, голодні бійці насамперед кидалися кувати коней. Підкови губилися щодня, а «босий» кінь не міг пройти тут по камінню і десятка кілометрів. Закривілого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбік і кидати, шукаючи собі іншого. А знайти коня в цих рідко заселених горах було нелегко.
	Понад шляхом палахкотіли багаття. Бійці, гріючись, пританцьовували навколо них. Деякі відкотили пілотки на вуха. Біля одного вогнища Сагайда побачив Брянського і Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка і про щось розмовляли. На марші вони здружилися. Сагайда пішов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку.
	— Ні, найвища, по-моєму, краса, це краса вірності, — чув, підходячи, Сагайда спокійно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. — І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років... Бути ще сім раз пораненим... Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.
	— Знову краса вірності, — встряв Сагайда, підсідаючії до казанка. — Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді... Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!
	— Так, третій рік, — спокійно промовив Брянський, ніби сам до себе, і задумався. Черниш розумів його настрій. Це був той дивний настрій, коли людині після довгого суворого стримування так раптом захочеться поділитися з ким-небудь своїм найсердечнішим, найінтимні-шим... Попирхували поблизу коні, жуючи овес; тріскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожні металеві короби.
	— Вона теж училась зі мною на фізматі, — в задумі продовжував Брянський, повільно ловлячи руками тепло над багаттям. — Уяви собі, Женю, — звернувся вія до Черниша, — три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя... Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона... Нічого не знаю. Пам'ятаю тільки її останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу... До самої смерті буду сама!»
	— І ти віриш? — перебив Сагайда.
	— Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися... однаково, вірніше — гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст! Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй... І я радий, що вродився таким... єдинолюбцем — чи є таке слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.
	— Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!
	— Ти маєш на увазі себе?
	— Х'оч би й себе... А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки — казку!
	— Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.
	— Отже, виходить, ти ідеаліст? — запитує Черниш, усміхаючись.
	— В цьому — можливо.
	— А якщо і вона тебе ще кохає, — продовжував нападати Сагайда, — то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Хіба що трохи менше, ніж ми.
	— Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію, — погодився Брянський, замислившись. — Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?
	— Я певен, — каже Черниш, — що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, його треба — пережити.
	Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь. Відблиски полум'я переливалися в його чорних, широко відкритих очах.
	— Згоріло... випалилось, — бурмотів Сагайда, вишкрібаючи в казанку. — Випалене серце, га? Здорово.
	— Але заради якої мети? — роздумливо говорив Черниш. — Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нічого.
	Брянський, видно, його не чув. Він сидів, обійнявши білими руками свої вицвілі чобітки і рівномірно похитуючись. У такій зібганій позі він був зовсім маленький, було щось тендітно-дівоче в його гостро піднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокій задумі дивився він на багаття, спостерігаючи, як полум'я пожирає зелені гілки, а з них виступає, закипаючи, смола.
	— Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. — Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї,,. краси вірності, той не жив по-справжньому.
	І знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нічого не бачив і не чув. Всі мовчали.
	Біля сусіднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповідав товаришам:
	— ...А я їй відповідаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував...
	— Подали команду рушати.
	Знову сіли на коней. Річку переїздили вбрід. Деякі коні полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бійцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши віжки наперед, бійці тягнули за собою норовистих коней силоміць, як бурлаки баржу.
	— Отак і допомагають всю дорогу, — міркував якийсь боєць, — то коні людям, то люди коням, а всі разом — вперед.
	Тиснява, галас, лайка, гуркіт возів, і знову чорна дорога в гори, блискання іскор, викресаних підковами, клекіт копит. Позаду, бушуючи на вітрі, залишався високий палаючий міст, а понад шляхом догорали покинуті багаття.
	Холодна гірська ніч на чужині мимоволі схиляла до інтимності. Сьогодні навіть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче відкривався товаришам, які їхали пліч-о-пліч з ним. Досі Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цілком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, — живе ще і чимось іншим. Брянського він вважав дуже здібним офіцером, але сухим і до деякої міри педантом. І, може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість. Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину, говорити хоч у простір, наче вона десь могла почути його мову. Несподівано гарячі його слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою.
	— Де б вона не була, я знайду її! — запевняв він. — Кінчиться війна, і я повернусь до неї, я відшукаю її.
	— А чому ти певен, що вона жива? — запитав раптом Сагайда. — Я, звичайно, бажаю їй сто літ жити, але де гарантія, що її ще в тисяча дев'ятсот сорок першому році не скосили десь «месершміти» з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або...
	— Ні, ні, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона міцна, як кристал!.. Десь на Волзі, або в Сибіру, або на Уралі!.. Може, і справді стоїть в цеху, виточує нам міни...
	— Може, то вона будувала в азіатських степах на голому місці воєнний завод, — каже Черниш. — У вітер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрію!
	— Може, і зараз, читаючи зведення Інформбюро, шукає мене думками саме в оцих Альпах.
	— От рицарі, от фантасти! — сміється в темряві Сагайда. — Фантазуймо, так тепліше!
	Черниш, їдучи, іноді оглядався назад і бачив гірське шосе, забите військами, багрову річку, де артилеристи саме переправляли гармати, і темну глибінь за річкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса військ. Здавалось Чернишеві, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону і далі, шляхами рідної землі, аж до кімнати його матері. Може, і зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі. І хоче почути про свого Женю. Вона знає тільки Женю. А її Женя дедалі зникає, перетворюється, його заступає вже гвардії молодший лейтенант Євген Черниш, новий, не знайомий матері.
	Міст, перегорівши, з гуркотом повалився в воду.
	— Ми палимо за собою всі мости, — каже Чернищ.
	— То не ми, то фріц, — заперечує Сагайда. — Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде.
	Брянський уважно дивиться вперед на тісну щілину шляху, в яку вповзають війська.
	— Сюди, в ці Альпи, можна лише наступати, — каже він. — Відступати звідси неможливо. Це було б цілковитою загибеллю для всіх нас. Але тому, що ми відступати не думаємо, —хрипко сміється він, — то й рвемося все далі в ці кам'яні катакомби.
	Далеко в голові колони заторохкотіли підводи. Торохкотіння все ближчало. І ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомоніли колеса, і коні під ними самі перейшли на рись.
	
	XIV
	
	Фронт щодалі глибше входив у гори. Почалася система численних гірських хребтів. Вже не один такий хребет перевалили війська. Збитий з висот, противник відкочувався в глибину гір.
	Полки стали на дньовку.
	Черниці і Брянський лежали в садку на вигорілій траві. Брянський діставав із своєї планшетки якісь схеми і записи з формулами, пояснюючи їх Чернишеві, явно задоволений тим, що Черниш його розуміє. Над ними розкинула крислаті віти чорна обгоріла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висіли, мов на новорічній ялинці. Вони були зовсім попечені в полум'ї пожежі.
	Неподалік ще тліла кучугура попелу, і тільки уцілілий комин, біліючи серед нього, свідчив, що вчора тут стояло людське житло.
	Останні дні не дає дихати авіація противника. Бомбить гірські шляхи, бомбить села, де війська зупиняються на перепочинок. Тоді дороги й садки наїжуються стволами зеніток.
	Це вже справжня Трансільванія. Типова картина: село з усіх боків оточене пасмами безплідних гір, і тільки в цьому котловані буяють рясні сади, городи, виноградники. Напередодні це село бомбили, і згарища й досі дим-ляться.
	— Надсилай оці свої міркування прямо в наркомат, — радить Черниш Брянському. — Там, я певен, їх обов'язково візьмуть до уваги при складанні нових настановлень.
	— Мені здається, — говорив Брянський, — що ці спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точністю. Адже наші міномети — порівняно новий тип озброєння, і природно, що вогневі можливості їх ще не повністю досліджено. Міномет має велике майбутнє. Візьми хоча б «катюші» — найкращі сучасні міномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мінометних рот полку обов'язково накриває траншею противника і не дає йому змоги підняти голову. Тут жодна міна не ляже марно. Наші стрільці можуть сміливо кидатись на перший пояс оборони...
	До них підходить Сагайда. Сьогодні тут, на зупинці, батальйон одержав, нарешті, пошту за кілька днів—свіжі газети, журнали, півмішка листів. Сагайді не було нічого. Він, видно, нудьгує і не знаходить собі місця. Зриває над головою обпечене яблуко і знічев'я їсть його.
	— У нас на околиці, на пасіках, жила баба Щураїха, — починає він, лягаючи під деревом. — Разів у десять старіша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танці, вона стоїть на порозі і галасує: «А, Сагайдин пройдисвіт!.. Це ти мого собаку вбив!» Проте славна була бабуся. Цікаво б знати, чи вона ще жива...
	З'являється звідкись Денис Блаженко і, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардії старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповідає суть справи. Як відомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений під дотами в руку, залишився в строю і виконував бойові завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; він, Денис, питався про це в замполіта гвардії майора Воронцова.
	— Ви трохи запізнились, Блаженко. Я вже подав і на Романа, і на вас, і на багатьох інших. Будете й надалі чесними воїнами, будьте певні, засяє на грудях і «Відвага», і «Слава». Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти.
	— Ой жила, — сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов.
	— Жйла-то жила, — згодився Брянський, — але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших.
	Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав:
	— Повітря! Повітря!!!
	Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку.
	По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам'яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз.
	Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла.
	Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум'ям. Стало гірко й темно.
	— Пронеси, пронеси! — палко шептав хтось під Чернишем.
	Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? — гарячкове працювала думка Черниша. — Не може бути, не може бути!»
	— О, пронеси, пронеси, — шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже — він чув — розлігся далі, потім — ще далі.
	— Прогуло! — озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів.
	— Хаєцький! — здивувався Черниш. — Це ви були піді мною?
	— Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я.
	— То ви й шепотіли: «Пронеси»?
	— Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га?
	Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув:
	— Старшого лейтенанта не бачили?
	— Ні, — відповів Сагайда. — Ми й самих себе не бачили.
	— От горечко! — вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі.
	— Ось вони тут! — пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження.
	— Там усі живі? — звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу.
	— Наші всі. А в четвертій роті... Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею... То ні єден не встав.
	— Горить! — раптом вигукнув Хома. — «Містер» горить!
	Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним.
	— Гарно горить, — сказав Брянський.
	Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом.
	Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней.
	— Запряжені? — спитав Хома Хаєцький.
	— Запряжені.
	— Гніді?
	— Гніді.
	— Не бачили.
	Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою.
	— А які тут соняшники ростуть — па-атку мій! — заспівав Хаєцький. — Буде, як з нашу хату!
	— А вистигає все пізніше, хоч і південь, — зауважив Шовкун. — Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива...
	Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п'ятеро коней і потрощено його каруцу.
	— А вашого поранило, — звернувся він до Черниша.
	— Дуже? — рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло.
	— Як вам сказати... Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти... Там і лежить, на соші...
	— Покажіть мені.
	Вони пішли з Блаженком.
	— Не журіться, ми вам коня добудемо, — на ходу заспокоював Блаженко свого командира. — Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп'ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?.. Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!..» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!..» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку.
	Кінь дивився. Пролунав постріл.
	
	XV
	
	Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний.
	— Наш, вітчизняний, — визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз, хай його мамі!
	Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога — бельгійських, французьких, угорських, — переконалися, що все-таки найвитриваліші коні — це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві.
	Хома Хаєцький з цього приводу мудрував:
	— Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!.. Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!..
	Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків.
	Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати.
	Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив.
	— Тільки ж не до темноти, — попередив він.
	— Єсть... Доженем колону ще завидна, — пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: — Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина.
	Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір'ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву.
	Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків.
	Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги...
	— На захід! — пролітаючи, гукнув Козаков Брянському і Чернишеві. — На завдання!
	Коні шарпнулися в кювет від скаженої червоної машини, що з дзвоном і гуркотом промчала повз них. А в долині вже командир полку, зупинивши свій мотоцикл, вихопився з нього і підняв назустріч своїм любимим «вовкам» нагайку, як регулювальник червоний прапорець.
	— Битиме, — весело сказав Брянський. — Академік-то академік, а відлупцює — будь здоров.
	Їхні коні тюпали по кам'яній стежці, все далі заглиблюючись в ліс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотів ясний струмок, стрибаючи по зеленім, оброслім мохом камінню. Черниш зупинив коня і пішов до струмка напитись.
	— Юрій! — гукнув він, лежачи над струмком. — Справжній тобі нарзан!.. П'єш і ще хочеться!
	Брянський теж встав, підійшов до струмка. Справді, це була не звичайна — мінеральна вода. Свіжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю міцною приємною різкістю, і сльози виступали офіцерам на очах, коли вони пили.
	— Запам'ятай це місце, Євгене, — сказав Брянський. — Після війни приїдемо сюди відпочивати.
	— Доживем?
	Брянський не відповів, задивившись на мальовничі в лісах гори, що підіймалися перед ним на півнеба.
	— Коли будеш, Євгене, уже старим, — після тривалої паузи сказав Брянський, — згадай колись оцей струмок, де це було і з ким ти пив.
	— Добре...
	— Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мінеральної води, щоб повезти своєму комбатові.
	— Скажемо, що це гірське вино.
	Знову сіли на коней.
	Гори навколо мовби висіли в повітрі, такі вони були прозорі й легкі в ці останні дні ясного гірського літа. Ліси наче світилися наскрізь. Контури кожного дерева, кожної скелі були напрочуд виразні, як у панорамі бінокля, бо в чистім повітрі тут ніколи не було того пилу, найдрібнішого сухого туману, що в низьких місцях завжди зменшував видимість. Де-не-де уже прохоплювалось по лісах перше полум'я осіннього багрянцю, від якого вони ставали ще пишніші й барвистіші.
	Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокання копит — все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси — здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана.
	При в'їзді в село вершників уже чекали, юрмлячись край доріжки, босоногі діти. Вони, видно, ще здалеку помітили вершників.
	— Ковач? Ковач? — навперебій допитувалась дітвора. — Ван, ван!
	Видно було, що діти довго, з нетерплячою радістю чекали гостей і тепер одне поперед одного хотіли чимось прислужитись офіцерам.
	Ескортовані юрбою обшарпаної малечі, Брянський і Черниш неквапом підіймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували діти, мав бути ковач. З кожного подвір'я виглядали цілими сім'ями пожильці. Чоловіки скидали зім'яті капелюхи, а жінки, всміхаючись, закликали пити молоко.
	Чорні важкі буйволи, лімиво ремигаючи, лежали в загородах у теплій багнюці.
	Дітям приїзд офіцерів, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай: Іван теж кував коня, шукав вина і потім поїхав доганяти своїх.
	За селищем, під самою горою, на висячім мосту видні-лись вагонетки, а нижче, між великими конусами дробленого каміння, пролягала вузькоколійка і стояли довгі дерев'яні бараки. Там були каменоломні.
	В кінці вулички Черниш і Брянський раптом зупинились і здивовано переглянулись. Що це? До їхнього слуху десь з-під гори доносився спів — урочистий, повільний, грізний, ніби з кам'яної печери. Вони не розбирали слів, але ж знали цей мотив, рідний з дитинства, з піонерських загонів, мотив, з яким вони росли, виховувались і мужніли, — «Інтернаціонал»!
	Діти, теж зупинившись, з радісною гордістю дивились на офіцерів: «Інтернаціонал»!
	Брянський і Черниш ударили по конях і поїхали швидше. Скоро вуличка кінчилась, і перед їхніми очима відкрився невеликий, оточений господарськими будівлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Біля одного з сараїв чорніла купа деревного вугілля, лежали різні машини, залізний брухт, кайла. Це, видно, і була кузня — майстерня каменоломень. Навпроти широко відчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалі, їх було чоловік десять, усі без капелюхів, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й співали пролетарський гімн.
	Коли Брянський і Черниш під'їхали, один з ковалів вийшов наперед і урочисто вклонився їм.
	— Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! — сказав він виразно одному, потім другому.
	Офіцери зніяковіли, зворушені цією пишно-церемонійною зустріччю, до якої вони не звикли і якої зовсім не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рідною говіркою, що він буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товариші-робітники хотіли б чимось гідно зустріти радянських вояків, але вони бідні, у них, крім дітей, нема нічого, і вони вирішили зустріти радянських воїнів «Інтернаціоналом». Бо німці забрали в них молодь і погнали будувати укріплення. Німці забрали худобу, якщо хто не встиг заховати її, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них «Інтернаціонал».
	Брянський і Черниці, схвильовані і зворушені, зскочили з сідел і, вітаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалі вправно хапали їх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно.
	Особливу симпатію викликав шкутильгаючий коник Черниша. Міцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобі, він дозволяв дітям бавитися з ним, лазити попід черевом і акуратно підбирав жвавими губами ласощі з їхніх долонь. Йому давали вилущені горіхові зерна, персики, виноград, і він усе охоче поїдав.
	— Руський! — галасували діти, тішачись і радіючи, що коник такий маленький і все їсть. — Руський! Йов, йов! 
	Тим часом ковалі підгонили на нього підкови, не дозволяючи ні Брянському, ні Чернишеві допомагати їм.
	Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих підків спеціально для руських коней. Підкують так, щоб вони зійшли з бійцями на найвищі гребені Альп.
	Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища — чоловіками, жінками, старими, дітьми. Тут були угорські, румунські сім'ї і кілька родин українців з Буковини та Карпат. Всі вони багато років працювали на цих каменоломнях. Були також біженці, переважно молоді дівчата з Альба-Юлії, Сібіу та інших міст. Вони рятувалися в цих горах від війни і міського голодування. Деякі з них, не соромлячись старих, підходили до Черниша і Брянського, невимушене оглядали з ніг до голови їхнє обмундирування і ласкаво поляпували юнаків офіцерів по щоках. Нові Усі приязно сміялись, старі й молоді, не осуджуючи дівчат за їх вільність, від якої обох офіцерів кидало в жар. До таких ніжностей, та ще прилюдних, вони не звикли.
	Жінки несли їм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський і Черниш їли тільки фрукти, а бринзи не хотіли.
	— Нем отравіт, — запевняли жінки, перші куштуючи їжу. — Германам отравіт, руським — нем отравіт.
	Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть нові, демократичні порядки, то всі кинулись тиснути йому руку, а діти почали захоплено свистіти горам, наче в них ще сидів проклятий барон Штрайх.
	Молода циганка набивалася поворожити Чернишеві, попереджаючи, що не вимагає ніякої плати. Черниш розсміявся:
	— Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду.
	Коли коні вже були підковані, ковалі ще прив'язали по кілька запасних підків до сідел. Вони не хотіли брати гроші, тільки попросили зірки від пілоток.
	— Добре підкували, від серця, — запевняв буковинець на прощання. — Хай не зітруться підкови, хай не підіб'ються ваші коні!
	— Продзвенять по всій Європі, — сказав Брянський, легко плигаючи в сідло.
	Коли вони від'їхали, спускаючись у ту саму тісну кам'яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робітники виряджали своїх визволителів у далеку благородну путь. В чоловічий хор тепер вплітались, як шовкові барвисті нитки, і дитячі, й дівочі голоси.
	Вечірнє небо, гори, ліси, відлунюючи той спів, бриніли, як грандіозна чутлива мембрана.
	
	XVI
	
	Гора була така, що з неї опускалися цілий день. Гальмувати доводилось по двоє коліс, і залізні шини розпікались на камені, як у горні. Потім майже цілу ніч підіймались угору.
	Десь за північ колона раптом зупинилась, і їздові попідкладали під колеса каміння, щоб підводи не скочувались униз і щоб коні відпочили. Каміння про такий випадок кожний їздовий тримав біля себе в передку, щоб потім не шукати його в темряві, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замість неї незабаром покотився, передаючись від бійця до бійця, інший наказ:
	— Командири рот, в голову колони!
	Це віщувало тривогу. Офіцери пробігали вперед, на ходу поправляючи пілотки. Невдовзі вони повернулись до своїх підрозділів, енергійно віддаючи накази: з'їжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з'їжджали з шосе на узбіччя і маскувалися в соснах. Поки що їхати було нікуди, їздових при транспортах залишено було якнайменше — одного на кілька підвід. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, діловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Ті, що не мали баклаг, одержували їх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кілька спокійних кулеметних черг, немов стріляли в небі.
	Тим часом розвідка приносила все нові й нові повідомлення. Там, угорі, на одному з найвищих перевалів засів противник. Невелике гірське село він перетворив на міцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кількома ярусами траншеї, дзоти і відкриті вогневі точки. Саме підніжжя висоти оперізували суцільні дротяні загорожі. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успіху не гарантувало. Командир полку послав кінну розвідку далеко ліворуч і праворуч від дороги, щоб з'ясувати там характер ворожої оборони і вогневу систему.
	Розвідники повернулись по сході сонця. Вони доповіли саме те, що уявляв собі командир полку. На флангах не було не лише доріг, а навіть стежок. По найвигідніших гребенях ворог виставив поодинокі кулеметні гнізда, а ще далі, в горах, здається, і зовсім не було нікого живого. Там починались дрімучі ліси і прямовисні стіни диких скель. Противник був певен, що там ніхто не пройде, що там ліси і скелі надіймо охороняють його. А Самієв знову погнав розвідників на фланги, поставивши завдання — шукати проходів. Бо і він, і Воронцов, оцінюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохідних лісових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсім їх не сподівається. Там вони мусять перевалити цей кряж і зайти ворогові з тилу.
	Опівдні розвідники повернулися. Додаткові дані потверджували результати нічної розвідки: у глибині флангів починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрібне виставляти там навіть окремі засідки.
	Самієв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операції.
	Майор Воронцов зібрав комуністів і комсомольців. Полк мав просуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано. Тому роль комуністів і комсомольців у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною і відповідальною. Взагалі роль кожного бійця в гірських умовах виростала набагато більше, ніж це було в умовах рівнин. Тут загальний успіх у великій мірі залежав від ініціативи, винахідливості, бойового настрою кожного окремого бійця. Воронцов добре враховував, які нові обов'язки покладаються в зв'язку з цим на партійно-комсомольський прошарок. Він розставляв людей так, щоб комуніст був у кожній групі, яка діятиме певний час самостійно. Саме комуніст повинен був у ній задавати тон і весь час підтримувати бойовий дух солдатів.
	Це були незвичайні збори. Комуністи й комсомольці з'явились до майора уже в повній бойовій готовності, обвішані гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколів, не складали резолюцій. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати.
	Деякі сіли на буреломі, деякі слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи між ними. Опале листя шелестіло під його поруділими чобітьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестів, як те листя. Проте усі чули кожне його слово.
	— Ми переходимо до нової та'ктики. Досі ми билися з ворогом у степах і на рівнинах, в лісах і болотах. Віднині ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частіше не вдень, а вночі. Наша мета — захопити перевал, захопити дорогу. Війна в горах, як бачите, це насамперед війна за шляхи. Але ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах, по пересіченій місцевості. Тоді оці пустинні кряжі, оці непролазні хащі перетворяться з наших ворогів на наших друзів. Німці вважають їх нездоланними. А ми їх здолаємо. Німці їх бояться, а ми їх переможемо. Бо наша тактика гнучкіша, сміливіша, ніж прусська.
	Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це він вперше бачив Воронцова після тої зустрічі під дотами, коли Воронцов лежав у бліндажі, хворий на малярію. Замполіт недавно тільки одужав як слід. Обличчя його після хвороби ще й досі було змарніле, зім'яте, зблякле. Знову від нього війнуло на Черниша чимось невловимо цивільним, як від батька. Цей хриплуватий голос...
	Ватяна коротка фуфайка, з-під якої знизу виглядає гім-настьорка... Злегка зсутулені плечі...
	Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить із спокоєм сільського вчителя, зрідка відкашлюючись, — чим міг він так впливати на своїх бійців і офіцерів? Майже ніколи не чули, щоб він кричав і метушився. Все він робив, як і говорив, спокійно, рівно, поблискуючи з-під кошлатих брів сірими очима, то з суворою уважністю, то іноді ласкаво. І проте його слухали всі, його накази виконувались не гірше, ніж накази командира полку. Полк любив його.
	— Від нас передусім залежатиме успіх цього бою, — говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар біля верстата. —Ми, комуністи і комсомольці, повинні знати, де наше місце в поході і в нічному бою. Наше місце — в першім ряду. Вночі наш голос мусить завжди пролунати поперед бійців. Боєць вірить нам, боєць встане за нами в атаку.
	«Єсть! — хотілося гукнути Чернишеві. — Будемо, будемо попереду!..»
	Автоматні ріжки, набиті патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв.
	— Нас не злякають ці гори без шляхів і без стежок, ці глухі місця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми — більшовики. Частіше, частіше нагадуйте бійцям слова фельдмаршала Суворова: «Де олень пройде, там і наш солдат пройде. Де олень не пройде, і там наш солдат пройде!..»
	
	XVII
	
	План операції, маршрут окремих груп і загонів були розроблені «академіком» до найдрібніших деталей. Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх. Тому з загонами і окремими групами пішли навіть штабні офіцери. Вони повинні були, як штурмани на літаках, весь час орієнтувати бійців: у цих міжгір'ях, особливо вночі, дуже легко було заблудитись. Кожен гребінь уночі мав кілька собі подібних.
	Перший батальйон залишався на місці, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон ішов вліво у гори, третій — вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по півсотні кілометрів, а надвечір наступного дня вийти з двох боків у тилу ворога і непомітно осідлати шосе. По серії зелених ракет мала початись нічна атака.
	Мінометна рота Брянського теж діяла в цім бою децентралізовано. Взводи були придані до окремих стрілецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицію на пануючій висоті над шосе, розстрілювати звідти разом із станкачами тилове шосе ворога і вершину перевалу.
	Другий батальйон вирушив після обіду. Кілька годин ішли лощиною по дну міжгір'я, дедалі більше заглиблюючись у ліс. Вели коней, нав'ючених мінометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мінометників просувався взвод батальйонних автоматників і четверта стрілецька рота. З ними, крім комбата, був і гвардії майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, які стирчали з кишень, він, щоразу озираючись, уважно оглядав бійців, що змійкою брели за ним, шелестячи листям, їх було мало. Коли йшли маршем, бійців завжди ставало менше. А коли зав'язувався бій, і вони займали бойовий лад, і зброя їхня починала говорити, — тоді, здавалося, число їх одразу зростало в кілька разів. 
	Ліс густішав і густішав. Над головами бійців зійшлися вікові темні дерева, і сонце не могло пробитися крізь них. Вологість насичувала повітря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром каміння, було м'яке, як подушка, і вгиналося під ногами. В листі то там, то там шаруділи, звиваючись, гадюки, кублились їжаки.
	Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бійці, мов білки, вправно перескакували по столітніх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякі з них застрявали між дерев і, несамовито б'ючись, виламували ноги. їх тут же кидали, розібравши боєприпаси по руках.
	Весь час робили на деревах зарубки для зв'язківців. Зістругували ніким не торкану, зарослу мохом кору стовбурів і вирізьблювали: «Л->».
	— Л, Л!—вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. — Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрізь—по горах, і по долинах, і по чужих країнах!..
	Як рід вічних маяків, залишалась ця літера за бійцями в похмурих нетрях чужих лісів. Перша літера невмирущого імені вождя. Наче й справді дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи їх. 
	Незабаром настав момент, коли довелося кидати і останніх коней. Перед бійцями височенним муром встала стрімка скеля. Черниш наказав розвантажити коней і відправити їх назад з двома бійцями. Воду з термосів розлили по флягах, решту випили.
	Почався довгий і впертий штурм гранітної стіни. Черниш скинув чоботи, обв'язався канатом і подерся по каменю перший.
	Був час, коли він сходив на Памір, не думаючи про війну. Він любив спорт, любив сонце, його вабили сяючі, високі піки. А Вітчизна вчила його сходити на найвищі піки не лише заради спорту... І він тепер дякував їй за науку.
	— Ви говорили, Черниш, що були альпіністом? — сказав Воронцов, який, виявляється, і досі пам'ятав оту розмову в румунському бліндажі. — Бачите, як стало в пригоді.
	Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними і чіпкими ривками Черниша вверх по камінню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками і ногами. Босий, без ременя, без пілотки, він здавався зараз якимсь особливо юним і вільним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часів громадянської війни: біляки привели комсомольців на розстріл. Один з тих юнаків своїм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта...
	Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися і підтягтися на руках. Потім хапався за нього сильною мертвою хваткою.
	Він уже видерся метрів на двадцять, а стіна і далі здіймалася над ним, стрімка, як хмарочос. Знизу бійці, затамувавши подих, все з більшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гілля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зірвався. «Ой, мало це допоможе!» — думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постіль, наготовану його командирові.
	— Обережніш! — різко командував Воронцов, помітивши вгорі якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора від напруги стало тепер твердим, суворим. — Тримайсь! Перепочинь!
	Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою і старанно вивчаючи її вершок за вершком. Вниз він не оглянувся ні разу. Звідси він був схожий на міцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся пазурами в граніт і повис, розплатавшись на ньому.
	«Вродиться ж отаке чіпке!» — думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос і непокоячись від того, що йому теж не минути дертися туди.
	Сонце вже заходило, під скелею залягали темні тіні, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, міцний канат, що спускався від нього, вже кінчився, і його мусили доточувати.
	— Хапай хутчіш, вточуй хвоста, — гукав нетерпляче Хаєцький. — Бо здійметься й полетить, а ми отут на дні залишимось!
	— Тебе пошлемо, Хомо!
	— То, гадаєш, і не здерся б, най його мамі?
	— Язиком?.. Добре, що довгого маєш, — і линви не треба!..
	— Все! Єсть! — раптом радісно вигукнув Черниш з висоти. — Порядок! — доповів він на весь голос лунко, аж бокові патрулі почули його і зраділи. Бійці з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз і швидко пішов босими ногами вище й вище навскоси по скелі, поки опинився на самім гребені. Сорочка його залопотіла на вітрі, чуб розвіявся, і яскраве червоне сонце несподівано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, під скелею, воно вже давно зайшло.
	— Що там бачите, гвардії молодший лейтенант? — гукав Хаєцький, наставивши в небо свої чорні вуса.
	— Сюди гляну — бачу Москву, туди гляну — Берлін!
	— А моєї Вулиги звідти не видно?
	— Щось мріє таке — далеко-далеко...
	— Ото й вона!
	— Ну, хто тепер? — запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця. Кожному здавалося, що ці сірі допитливі очі заохочують саме його.
	— Я, товаришу гвардії майор!
	— Я! Я!
	— Альпіністи ще є серед вас?
	— Є, — глухо відповів Денис Блаженко, підступаючи до каната. Денисові земляки повитріщали очі на свого єфрейтора. Альпініст! Блаженків Денис альпініст! Та чи він хоч знає, що це воно таке? Адже він вище своєї клуні ніколи не вилазив, це вони знають напевно!
	— На які ж ви гори сходили? — зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом. —На Казбек? На Ельбрус?
	— Я б сказав, товаришу гвардії майор, куди він сходив, — не втримався Хома, — але боюсь: накладе потім стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор!
	І все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бійцям, і ті дружно пирснули.
	— Давайте! — гукнув Блаженко вгору і подерся по каменю, як кований кінь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись коліньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрідка він кидав униз короткі поради — лівіше чи правіше триматись, де краще ступати.
	Незабаром Блаженко стояв уже на висоті, поруч з лейтенантом. Вітер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсім безвітряно, тихо.
	Коли піднялися всі бійці і витягли озброєння, тоді підійшов, нарешті, й Хома, який в міру наближення його черги ставав усе тихішим, малопомітнішим.
	— Швидше! — гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А він дбайливо ув'язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись. Зате бійці, змовившись, тягли його скоріше, ніж інших, тягли жартома всі разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелі руками й ногами та вчасно відхиляти свої вуса від каміння.
	— Легше! — волав він. — Ой, легше, пропав чоловік! А коли вже став на гребені, то оглянувся навкруги в синіючий прозорий вечір і сплеснув руками:
	— Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж наче і сам підростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: «Це не той Хома!»
	Х'аєцький почав розв'язуватись і, збираючи канат на руку, заговорив-заспівав по-подільському:
	— Ой канате, канате, рідниї наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиі Доки тебе тримаємось дружно, то ніщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здійметься, то і всіх витягне! Як один пада, то всі його підтримають і не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов'яни!..
	«Брати слов'яни» з деякого часу стало загальновживаним звертанням бійців між собою, коли вони були в доброму настрої. Зараз «брати слов'яни» звично в'ючили міномети на себе.
	— Здається, і ви тепер стаєте альпіністом? — сказав Воронцов Хаєцькому, посміхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу.
	— Стаю, товаришу замполіт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю, то це вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі... І в голові наче посвітлішалої Ким, ким, а от, що стану альпіністом, ніколи не думав. Таке бескеття подолати, га?
	— А ми здавна альпіністи, товаришу Хаєцький, — докинув Воронцов, крокуючи поруч з бійцем. —Ми альпіністи ще з часів Суворова. Чули про Суворова?
	І, перестрибуючи з бійцями з каменя на камінь, майор почав розповідати їм про Чортів міст.
	Черниш іноді поглядав на Воронцова і дивувався, як швидко міг змінюватись замполіт. Ще вранці на партійно-комсомольських зборах він був якийсь збляклий і начебто кволий, хирлявий після перенесеної хвороби. Тепер же він ступав пругко, бадьоро, іноді балансуючи по гострім камінню, як молодий. Обличчя його в синіх сутінках здавалось затверділим, і не видно було на ньому слідів утоми. Майор на ходу розповідав і розповідав бійцям різні історії, і бійці намагались не відстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Під час коротких привалів, коли бійці опускались на холодне каміння, Воронцов не сідав, а весь час походжав між ними. Він здавався їм невтомним, бо ніхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на свої побиті ноги, подроблені осколками ще в сорок першому.
	Світла ніч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвічувала наскрізь, як синій коштовний камінь чистої води. Високі зорі тремтіли над головами бійців, іноді падаючи, наче хтось звідти, з неба, запускав сигнальні ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугі диски на ременях. Поцокували солдатські підкови на віковім камінню, на яке ще досі ніхто не ступав.
	«Там, де олень не пройде...»
	
	XVIII
	
	Гвардії сержант Козаков ішов з кількома бійцями-розвідниками поперед третього батальйону, що його вів сам «хазяїн», командир полку Самієв. Батальйон рухався в обхід перевалу, далеко праворуч від шосе.
	Тоненькі ялинки розбрелися по схилах гір. По дну міжгір'я, між тисячотонними камінними надовбнями, крізь колючий чагарник продиралися бійці. Майже всі були вже обшарпані, закривавлені, подерті колючими гілками. Навіть у підполковника Самієва смуглява, старанно виголена щока була вкрита темною плівкою запеченої крові. Він ішов з комбатом попереду, твердо ступаючи своїми стрункими ногами, щоразу зупиняючись і розгортаючи карту, коли помічав десь на горі дерев'яну хатину, схожу на ластів'яче гніздо. Пожовуючи смаглу губу, підполковник дивився на карту, потім чортихався і рвучким енергійним жестом закривав свій величезний планшет: ластів'ячого гнізда не було на карті. Його вже після складання карти вимостив собі якийсь місцевий лісник-романтик.
	— Марш! — з характерним таджицьким акцентом командував Самієв і йшов далі. Хіба він повинен був зупинятися через те, що мав перед собою застарілу карту Центральної Європи?
	Козаков залишав по дорозі «маяки», а сам дерся все вище й вище з компасом у руці по заданому азимуту. Він добре орієнтувався в місцевості і тому йшов серед цих прадавніх сивих ярусів каміння так твердо й упевнено, наче проходив тут уже не перший раз.
	Як і всьому батальйонові, Козакову доводилось посуватися з своєю групою повільно, весь час маскуючись, місцями переповзаючи по-пластунському, бо з кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожі кулемети. Вже навіть кілометрів за дванадцять від шосе, в такому хаотичному нагромадженні диких скель, урвищ, яруг, де, здавалось, не могло бути жодної живої людини, зверху несподівано вдарив кулемет. Козаков сигналом поклав бійців і сам заліг теж, уважно вивчаючи скелю, з якої його обстріляли. Вона нагадувала середньовічний замок, похмуру кам'яницю, яка, гострішаючи догори, утворювала там щось подібне до вежі. Звідкись із тої вежі і було обстріляно розвідгрупу.
	Сержант послав одного з бійців назустріч батальйонові попередити «хазяїна», що на шляху їхнього просування виявлено вогневу точку противника.
	— Передай, що за годину її буде знищено, — наказував Козаков посильному, — а поки що хай хлопці перекурять і поп'ють холодної води, якщо вона в них є.
	Знищено!.. Легко передати, що буде знищено. Але ж це треба ще й зробити. «Хазяїн» не любить пустих обіцянок. Козаков прийняв рішення: якщо його групу вже виявлено, — він залишить тут кількох бійців, які удаватимуть, ніби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих кулеметників буде зосереджена на цих «гастролерах», як назвав Козаков у думці своїх товаришів, він тим часом непомітно пробереться до самої сопки, зійде з тильного боку на вершину і знищить кулеметну обслугу гранатами. Козаков не доручив цієї справи нікому з своїх бійців, а вирішив усе зробити сам. Це не тому, що він не надіявся на своїх хлопців (він знав їх давно і вірив їм, як самому собі). Він просто сам ласий був до такого шматка. Він аж тремтів увесь, коли траплявся такий небезпечний випадок, такий «шанс», де можна було дати волю своїй винахідливості, умінню, хоробрості. І по праву командира Козаков завжди брав собі найнебезпечніші завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям.
	— Ти, сержанте, зловживаєш своїми личками, — нарікали товариші. — Завжди сам лізеш чортові на роги!
	— Це я даю Козакову по блату, — висловлювався сержант про себе в третій особі.
	Розвідники почали давати «гастролі», і одразу ж із вежі пролунало кілька коротких черг.
	Козаков поповз між камінням, ледве помітний, сіро-зелений, як степова ящірка.
	Бійці продовжували дратувати вогневу точку.
	Знову кулемет дав кілька черг, проте кулі високо прозумкотіли у чистім сухім повітрі над головами розвідників.
	— Що за чорт? — здивувався один з розвідників. — Стріляють не по нас, а понад нами!
	— Може, ми в мертвім просторі?
	— Кий біс! Дивись...
	Вони приблизно зміряли кут від вершини сопки до них. Виходило, що кулі могли б сікти по них.
	Козаков повз невтомно. Він, Козаков, якого на тактичних навчаннях ніякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро, без фальшу, тут повз так, ніби це з дитинства було його найулюбленішим заняттям. Озирнувшись, він встав на ноги лише тоді, коли наблизився зовсім до підошви кам'яниці, де вже й справді був мертвий простір і зверху не могли його бачити. Натерті об камінь лікті гостро щеміли. В часи перепочинку, коли дивізійна пральня з дівчатами стояла недалеко від полку, ті лікті в Козакова були завжди старанно заштопані. Тоді й трофейні чоботи його вилискували дзеркально, а ясно-руда велика голова, підстрижена боксом, пахтіла найкращими парфумами європейських фабрик. Тоді!» А коли полк вступав у бої або коли «хазяїн» щоночі ганяв Козакове по «язика», а «азяк» не попадався, тоді сержант на свій зовнішній блиск і на дівчат махав рукою. Ходив мовчазний, сердитий, занехаяний, як з похмілля, і тільки повіки його нервово посіпувались. В погляді його тоді було й справді щось вовче.
	У такому стані він був і зараз. Не до шику було, не до чепуріння, і знову спідня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду, як парашут. Немазані чоботи порепались. Руда щетина вкриває випнуту кістляву щелепу. Забув уже Козаков і пральню, і шик, і всі свої фронтові розваги. Нічого зараз для нього не існувало, крім завдання. В такі моменти все життя кого зосереджується в зеленкуватих, трохи скошених очах та настовбурчених вухах. Ось він причаївся, як рись, стоїть під скелею, сторожко наслухаючи, трохи схиливши голову набік і розкривши рота. Якби його хто підгледів у цей момент, то побачив би, як у гострих його очах уже іскряться найсміливіші вигадки й комбінації.
	Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючі кущі шкарубкими, в ластовинні руками. Надійні широкі руки, що так подобались дивізійним дівчатам!..
	Озирався, наслухав і знову дерся по камінню, напружуючись усім тілом, яке ставало, коли він підважувався, одним суцільним гнучким м'язом.
	Ніякої стежки тут не було.
	Хто там на висоті? Скільки їх? Ці думки не лякали Козакова, а тільки заохочували, під'юджували швидше видертися туди і помірятися силами з ворогом.
	Гірські орли кружляли високо в синьому небі. «Сюди, мабуть, ніколи не залітали степові наші птахи, — подумав Козаков. — А ми залетіли».
	І ось нарешті вершина. Це була площа значних розмірів, безладно завалена голим камінням, хоча знизу здавалася майже гострим шпилем. З наготованою гранатою в руці сержант почав скрадатися межи камінням в той бік, де зрідка зривалися скупі кулеметні черги. «Чому їх не взяти живцем? Краще я їх живцем! — раптом вирішив Козаков. — Свіжаків приведу! «Хазяїн» буде радий». Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, він узяв автомат на руку, тримаючи його на-по-готові.
	Те, що побачив Козаков, зупинившись за останнім каменем, вкрай здивувало, вразило його. За кулеметом, на самім краю урвища, лежав один-однісінький солдат у мадьярському жовтому обмундируванні, але босий. Навколо нього валялись коробки з-під патронів, купи вистріляних гільз, відіткнута алюмінієва фляга... Більш не було нікого і нічого. Солдат пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помічаючи, що хтось уже стоїть в нього за спиною. «Чого він босий?» — подумав Козаков і, наставивши автомата, звично, з підкресленою байдужістю сказав:
	— Хенде хох!
	Солдат обернувся до нього обличчям. Це було обличчя мерця, подоба якоїсь єгипетської мумії, вийнятої з гробниці. Один маслак, один череп, обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкірою!.. Тільки ті глибоко запалі очі ще жили і горіли таким щирим, змішаним з божевільною радістю подивом, що Козакову раптом стало жаль свого бранця.
	— Хенде хох, — сказав сержант ще раз таким тоном, наче пропонував землякові закурити.
	Солдат сів і, сидячи, підняв руки. Тільки тепер Козаков зрозумів, чому кулеметник босий. Обидві ноги його були прикуті до каменя залізними короткими ланцюгами.
	 «Смертник! — майнуло Козакову в голові. — Та це ж смертник!»
	Досі він багато чув оповідань бійців про цих смертників, що їх ворог залишав за собою при відступі, але навласновіч бачив такого бідака вперше.
	— Камрад, не убий! — скривився солдат жалібно, злякано і приязно вдивляючись у Козакова. — Я хорват, товаришу.
	І щоб швидше переконати цього плечистого юнака з автоматом, що перед ним таки справді хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно проспівав йому рідною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки. Сержантові нестерпно було на нього дивитись. До такого стану довести людину! Посадити на ланцюг без води, без хліба і заставити стріляти у своїх же братів!.. Та ще ця скрипуча сороміцька пісенька, якою він хоче врятуватись від смерті... Губи солдата, запечені, як чорна хлібна шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага.
	— Ех, ти...
	Козаков відстебнув від пояса флягу, і хоч там було води всього на один ковток і самому йому пересихало в горлі, він, не вагаючись, подав флягу старому солдатові.
	— Пий!
	Солдат схопив флягу обома руками. Сухі, до краю виснажені руки його дрижали, коли він пив, і навіть рідке сивіюче волосся на голові тремтіло, безладно одкинувшись назад.
	— Кесенем сипе, шпасіба, мерсі, — повертаючи флягу, дякував солдат всіма знаними мовами. — Руський — добрий; руських — любім...
	Козаков, однією рукою піднявши автомат в небо, дав три одиночних постріли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся до командира полку доповідати, що все вже в порядку.
	Хорват тим часом показував Козакову свої солдатські документи, і Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цілком у них розуміється.
	— Так, так... Умгу, — суворо миркав він у документи.
	Хвилюючись і все ще не опам'ятавшись, солдат розповідав про себе. Він угорський хорват з Балатону, по професії чизмар, тобто швець. Коли Салаші закликав його до армії, запродавши німцям, він не хотів стріляти в своїх східних братів слов'ян і вирішив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одної ночі на гвинтівку білу хустку, він пішов у гори. Цілу ніч він кружляв у якихось бескеттях, кам'яних лабіринтах, без компаса, без керма і без вітрил із своєю білою хусткою на гвинтівці. На світанку йому здалося, що він нарешті досяг мети. Із скелі над ним чахкали малі міномети, і він почав туди гукати, махаючи білою хусткою радянським бійцям. До нього звідти швидко спустилися... німці й мадьяри. Отак проблукавши ніч в Альпах — жорстокі гори Альпи! — він знову попав до осоружних фашистів. Ті одразу здогадалися, в чім річ. Одвели в штаб батальйону. Там офіцерня довго глузувала з його невдалого переходу в полон, а потім було винесено вирок: розстріляти. Проте з солдатами у них сутужно, і один з офіцерів порадив залишиш його в засідці на крайньому глухому фланзі батальйону. Це була певна смерть. Його прикували на цій кам'яній вежі біля МГ, позбавивши всього, залишивши йому тільки патронів вдосталь. Тепер вони знали, що він загине так чи інакше: або сконає сам, змучений спрагою, розкльований птицями, або впаде під кулями, відстрілюючись до останнього, коли на нього наступатимуть. Не стріляти він не міг — він мусив стріляти. Це була єдина остання надія для нього, прикутого на цій альпійській скелі: тільки пострілами міг він окликнутись до живих, дати їм знати про себе, що він є, існує, живе. Коли б у нього скінчились патрони, він сконав би тут страшною повільною смертю на безхліб'ї та безводді серед розпеченого сонцем каміння. Бо хто почув би його стогін серед цих безкраїх пустельних кам'яних гір? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю світу? Хіба що голодні орли прилетіли б випити йому очі. Лежало б через місяць тут почорніле солдатське тіло, висушений кістяк, прикутий біля німого, уже заржавілого від гірських туманів МГ... Могло б так бути, але не буде.
	Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на війні постала перед ним у новому світлі. Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!
	Розповідаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою. щоб торкнутися нею Козакова. Йому немовби ще й досі не вірилось, що перед ним живий радянський сержанг у вицвілій пілотці, з автоматом на грудях. Посеред своєї розповіді хорват раптом замовк, зупинивши зачудований погляд на ордені Слави, що висвічував у Козакова на засмальцьованій лотом гімнастьорці.
	— Кремль? — сказав солдат, вказуючи на силует Спаської вежі на ордені.
	— Кремль.
	— То є міць. То є вікторія.
	Козаков підвівся, підійшов до важкого МГ і взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот.
	— Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотіли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки міжгір'ями.
	
	XIX
	
	Опівночі, коли гвардії підполковник Самієв випустив з ракетниці одну по одній шість зелених ракет, німці й угорці, які обороняли перевал, навіть не думали, що кінець їх так близько, їхні вартові, не розуміючи, в чому справа, здивовано поглядали, як розсипались ракети холодним зеленим блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянські батальйони вже звечора лежать обабіч шосе в тилу і напружено чекають у небі саме цих ракет?
	Тепер дочекались і встали. Тиша тріснула, ніч загриміла, тисячі вогнів трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звідусіль на перевал.
	На досвіді попередніх боїв за висоти підполковник Самієв переконався, що між боєм біля підніжжя і боєм на вершині проходить, як правило, певний час і саме це дає змогу противникові опам'ятатись і зібратись з силами. Щоб уникнути цього тепер, підполковник заздалегідь розставив відповідним чипом сили і вогневі засоби полку. Батальйони, що непоміченими вийшли противникові у тил, зараз лежали вище перевалу в скелях понад шосе. Встановлені тут станкачі й міномети за сигналом накрили ворожу оборону майже нависннм вогнем.
	Навпаки, бійці першого батальйону ще звечора залягли дугою попід перевалом внизу так, що па тлі неба видно було силуети солдатів противника. Вогні знизу і зверху схрестились, накриваючи перевал. Полк почав бій уночі, і це давало йому особливі переваги. Ошелешений несподіваним ударом, противник кинувся до апаратів, але зв'язок уже був перерізаний.
	Тим часом штурмовики першого батальйону проклали гранатами проходи у дротяних загорожах. Незмовкаюче серед темряви «ура» підіймалося дедалі вище, охоплюючи вершину. Дезорганізований раптовістю нічної атаки, ворог не встиг учинити скільки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших і найблискучіших боїв, проведених полком у гірських умовах. Втрат майже не було. «Академік» довго потім пишався перед генералом своєю так вміло організованою нічною операцією.
	До ранку шосе вже було розчищене бійцями від дубових колод. Протитанковий рів засипали так, що по ньому могли рухатися транспорти. Знову заклекотіли ковані колеса, підіймаючись на перевал, один з найвищих у Трансільванських Альпах.
	Бійці поспішали досягти вершини і глянути вперед: що там? Чи не рівнина, чи не степи?..
	А перед ними знову вставала панорама гір, нижчі і вищі кряжі, наче грандіозні хвилі кам'яного, навіки застиглого моря. Скільки сягали очі — гори, гори, гори.
	Бійцями сприймалось — бої, бої, бої.
	
	XX
	
	«Живий, здоровий. Весь час з боями просуваємося в горах. Воюємо в Трансільванії, якщо ти коли-небудь чула про таку країну. Б'ємо і німців, і мадьярів. Згадуємо нашу далеку золоту Батьківщину. Не бачимо нічого, крім сонця над головою. А вночі хмари біліють під нами. Маємо все, що треба солдатові. Мріємо вийти з цих безкраїх гір: душа тужить за просторами степу.
	Не скучай, мамо. Будь щаслива, Женя»
	
	XXI
	
	Маковейчик сидить, зібгавшись, над апаратом. Раз у раз він підводить запалені очі і глухо повідомляє:
	— Убило комсорга.
	— Убило лейтенанта Номоконова.
	— Поранило санітарку Галю.
	Міномети, охолоджуючись, похмуро дивляться вгору на висоту вісімсот п'ять. Третій день її шгурмує піхота і не може взяти. В батальйонах полку лишилося по п'ятнадцять-двадцять активних багнетів. Командир полку Самієв, розмовляючи по рації з вищим начальством, тільки ще більше темніє і коротко повторяє крізь зуби:
	— Єсть... Єсть... Єсть...
	По тилах ішла чистка за чисткою. У піхоту забрали кухарів, писарів, їздових, старшин. Вони тепер там, нагорі, повзли метр за метром все вище і вище між розпеченим камінням, об яке кресались, розплавляючись, кулі.
	Комбат викликав Брянського до апарата. І Брянський, розмовляючи з ним, також повторював, зціпивши зуби:
	— Єсть... Єсть... Єсть...
	А кінчивши, сів на камені й охопив голову руками.
	— Що там? — запитав Сагайда.
	— Вимагає дати в піхоту чотири чоловіки. Що я йому дам?.. Що-о я йому дам?
	І, діставши блокнот, обвів поглядом своїх бійців. Кого він дасть? Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре знає — з піхоти до нього не повертаються. А скільки чесних зусиль, невтомної праці він вклав, щоб ці люди стали такими мінометниками, як зараз. Свій досвід, знання, свою пристрасну любов до справи він терпляче, на кожному перепочинку, на кожному привалі передавав їм. Особливо ж у горах... У гірських умовах роль мінометного вогню одразу підвищилась порівняно з тим, як це було на звичайній місцевості. Бездоріжжя та різко пересічений рельєф, що обмежує огляд і обстріл, змусили стрілецькі підрозділи користуватися найбільш легкими і рухливими артилерійськими системами. Сучасний міномет виявився наче спеціально створеним для гір. Його можна перенести на в'юках, де ніколи не пройде важка гармата. Своїм вогнем він скрізь прокладе дорогу батальйонові і просунеться сам з допомогою мінометної обслуги. Крутизна траєкторії мін в горах виявилась особливо цінною. Міна, викинута під потрібним кутом, з однаковим успіхом може збити ворожий кулемет на високім гребені і дістати ворога на дні найглибшої складки, закритої від усіх інших видів вогню.
	У горах Брянський, як командир, зустрівся з новими труднощами. Його мінометники, що звикли вести вогонь на рівнині, мусили стріляти в нових умовах.
	Тільки грунтовна математична підготовка Брянського дала йому змогу швидко врахувати всю особливість роботи в горах, і, довчаючись сам, він доучував весь час своїх офіцерів та бійців.
	Повітря в горах дуже прозоре, отже, і видимість тут стала набагато краща, ніж на рівнині. Тому наводчикам і спостерігачам, які звикли відзначати відстань в умовах рівнини, тут ці відстані здавались меншими від справжніх. Брянський поставив начебто химерне завдання:
	— Перебудувати очі!
	Доки очі не звикнуть до гірських умов, старший лейтенант заборонив і собі, і своїм підлеглим визначати дистанції на око. Він став вимагати, щоб дані ока обов'язково перевірялись хоч би сіткою бінокля. Ні собі, ні підлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навіть Сагайду і Черниша він тренував годинами, привчаючи «дивитись по-новому». І знову свій досвід, свої експерименти й спостереження він намагався узагальнити й занотувати. Він весь час поспішав, немов турбувався, що не встигне іншим разом цього зробити. Майже не знаючи сну й відпочинку, він, як фанатик експериментатор, лежачи десь між гарячим камінням, виводив якісь додаткові формули для стрільби знизу вверх і інші — для стрільби зверху вниз. Набивав записами свій планшет і, всміхаючись втомленими очима, говорив Чернишеві:
	— Коли що трапиться зі мною, візьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. І додавав замислено:
	— Шкода, коли б наш досвід, здобутий такою ціною, пропав, загубився. Хто знає? Можливо, він ще колись придасться тим, що ходять нині в піонерських краватках... Ми, звичайно, думаємо, що це війна остання у світі... Але ж знаєш, як багато ворогів у нашої Вітчизни...
	І ось тепер він сидить з блокнотом та олівцем в руках і дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своїх дітей. З ними, з цими людьми, простими, чесними й відданим», він уже пройшов сотні кілометрів і мріяв пройти ще сотні. Але...
	«Кого ж я йому дам?»
	І він почав писати. Записав трьох і задумався.
	Потім, обламуючи олівець, додав четвертого: «Шовкун».
	Ішли: старий Барабан, його сусіда Багрій, молдаванин з Рибниці Булацелов і Шовкун. Вислухавши наказ. ніхто з них нічого не промовив, ні про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зібрали свої бідні солдатські пожитки і попрощалися з товаришами. Уже відійшовши кілька кроків, Шовкун раптом вернувся і, ніяковіючи, підступив до Брянського:
	— Ось... мало не забув... Ваші комірці, товаришу гвардії старший лейтенант... Випрані, чисті.
	І ще раз глянувши з прихованою ніжністю на свого командира, козирнув і кинувся доганяти товаришів.
	Це було в обідню пору.
	І не пройшло кількох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тією самою стежкою, між бурими кущами і величезними брилами каміння. На цей раз підборіддя Шовкуна було перев'язане і крізь марлеву подушку проступала свіжа кров. Його обступили товариші й земляки. Але Шовкун не міг як слід володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тільки сичав крізь зуби.
	— Я нічого... й не встиг, —сичав він. —АБулацелова убило поруч... Багрій і Барабан були ще живі...
	Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб іти в тил, Шовкун знову підійшов до Брянського:
	— Товаришу гвардії старший лейтенант... Побережіться... Прошу вас, побережіться, — ледве міг розібрати Брянський. — Бо мені погане виділося...
	— Шовкун, — серйозно глянув на нього Брянський, — хіба можемо вберегтися від своєї долі?
	— Воно-то так...
	На прощання Брянський міцно потис ординарцеві руку.
	— Вилікуєтесь — повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму.
	— Постараюсь, товаришу гвардії старший лейтенант. Коли Шовкун пішов, повільно спускаючись на дно міжгір'я, Брянський далеко провів його пильним поглядом. Потім підійшов до Черниша, сів поруч з ним на теплому камені і сказав з якоюсь особливою задушевністю:
	— Женю.. Я тобі вже говорив... коли б зі мною що трапилось—забери оцей планшет. Тут усі мої... Все мое... Я знаю — ти доведеш це до кінця. Ти знаєш усі мої ідеї, розумієш їх краще, ніж будь-хто. Гаразд?
	Чернит мовчки стиснув руку товариша.
	Високо над грядою гір ключем пролітали в сонячному небі якісь бистрі тонкошиї птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними.
	— На південь, у вирій. Ти не цікавився, друже, шляхами птахів? Наші сюди навряд чи літають... З Бєларусі вони через Україну, а потім — через Чорне море...
	Черняш уперше ночув від Брянського оце «Беларусь». Вимовив його старший лейтенант з незвичною ніжністю в голосі.
	Задумались обидва. Кожному свої думки, свої мрії навіяли оті високі, даленіючі птахи...
	Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вія цілу піч довбав собі кайлом, терпляче вдивлявся в кущуваті зарості, що залягали ліворуч попід висотою.
	— Німці! — раптом вимовив він, бліднучи. Мінометники з сусідніх ячейок насторожено глянули в той бік.
	— То тобі здалося. Там десь наші сорокап'ятчики.
	— Ба німці.
	— Ба й ні.
	Раптом ще кілька голосів разом вигукнули:
	— Німці!!!
	Тепер уже помилки не могло бути: всі побачили, як, звиваючись між камінням, мовчки повзуть і повзуть ті. Де вони просоталися, — було невідомо, хоча, зрештою, тут це не було незвичайним явищем: в горах нерідко ні в них, ні в нас не було суцільної оборони. Тут захищались і штурмувались здебільшого дороги та окремі висоти, що, як бастіони, здіймалися над довколишніми хребтами.
	Брянський одразу розгадав маневр противника й оцінив усю глибину небезпеки. Обтікаючії підніжжя висоти, німці хотіли звідси відрізати весь батальйон, який штурмував сопку там, високо вгорі. Брянський негайно наказав повернути на німців усі міномети, коротко повідомив комбата і закінчив словами:
	— Приймаю бій.
	Міномети задерли свої труби майже вертикально в небо. Було видно, як міни, мов чорні риби, зробивши в блакиті найкрутішу траєкторію, шугнули в саму гущу німців. Там, серед каміння, диму й полум'я, знявся страшенний гвалт, і німці піднялись в атаку.
	Вечоріло, і тіні від висот уже закривали міжгір'я. Брянський глянув на своїх засмалених сонцем бійців і згадав літо — найтяжче літо тисяча дев'ятсот сорок другого року в донських степах.
	— Товариші, — сказав він спокійно, і тільки незвичайна блідість обличчя показувала, якого зусилля волі коштує йому той спокій і стриманість. — Від нас залежить доля батальйону, доля наших товаришів-піхотинців. Крок назад — уже зрада. Відступати нам нікуди. Може, комусь із нас тут судилося загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на нас лежить велика місія. Будемо ж стояти на смерть!
	Бійці стояли по груди в ячейках, мов загіпнотизовані. В цілому світі настала повна порожнеча. Все зникло, були тільки зігнуті попелясті постаті в чужій уніформі, що з гелготом наближались і наближались.
	Черниш ніколи й не думав, що він так спокійно сприйме першу зустріч з ворогом лице в лице. Йому здавалося, що зникло все хвилювання. Нерви напружені до краю, рука міцна, погляд ясний. Здавалось, він на протязі всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою, як зараз. Думка працювала з особливою ясністю, рухи стали методично доцільні й безповоротні. Віч встигав усе бачити, все чути і все розуміти, немов сприйнятливість його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши в ньому на мить спалах ясновидіння.
	— Огонь! — скомандував Брянський.
	Ударили з усіх автоматів і карабінів.
	Маковейчик теж вистрілив, ще раніше прицілившись. І хоч стріляли всі і хтось, глушачи, бахкав йому біля самого вуха, все ж, побачивши, як німець, змахнувши руками, впав горілиць, Маковейчик скоріше відчув, ніж зрозумів, що то його німець, що упав він саме від його кулі. «Це я, це я! —підіймався в ньому переможний внутрішній голос. — Ніхто інший, тільки я!»
	І він прицілився в іншого.
	Німці безладно строчили на ходу з автоматів, падали в тріскотняві, зводились і знову бігли, наближаючись, і вже видно було їхні скривлені — чи злобою, чи смертельним переляком — обличчя.
	— Гранати! — крикнув Брянський і перший метнув, стежачи, де вона падає, і взяв другу, його очі, що, здавалось, давно і назавжди згасли, загоралися гострим синім вогнем, наче вітром здувало попіл і роздмухувало спиртово-синій жар, що жив під ним.
	— Гранати! Гранати!!!
	Гранати летіли одна за одною. Знявся страшенний лемент, німці вбігали на вогневу. В цей момент усі почули, як вигукнув Брянський:
	— За Батьківщину! Вперед!
	Ніколи ні до, ні після цього Черниш не чув цієї фрази так. З якоюсь особливою силою й значимістю прозвучала вона їм тут, збиваючи всіх в кулак. Батьківщина! Як у феєричному світлі, сяйнули Чернишеві і далека річка на кордоні, і сонячні поля за нею, і випускний вечір в училищі, і мати з накинутою шаллю на плечах, і довгий караван у пісках, і ще щось невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну секунду, і все йому стало ще яснішим. Не дивуючись, він бачить, як Брянський маленькими білими руками ввігнався в кремнистий бруствер і легко вилетів наверх, не оглядаючись на бійців, наче не мав найменшого сумніву, що й вони зроблять те саме, плигнув з бруствера вперед, заносячи з-за спини важку протитанкову гранату. Черниша теж винесло єдиним духом наверх. Дивлячись уперед, він весь час встигав якось боком бачити, як і інші бійці вилітали з ячейок, немов їх звідти щось виштовхувало, і в усіх були бліді, зосереджені обличчя.
	— За Батьківщину! — ще раз дивним голосом гукнув Брянський, і Черниш не впізнав його сильного голосу, наче зміненого резонансом чужих гір. Черниш бачив ще, як Брянський боком стрибнув кілька кроків уперед і метнув гранату, вихоплюючи в ту ж мить пістолет, і одразу серед німців, що вже були ось тут, гуркнуло, заклубилося, і вони на мить зникли в чорному. Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, і ніхто не зупинився. Всі, схилившись, мчали вперед, і всі щось кричали в диму й чаді. І Черниш теж кричав, не пам'ятаючи що.
	Німці тікали з вогневої.
	Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч, фляга, закрита кружкою, билася в німця на заду, і Черниш хотів за неї вхопитися і ще швидше біг, не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним...
	 
	Черниш, відчуваючи в своїй руці щось важке, розмахнувся і вдарив німця до тім'ю. Той одразу присів, наче ввійшов у камінь, і Черниш аж тепер помітив, що вдарив його міною, яка не знати коли і яким чином опинилася у нього в руці. «Хоча б не вибухнула!»—майнуло йому в голові.
	— Рубай, бий!
	— За Брянського!!! — вигукнув хтось поблизу, і Черниш знову рвонувся вперед у суцільній рев, стогін, гупання ніг. «3начить, Брянського вбито!» — здогадався вія на бігу, але це його де занепокоїло, а, навпаки, ще більше сповнило лютою міццю; і його не здивувало, що ім'я його друга вже гримить між ними, як бойовий клич. Чериниі бачив, як перед Денисом Блаженком обернувся високий гітлерівець в окулярах і, здіймаючи руки, страш но крикнув:
	— Гітлер капут!
	— А тобі теж!
	І Денис рубонув його кайлом прямо по переніссю.
	— За Брянського!!!
	Міжгір'я гриміло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утікаюяи, скреготали по камінню ковані чоботи, і він, зціпивши зуби, напружуючись що було сили, плигнув ще раз упе'ред і вдарив обома руками німця в шию, в спину, повалив і уп'явся пальцями в горло, і той, наливаючись кров'ю, захарчав. Черняш товк його потилицею об камінь, і все було мало, мало... Кинув, і знову побіг, і знову кричав, не пам'ятаючи що. Промчав мимо Хаєцький з розтріпаними страшними вусами. Він весь час клепав німця по спині маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледів Сагайду, що майнув у розпанаханій гімнастьорці, з оголеними волохатими грудьми, з налитими кров'ю очима. Він тримав у руці пістолет. Черниш згадав, що теж має пістолет, і, на бігу вихоплюючи його, мчав, і всі мчали вже між німцями, що з перекошеними від жаху обличчями тікали кудись наосліп. У повітрі свистіли приклади, літали вигуки й зойки. Знову перед Чернишем з'явився німець, ніби той самий, якого він душив, кресали каміння ковані чоботи, тріпалася фляжка на заду, хтось близько кричав: «Стій!» І Черниш також закричав у потилицю німцеві:
	— Стій! Стій!!!
	На вигук німець озирнувся, зашкопиртав у камінні І впав.
	— Я руський! — скрикнув він, похапцем зводячись на коліна і здіймаючи тремтячі руки. — Я з Солнечногорська!!!
	— В Солнєчногорську таких нема! — видихнув Черниш і, піднявши пістолет, вистрілив йому прямо в груди.
	Утерся рукавом, і зненацька погляд його зупинився на висоті. Там, на тлі вечорового неба, виразно виділявся силует, непорушний, ніби висічений з каменю. Сонце вже давно зайшло за висотою, а небо над нею все ще світилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю мить постать, що досі стояла а профіль, обернулася. І стало видно контур автомата у піднятій руці. «Значить, висота наша!» — майнуло в голові Черниша, і він закричав щосили:
	— Наша! Наша!!!
	
	XXII
	
	— Він загинув, мабуть, від власної гранати, — похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. — Вона розірвалася надто близько.
	Старший лейтенант лежав иа правому боці, одкинувши голову і подавшись усім тілом вперед. Він напружено витягнув руку по каменю, наче хотів нею дістати щесь близьке, зовсім недалеке перед собою. В руці закляк пістолет. Брянський лежав, як живий, крові ніде не було на білім обличчі, і його очі не заплющені були, а тільки злегка примружені, як тоді, коли він. дивився в бінокль і командував. Несподівано серед загальної тиши, луснув пістолетний постріл, і куля дзенькнула десь об камінь за кілька метрів поперед Брянського.
	— В чому справа? — крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пістолета Брянського в'ється дямок. — Нічого не розумію...
	Виявляється, хтось із бійців ненароком торкнув у сутінках руку Брянського, і його пістолет вистрілив від того незначного руху. Він був зведений.
	— Брянський! — з болем вигукнув Черниш, стоячи над маленьким холодним тілом свого командира і друга. — Ти... ти і мертвий стріляєш!
	Гори темнішали, випливав далекий місяць. Брянському розстебнули гімнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце.
	Стовпившись навколо старшого лейтенанта і присвічуючи ліхтариком, бійці по черзі розглядали фотографії.
	Скорботна жінка в чорній хустці, зав'язана по-старомодному, склавши руки на колінах, дивиться прямо перед собою.
	— Мати, — каже Сагайда.
	Мати! Досі мало кому з бійців спадало на думку, що і в Брянського може бути мати.
	Дівчина стоїть на березі моря в купальному костюмі з веслом у руці. Сонце б'є їй в очі, вона мружиться і сміється.
	— Наречена.
	Мовчки розглядали бійці незнайому вродливу дівчину. Де вона тепер? Що з нею буде?
	З лівої кишені гімнастьорки дістали партквиток. Він весь злипся, пронизаний осколком наскрізь.
	— Пошлють в Москву... В ЦК партії. Денис Блаженко з якоюсь погрозою в голосі сказав, не звертаючись ні до кого зокрема:
	— Я вступаю в кандидати.
	І, зустрівшись очима з братом, додав:
	— Я вже підготовлений.
	Прибув старшина Багіров з бійцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених боєприпасами. В'ючні сідла на конях були системи Брянського. Коли в горах довелося кинути значну частину обозів і перейти тільки на в'юки, Брянський запропонував ці прості сідла замість стандартних армійських в'юків, важких і громіздких. Сідла Брянського, введені спочатку в мінроті, швидко дістали визнання, і тепер ними користувалися всі полки дивізії. Особистий кінь Брянського теж був зав'ючений боєприпасами і парував під тяжким вантажем.
	— Старшина, — покликав Сагайда. — Ти бачив? Він вказав на трупи, що лежали біля вогневої.
	— Я знаю, — похмуро відповів Багіров. По дорозі він зустрів кількох поранених у цім бою, що пішли вже в санроту. Вони йому все розповіли.
	— Знаєш, старшина?.. Тоді скидай, друже, свою сорочку. А то глянь...
	Сагайда відстебнув на грудях булавку, і роздерта гімнастьорка розійшлася на дві поли. Старшина скинув йому свою сорочку.
	Бійці сіли навколо термоса вечеряти.
	Багіров мовчки розливав норму спирту і підносив кожному сьогодні з особливою пошаною, немов перед ним були не ті люди, що завжди. Маковей раніш не пив спирту, боячись, що згорить від нього. Він оддавав свій спирт Хомі. Сьогодні ж Маковейчик несподівано випив свою порцію, та й ще забажав випити Хомину. Хаєцький не дав, хмуро пообіцявши розплатитись іншим разом.
	Мовчки пили і мовчки їли, як після смертельно втомливої праці.
	А Вася Багіров, роздавши норму, мовчки відійшов убік. Потім наблизився до нав'юченого коня командира роти, поклав руку на гриву. Доки бійці вечеряли, Вася все стояв біля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продерті плечі його дрібно, по-дитячому здригалися.
	Подзвонив комбат і передав Сагайді командування ротою, доки четвертий відділ пришле когось із резерву.
	— А чули? — зненацька порушив мовчанку Маковей. — Шовкун казав, що повернеться в роту...
	— Може, ще когось і застане, — зітхнув Роман Блаженко. — Але ординарцем уже навряд чи буде...
	— Він якось говорив старшому лейтенантові, що до Берліна з ним ітиме.
	— Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще крові та крові...
	Брянського поховали того ж вечора на самому шпилі тільки що здобутої безіменної висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усіма військовими почестями, які тільки були можливі в цих умовах.
	В суворій задумі стояли бійці навколо могили, слухаючи прощальне слово гвардії майора Воронцова. Він справедливо вважався найкращим оратором в дивізії і полку. Але тепер це говорив не лише оратор, Воронцов стояв у своїй розстебнутій фуфайці, з якою майже ніколи не розлучався, ліва рука його була підв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмі висоти, і його легко поранило. Лисий, з відстовбурченими вухами, трохи зсутулившись, він стояв над могилою, як старий батько серед своєї родини. Для Воронцова Брянський був більше, ніж тільки командир одної з мінометних рот. З Брянським він пройшов шлях від самої Волги. Брянському він давав рекомендацію в партію. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зростає цей молодий обдарований офіцер, фанатично неспокійний в поривах своєї думки.
	— ...Він до останнього подиху зберіг вірність присязі, вірність прапорові, вірність своїй Батьківшлві,. — говорив гвардії майор.
	А Брянський лежав на палатці білий, спокійний, з ясним чолом і, сяючи при місяці орденами, слухав, що про нього говорили.
	Високий ясний вечер був сповнений тих чар простору, того запаху, безмежності, які властиві тільки вечорам цієї підхмарної країни.
	— Це не перший і не останній з наших бойових товаришів, яких ми залишаємо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на кожній сопці, як наші вірні застави. Оглянемось — і ми побачимо їхні образи, їхні силуети на близьких і далеких сопках. Будуть вони стояти на чужині, як вічна пам'ятка, вічне нагадування всьому світові про жертви нашого народу, який грудьми зустрів навалу фашистських орд і сплачує власною кров'ю визволення Європи...
	Черниш стояв э планшеткою Брянського через плече, стискаючи в руці пістолет, наготований для салюту, і дивився на далекі верховини, що чітко окреслювалась від мертвим сяйвом місяця. Часом здавалося Чернишеві, що звідси можна побачити і ту висоту, на якій залишився боєць його взводу Гай. Між цими сопками ддя Черниша встановлювався якийсь невидимий таємничий зв'язок, як між тими придорожніми білими стовпами з розп'яттяіми, що він їх бачив у Румунії.
	— Вдень ці силуети на горах виднітимуться за сотні кілометрів, а вночі будуть світитися сяйвом, нагадуючи про себе і про свою державу. Це не лише жертви. Це невгасимі гарячі відозви, написані нашою кров'ю...
	Було незвичайно, світло навкруги. Повний місяць, як матове сонце, осявав океан хребтів, що розладились у всі боки, скільки сягав зір. Черлишеві пригадались вичвтані в дитинстві фантазії про далеке майбутнє, коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у ріках риби... Серед грандіозних льодовиків блукатимуть останні люди, не знаходячи ні теяла, ні їжі, ні води. Верховини гір стояли кругом, схожі да фантастичні льодовики, а місячна, напрочуд ясна ніч нагадувала такий згасаючий день, що носить уже в собі смеркання вічності.
	Черниш переступив з ноги на ногу і ненароком відчув чиєсь тепле спітніле плече. Це його мовби трохи втішило. Чим далі залишалась за ним рідна земля, чим більше сотень кілометрів розділяло його з нею, тим дорожчими ставали Черпишеві його бойові товариші, які мов дихали на нього її теплом, говорили до нього її мовою, несли в собі її вірні прикмети. Це почуття побратимства, мабуть, сповнювало й інших бійців, проявляючись все виразніше і нестримніше, чим менше їк ставало. Певно саме тому зараз, стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугіше змикалися, інстинктивно тулилися плечем до плеча, ліктем до ліктя, щоб відчути на собі живий людський дотик, тепло товариства — єдине тепло серед холоднечі цих чужих гір.
	— ...Його образ, оповитий красою вірності, залишиться назавжди в наших серцях. На честь більшовика-гвардійця — салют!
	Воронцов вийняв здоровою рукою з кобури свій важкий трофейний парабелум, з яким не розлучався з часів Сталінграда, бо дістався він йому в тяжкому бою.
	Брянського в тих же парусииових чобітках загорнули в плащ-палатку й опустили в могилу. Віддаючи останню шану офіцерові Великої армії, всі присутні піднесли вгору свою різноманітну, вилискуючу при місяці зброю, вітчизняну і трофейну, різних систем і різних армій світу. Вистрілили по команді в небо — раз, і вдруге, і втретє.
	Всю ніч рота Сагайди пробивалася за піхотою через міжгір'я, тягнучи за собою коней, нав'ючених мінами і матеріальною частиною в сідлах системи Брянського. І було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз оглядаючись, білявий спокійний юнак з вдумливими очима. У стройовій частині полку креслярі вже знімали копію з топографічної карти і наносили позначку на висоті 805 у тому місці, де його поховали.
	Міжгір'я біліли внизу, затоплені молочними озерами туманів. Місяць хилився на захід, каміння нахолонуло за ніч, і бійці промерзали в гімнастьорках.
	— Черниш, яке в нас сьогодні число? — спитав похмуро Сагайда, шкутильгаючи поруч. Він зірвався цієї ночі по камінню в якийсь крутояр і пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день. Йому здавалося, що вже минуло дуже багато часу відтоді, як вони ведуть бої в Трансільванських Альпах.
	— Не знаю, — відповів Черниш глухо.
	— Між іншим, мати в нього зовсім стара. Одна. Вона жила з його атестата. Я вирішив послати їй свій... Га?
	— Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мої обійдуться.
	— Справді, навіщо нам гроші? — говорив далі Сагайда. — Що мені буде треба, я матиму й без грошей. А їй пошлю, все-таки поміч. Юра писав їй про мене, яка в мене історія з рідними... Так вона в кожнім листі і мені привіт передавала. Також називала... сином.
	Каміння вилискувало проти місяця холодними тьмяними скалками.
	— Добре, що ми їх добивали на місці, — несподівано сказав Сагайда. — Ніколи, ніколи не братиму в полон! Все нищитиму, нікому не дам пощади!..
	Од пекучої туги руки Черниша стискалися в кулаки. Здається, в його короткому житті ще не було такого горя, яке могло б зрівнятися з цим. Брянський був його першим справжнім другом на фронті. Ця сувора чоловіча дружба, яка не раз випробовується смертю, забувається важче, ніж перше кохання.
	Як видиво, стояла перед Чернишем дівчина з веслом на березі моря, що сміялась до сонця. Він бачив її на фотографії у Брянського і тепер звертався в думках до неї, як до живої. «Люби, кохай його, кохай! — заклинав він у нестямі. — Кохай, хоч він ніколи не повернеться до тебе з цієї висоти, як і боєць Гай зі своєї! Не вернуться, кінчиться війна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужині, як наші вірні застави! Так люби ж його, не забудь довіку, люби, люби його, не забудь ради іншого!.. Може, тоді він буде тут не такий самотній!»
	А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слідами батальйону і ставлячи указки, побачив велику брилу, під якою був похований Брянський. Вона була на видноті, її було легко помітити кожному, хто йшов по указках. Боєць рубонув кілька разів кайлом по каменю, і вирізьбилось «Л» із стрілкою, обернутою на захід.
	
	XXIII
	
	Цього ж ранку бійці Сагайди, видершись на останній хребет, полегшено зітхнули, як мореплавці, що після далеких мандрів нарешті побачили довгождану землю. Внизу, мов дно висохлого моря, розкинулось величезне плато, що зеленіло виноградниками, нивами й садами.
	Милував і заспокоював око бійців цей шмат рівнинного простору в горах, що розкинувся на десятки кілометрів, хоч вдалині на заході знову синіли й синіли гори.
	— А це, мабуть, і є оті альпійські луги? — звернувся Сагайда до Черниша.
	— Які?
	— Колись до війни у нас були парфуми «Альпійський луг». Я їх одного разу подарував Мусі на іменини.
	Догораючи, диміли внизу населені пункти. По щляхах рухались бронетанкові частини й маси кінноти козачого корпусу, що прорвалися десь зліва.
	У найближчому містечку розташувався полк. Від комбата Сагайда дізнався, що полк вийшов у другий ешелон і стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи поповнення, яке вже десь вели цілий тиждень офіцери резерву.
	Містечко було спустіле, напівзруйноване ударами нашої штурмової авіації. В уцілілих будинках уже господарювали бійці. У трофейних бочках з-під пального грілася вода, голі — як мати родила — бійці милися на сонці, стриглися, писали листи, читали газети. У полкових розвідників грала гармошка, і на воротях уже білів напис:
	«Добро пожаловать». Саме коли повз них проходила мінрота, з воріт виїхав Козаков верхи на маленькому білому ослику. На цей раз сержант був виголений, чистий, вдоволений. В руці у нього метлялася порожня оплетена сумка.
	— Куди, Козаков?
	— В Єрусалим... За святою водою!
	Бійці гикнули, свиснули на осла, і він припустив уподовж вулиці щодуху. Козаков, обійнявши тварину довгими ногами, відчайдушне балансував на ній, махаючи в повітрі величезною сулією.
	Мінометники розташувалися в саду на околиці.
	Яка тут розкіш панувала навкруги! Запашні величезні яблука південних сортів сповнюють повітря тонкими пахощами лікеру. Синіють сливи, червонобокі повні персики вгинають гілля... Бери, їж, насолоджуйся, скільки твоїй душі завгодно! До саду прилягає виноградник. Ніхто про нього не дбає, урожай кинуто напризволяще. На площі в кілька гектарів білий, прозорий виноград звисає важкими гронами до самої землі.
	— Гей, куме! — гукає Хома до Романа Блаженка.-— Ходіть-но до мене персиків їсти. їжте, скільки душа ваша запрагне — нипьки я вгощаю!
	— Ого, як ви розщедрились, Хомо...
	— Ходіть-но, ходіть, кличте і брата з собою... Та що брата! Тут вистачить і на вашу жінку, і на ваших діток, і на всеньких родаків, хоч їх у вас — батальйон.
	Причепурившись, почистивши зброю, більшість бійців лягає спати. Тільки Хаєцький, хоч теж не спав цілу ніч, не може вгамуватись. Довго никає по подвір'ю зі щупом в руках, заглядає в усі закутки, пробує землю. Він вічно шукає якісь скарби в цій чужій землі, наче він тут уже колись був і сам закопав їх. Хома не втрачає надії знайти отак коли-небудь закопану бочку добрячого столітнього вина, щоб почастувати потім увесь свій «колгосп», як він називає свою роту. Здається, знахідки й цікавлять його саме тим, щоб зробити цілій роті приємність. Прощупавши подвір'я і нічого не знайшовши, він нарешті вгамовується. Бере лопату й копає собі щілину. Копати землю він мастак. Незабаром щілина готова, дно її застелене пахучою травою. Тепер Хома влазить туди і вмощується спати, поклавши автомат під голову. Хаєцький органічно ненавидить клятих месерів і більш-менш спокійно відпочивати може, лише зарившись глибоко в землю.
	— Земле моя, матінко моя, — звертається він до неї, —з тобою мені найліпше! В тобі я, наче в маминій пазусії.. 
	Верхівець-автоматник гонить вулицею полонених. Сонце вгріває, вони чимчикують підтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним потом. — Гони їх, гони! — під'юджує Блаженко-старший, стоячи біля воріт на посту. — Бач, як повпрівали, а мішків з ланцями не кидають. І чим вони їх повабехкували?
	З гуркотом проїжджають вперед наші й румунські танки; не зупиняючись в містечку, зникають один за одним в сухій, гарячій куряві. Зверху на танках сидять румунські солдати в чорних беретах і, сміючись, п'ють нахильці сирі яйця.
	— Що, вони теж, мабуть, вступають у бій? — звертається Блаженко до Черниша, що, влаштувавшись неподалік під яблунею, старанно чистить свій пістолет.
	— Уже вступили, — неквапом відгукується Черниш. Блаженко пробує свою руку, розсічену в першім бою під дотами. Вона вже добре зажила.
	— Хай спокутують свої гріхи, — каже Роман, проводжаючи поглядом танкістів.
	На Черниша ці смагляві румунські хлопці в беретах навіяли інші думки. Пригадалось: падіння дотів, прорив останнього боярського рубежу і той шалений марш по відкритих внутрішніх шляхах Романи... Іржуть коні, дзвенить далечінь, і плавом пливуть назустріч втомлені капітулюючі війська... На одному з роздоріж у степу, на високій, наспіх спорудженій із снарядних ящиків трибуні стоїть випростаний смаглочолий наш офіцер з дівчиною-перекладачкою. Завдання його, видно, було відібрати трансільванців, які підуть визволяти ще зайняту ворогом свою Трансільванію. Поки що ж перед ним — море озброєних закіптюжених капітулянтів.
	— Товариші!
	Одне це слово, одне це — перекладене дівчиною — звертання викликало серед румунів бурю радості й захвату. Він назвав їх, вчорашніх своїх противників, товаришами! І вже, передаючись з уст в уста, покотилось далеко в поле, помчало, поклекотіло в інші розтягнуті понад шляхом румунські батальйони й полки:
	— Він сказав нам — товариші! А офіцер вів далі:
	— Ви рветеся додому, але де ваш дім? Серед вас тут тисячі й тисячі трансільванців, а Трансільванія ваша ще зайнята ворогом, її треба визволяти! Чи є у вас бажання йти її визволяти?
	І сколихнулося закипаюче людське море:
	— Є! Є! Є!!!
	— Обдурені своїми правителями, ви шукали свого щастя в Одесі, на Кавказі, під Сталінградом... Ні, не там ви його мусили шукати. Щастя не награбуєш, його треба створювати самим! Отам, —офіцер вказав рукою на захід, — отам ваші Клуж, Сібіу, Альба-Юлія! Ідіть і беріть їх, і самі будуйте нове життя!..
	І ось тепер вони йдуть, пролітають вулицею уже на танках, п'ють нахильці, замість вина, свіжі курячі яйця, радісно сміючись до рідних, найкращих у світі гір...
	«Так охоче пересісти на танки інших систем, так швидко повернути зброю на сто вісімдесят градусів... Як це могло статись? — роздумував Черниш, неквапом збираючи прочищений пістолет. — Чим могли ми так легко привернути їх до себе? Не чарами ж, не силою, не підкупами, ні. Тільки правдою нашої боротьби, тільки вином свободи...»
	Цього ж дня по обіді Черниш пішов з Денисом Блаженком до Воронцова по рекомендації, які він їм обіцяв дати. Майора вони застали на терасі будинку, де розташувалась політчастина полку. Воронцов сидів на стільці, а вродлива, надміру серйозна фельдшерка з санітарної роти робила йому перев'язку.
	— Сідайте, — запросив Воронцов, — я зараз.
	Сівши, Черниш мовчки дивився на майора і пригадував першу зустріч з ним під дотами. Здавалося йому, що це було давно-давно... Тоді він вперше почув ім'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом і що не пройде багато часу, як він ховатиме його вночі на трансільванській сопці. О Брянський, Брянський! Саміев же мріяв послати тебе після війни в академію!..
	Кінчивши з перев'язкою, Воронцов дістав аркуш паперу, самописну ручку і наготувався писати. Але перш ніж писати, він задав Чернишеві кілька запитань з його біографії.
	Піонерський загін, десятирічка, подорожі влітку з батьком у гори чи в пустині... Потім військове училище. І все. Життя його було ясне і прозоре до дна. В ньому було мало горя, мало втрат, багато сміху, мрій, сонця. Першою найболючішою втратою для нього була смерть Юрія Брянського. Важким, фізично відчутним каменем вона тепер лежала на серці...
	Майор писав. Кінчивши і помахуючи аркушем, доки просохне, він дивився з тераси на далекі синіючі гори.
	— Там знов пасмо, — сказав він роздумливо. — Знов Альпи...
	— Знов бої, — доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова.
	Майор подав йому рекомендацію.
	— Певен, що червоніти за вас не доведеться.
	— Дякую. Обіцяю вам... Довір'я виправдаю. Коли і Денисові рекомендація була написана, єфрейтор, беручи її, мовчки виструнчився і взяв під козирок.
	Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з якоюсь, не властивою йому раніше, інтимністю в голосі:
	— Мабуть, сьогодні у нас неділя, товаришу гвардії молодший лейтенант... Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так, як мені. Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг мені не дає. Як був єфрейтором, так і залишусь. Як носив міномет на плечах, так і носитиму. Навпаки, обов'язків ще більше буде. Тепер ще парторг буде весь час доручення давати. І все-таки гарно. Коли я відповідав про права й обов'язки члена парти', то — ви чули? — про обов'язки відповів краще, ніж про права. Вступаю в партію, кажу, значить, беру добровільно на себе додаткові обов'язки перед народом. Беру нову ношу на плечі. Хай важче буде, але ж на серці якось гарно. Наче неділя, наче свято...
	Надвечір хмари вкрили небо. Весь світ посірів, і почався обложний дощ, рівномірний і тихий, з тих вересневих дощів, які заходять надовго. Всі одразу помітили, що літо вже минуло, що вже настала осінь з нескінченними мряками, розбитими дорогами, холодними вітрами. Солдатові це було страшніше від куль і снарядів, бо не кінчалося ні вдень ні вночі. В такі години туга за рідним краєм була особливо гостра.
	Увечері Черниш і Сагайда сиділи в розвідників. Грала гармонь, тужливі чоловічі голоси з різних кутків кімнати підспівували їй:
	До тебя мне дойти нелегко, 
	А до смерти — четыре шага.
	Козаков сидів край столу, схилившись на руку, сумовитий, задуманий. Рідні пісні навіювали на нього багато споминів, змушували задумуватись над своїм життям.
	Чорний дощ періщив у шибки, гуркотів од вітру бляшаний дах, і від цього в освітленій кімнаті було ще затишніше. Хороше було знати, що сьогодні не доведеться нікуди йти, що можна буде в сухому приміщенні проспівати з друзями допізна, а потім всмак поспати на пухкій соломі до ранку.
	Негода розгулювалась. «Добро пожаловать», написане знадвору, поступово змивалось дощем...
	Вартовий за вікном на терасі зупинив когось вигуком, питаючи пропуск. Потім у дверях загриміло, захлюпало, і ординарець Сагайди, заздалегідь попереджений, де їх шукати, став мокрий на порозі, з автоматом на грудях. Вода ручаями стікала з його плащ-палатки.
	— Товаришу гвардії лейтенант, батальйон виходить.
	Сагайда чортихнувся і швидко встав, затягуючи ремінь.
	Прибіг полковий зв'язківець з наказом сержантові Козакову негайно з'явитись до начальника штабу.
	Черниш і Сагайда вийшли на вулицю, і гострий дощ ударав їм у розпалені обличчя. По дворах чути було, як перегукуються бійці, збираючись і побризкуючи зброєю.
	— Іванов, де ти? — кричав хтось у темряві. — Де ти, чорт би тебе взяв!
	На заході півнеба охопили нерухомі заграви, дощ лив як з відра, стікаючи крижаним холодом на гарячі шиї, і дивно було, що ті далекі заграви не гаснуть від такого дощу.
	— Горить, горить Європа, — сказав Сагайда, брьохаючись у грязюці. Черниш бачив при тьмяних відблисках змокріле сердите обличчя товариша.
	Промчав вулицею чорний вершник, вітер роздував його плащ-падатку, багнюка стрельнула з-під копит в усі боки. Сагайда підняв руку, прикриваючи обличчя, і вилаявся. Заграви, здіймаючись над ніччю, стояли перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.
	
	XXIV
	
	Батальйон, не розосереджуючись, посувався вперед. Безмежний морок розлився навкруги. Здавалось, це була інша земля, не те зелене широке плато, що постало було вранці веред очима бійців, залите сонцем до далеких синіх гір.
	Мовчки чвалали бійці назустріч мокрому вітрові. Коні мінометників хропіли й стогнали в темряві, в'язнучи в ріллі. Виноградники, кукурудза, соняшники тріщали під йогами. Йшли без доріг, бо їх, здається, й не було тут. Уночі ніби позникали всі ті асфальти, якими вранці рухались частини козачого корпусу, здіймаючи хмари пилу.
	Комбат час від часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб при ліхтарику звіритись під плащем по карті. Потім знову доганяли піхоту. Цмокала і цмокала важка земля, мовби цілувала невтомні солдатські ноги.
	— Патку мій, патку! — чується голос Хаєцького, що б'ється десь позаду з конем. — І коли то буде край цьому болоту?
	У цей момент чобіт першого бійця задзвенів об камінь і весь батальйон полегшено зітхнув.
	— Шосе!
	Знали піхотинці, що не ходити їм по цьому шосе, знали й мінометники, що не мчати їм по цій дзвінкій дорозі на конях, бо вона, лігши з півночі на південь, не збігалася з напрямом наступу, а її ж не переведеш, як стрілку на годиннику... Знали це і все ж зраділи. Хоч десять кроків хоч п'ять кроків — аби відчути під ногами твердість, а не хлипку, розбагнену ріллю, в яку, здається, ввійшов би з головою, коли б не рухався вперед, а зупинився на
	З ходу перетнули асфальт, і незабаром з темряви з'явився залізничний вал, що простягся паралельно шосе. Попід насипом сновигали людські силуети, чути було румунську мову і наше: «Давай, давай»»
	— Чуєш, як румунешта гвоздять по-нашому, — сказав хтось, веселіючи.
	— Вони будуть нашим правим сусідом, — повідомив Чернишеві Сагайда, якиа щойно повернувся від комбата.
	По той бік залізниці, десь зовсім недалеко ворожі транспортери відкрили вогонь. Лункі постріли МГ наче дзвонили по бляшаному небу. Щоразу в темряві зустрічалися румунські солдати з оберемками кукурудзи для своїх окопів. 
	— Здорові були, товарицючки, — гуиав їм Роман Блаженко бадьорим голосом. — Здорові були, братці!
	Бійці, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами міномети від дощу, а самі, лишившись у гимнастьорках, рили ячейки, подзенькуючи в темвоті лопатами. Сагайда і Черниш сиділи під насипом, не ховаючись від дощу, бо й ніде було ховатися і ні для чого: вони вже промокли до кісток. Земля м'яка, як губка, теплішала під ними, нагріваючись від їхніх тіл.
	— Іноді уявляю собі, — глухо говорив Сагавда, — що було б, якби вже все на світі було єдине. Щоб ні різних мов, ні кордонів, ні воєн... Міста хороші, білі... Хочеш — їдь в Багдад, хочеш — в Буенос-Айрес... І люди стали б усі рівними, вільними... А то не живуть, а по-вовчому бродять по світу і клацають один на одного зубами...
	І по паузі додав уже іншим тоном:
	— Коли б я зустрів де-небудь отого бандюгу, що
	вкрав мою дівчину... Уявляєш? Га?
	— Хіба тільки в тебе, Сагайдо? Скількох людей вони посиротили, скільки нашої молоді погнали па каторгу... А скільки вкрали, знівечили людських надій, сподівань, прекрасних планів! Мені все стоїть перед очима Брянський, звучить його голос. Пам'ятаєш, він якось сказав:
	«Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино: навіть наші серця...» Як це справедливо! Хіба й справді ми не зрікаємось усього, на що мали б право на землі! І особисте щастя, і власні бажання, всі мрії і всі почуття ми зілляли в одне-єдине стремління — прагнення. перемоги... Свідомо йдемо на все... на смерть в ім'я цього. І, може, тому вона, Батьківщина, для нас стає тим дорожча, тим прекрасніша, чим більше злигоднів ми зазнаємо за неї. От прожив я двадцять років. Звичайно, стикався в житті з різними людьми. Були серед них, крім хороших, очевидно, і нехороші, дріб'язкові, заздрісні, злі і взагалі всякі... Але дивно — тепер ці останні забулись, відійшли на задній план, а пам'ятаються тільки оті хороші люди, і вся наша країна від півночі й до Паміру уявляється якимось прекрасним єдиним табором тільки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько, який це народ, який великодушний народ...
	Серед бійців, що копалися поблизу в темряві, хтось дзенькнув лопатою, мабуть, натрапивши на камінь.
	— Знаєте, чим би я карав Гітлера і всіх причинників війни, якби оце запопав їх? — почувся басовитий голос з ячейки. — Я не стріляв би... Я тільки виволік би його з його крісла та пхнув би в отакий, повний болота, окіп, та хай би він копав і копав без продиху всі оці осінні ночі, доки й захлинувся б тванюкою, зогнив у ній... А то сидять зараз десь у чистому та сухому, на картах воюють! Ні, ти спробуй війни в окопі, сам наковтайся тванюки по горло!.. Наїжся оцього болота по саме нікуди! Тоді, знаю, більше не забаглося б їм війни!
	Тільки-но окопались, прибіг вістовий з батальйону і доповів, що наказано знову зніматися вперед, бо противник відступає.
	Сагайда подав команду в'ючитись.
	Сковзаючись і витягаючи один одного за руки, перебиралися через насип, і знову темна пустеля залягла перед ними. Серед її чорного океану, як багряні острови, здіймалися пожежі. Близькі й далекі, вони своїми нерухомими загравами викликали почуття космічної безмежності цих темних просторів. Здавалося — йди хоч століття, все буде під ногами цмокати крута земля, сіятиме й сіятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть височіти серед неї непорушні острови багряних скель.
	Далеко за північ бійці Сагайди наблизились до одної з таких багряних сопок, і Черниці побачив, що нема ніякого скелястого острова з рожевого каміння, а є лише довжелезні скирти, стайні, комори, які горять з повільною страшною байдужістю. Часом затріщать крокви, з гуркотом посиплеться гаряча черепиця з покрівлі, і знову все горить рівно, повільно, приречено.
	Не горів лише панський будинок у центрі просторого дворища, осяяний з фасаду полум'ям. Стрункі білі колони, обвиті диким виноградом, стояли біля його входу. Черниша будинок вразив своєю архітектурною досконалістю. Не займаний полум'ям, він білів у темряві, мов казковий, заворожений від усяких стихій палац, височій, як справжній володар цього розбурханого чорного степу. Зяючі отвори вікон з багристими зблисками на уцілілих де-пе-де шибках мовчазно і загадково дивилися на озброєних незнайомих людей, що заповнили подвір я і на мить зупинилися вражені.
	Завжди буває ця зупинка, хоч на мить, хоч на одну секунду перед об'єктом, який був щойно іншим, таємничим світом і бив, стріляв по тобі, а зараз ти мусиш увійти до його нутра. Знаєш, що вже там нема ворога, і все ж зупинишся, бо вона, будівля, по інерції ще дихає на тебе неприязно. І лише зайшовши досередини і гукнувши щось товаришеві або навіть самому собі, ти наче обвієш чужі стіни своїм подихом, і вони вже стають близькі, освоєні, як трофейна зброя, що вистрілила вперше в твоїх руках.
	У стайнях ревіла прив'язана худоба, душачись у диму і згораючи живцем. Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я і стало, злякано озираючись. Загледівши біля мінометників коней, воно довірливо пішло на них, шукаючи матері. Зовсім мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими ніжками дибало до них і довірливо йшло в руки бійців. Кожному захотілося погладити його. Роман Блаженко обійняв лоша за шию і притулився шершавою щокою до його атласної мордочки. Черниш гірко посміхнувся. Його теж в цей момент мовби гладила по щоці далека ніжна рука...
	— Гляди, заколені його своїми вусами! — гукали бійці на Блаженка.
	— Кумисом би малого напоїти! Повітря від близького пожарища нагрівалось, і бійцям ставало тепліше.
	
	XXV
	
	В другій половині дня пронеслася чутка, що праворуч під натиском ворога сусіди драпають, оголяють фланг. Невідомо, хто пустив цю новину перший, але тепер уже її знав кожен. Нервова тривожність з'явилася в рухах бійців. І хоч міномети з-за дотліваючої скирти чахкали, як і раніше, але боєць, навіть опускаючи міну в трубу, одним вухом насторожено прислухався, що робиться в піхоті. А там, у вибалку за маєтком, де залягла піхота, було неспокійно. Кулемети захлинались. Прибіг зв'язківець з полку і на оклик Сагайди нічого ие відповів, тільки махнув рукою. З'явилися штабні працівники, заклопотано кудись поспішаючи. Пробігла задихана полкова, розвідка. Козаков біг у розстебнутій фуфайці, з автоматом в руці. Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, він навіть не помітив Сагайди.
	Комбат вимагав вогню і вогню. Сагайда бив і бив, збентежено поглядаючи, як тануть міни, як загрозливо росте купа порожніх ящиків. Що буде, коли вистріляє міни? Транспортери з боєприпасами ще пробирались десь по бездоріжжю.
	Черниш стояв на спостережному пункті, виритому цієї ночі просто в полі за маєтком. Він сам напросився у Сагайди коригувати вогонь, і Сагайда згодився, бо в глибині душі вважав Черниша кращим за себе коригувальником. В окопі, біля Чернишевих ніг, сидів над апаратом Блаженко-старший. Після того, як у бою під висотою одного а телефоністів поранило, Романа поставили на апарат, і він, з властивою йому ретельністю, взявся до нової роботи. Водночас він виконував при Чернишеві обов'язки ординарця, хоч і робив це не з волі Черниша, а тільки з власної ініціативи.
	Розташуванням свого спостережного пункту, виритого вночі нашвидку, Черниш був не зовсім вдоволений, — і від вогневої забрався далеко, і видно звідси не все, що хотів би бачити... А тепер міняти місце було вже лізно. Сіре туманисте поле закипало боєм, то тут, то там зблискували, рвучи землю, снаряди, в лощині, що тяглася попереду, наростав глухий, тривожний гомін. Та лощина непокоїла Черниша найбільше. Зараз на правий край її саме вповзали ворожі бронетранспортери з десантами. Черниш спрямував вогонь мінометів туди. Мінометники били на крайньому заряді, і влучити в бронетранспортер було важко. Одначе кілька мін лягло за машинами гам, де брели десантники, і коли дим розвіявся, Черниш побачив, як німці збирались по кілька чоловік у гурт, напевне, біля вбитого або пораненого.
	Незабаром тріскотнява і гармидер знялись і ліворуч в лощині, десь зовсім близько, де було досі порівняно спокійно. В лощині раз за разом зривалось «ура», гучне, далеко тануче, але піхоти не видно було.
	«Мабуть, кричать навлежки, — майнула Чернишеві догадка. — Знаємо ці штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!..»
	Транспортери один по одному заходили в балку, переснувавши всю її трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завірюха. Гамір наростав.
	І ось з тої завірюхи, з балки стали вискакувати бшціз один. два, потім цілим табуном. Бігли сюди, на маєток. Видно, там, у лощині, кимось дано було команду відійти. Чернишеві було це зрозумілим: протитанкову артилерію ще не встигли підтягнути, і піхота, атакована бронетранспортерами, опинилась у скрутному становищі... Відійти до маєтку, закріпитись... Але чи не занадто поспішливо? Чи не паніка це?
	Важкі запилені шинелі шуміли біля його окопчика. Чернишеві здалося, що серед інших промчав тут і той лисий піхотинець, який носився в Румунії на схарапудженому коні і волав: «Запини,запини!»
	— Що сталося? — гукнув Черниїн до одного з піхотинців. — Ану стій! Стій!!
	Солдат прошумів, не відповівши. Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пістолетом, але від нього тільки відмахувались. Все летіло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й він раптом ойкнув і похитнувся, розставивши руки так, ніби хотів своїми грудьми спинити цю лавину, і впав. А піхотинці під хвищею куль, що густішали й густішали, пролітали далі, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого.
	Блаженко хоч немов і не стежив за Чернишем, але одразу помітив, скоріше відчув, аніж помітив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальній катавасії. Тідь-ки-но був і нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рішучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюці, лежав горілиць, із затисну-тим у руці пістолетом. Закривши очі, він глухо стогнав, наче уві сні. Обличчя було смертельно-бліде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже підпливала кров'ю. Блаженко навіть не уявляв собі, що можна кинути свого командира серед цього поля і тікати самому. Владним окриком з металевими нотками, які звідкись несподівано з'явились у його голосі, Роман зупинив найближчого піхотинця, і той став, отетерілий.
	— Допоможи взяти!
	Піхотинець піддав, і Блаженко звалив Черниша собі на плечі, взявши його, як брав у колгоспі лантухи з зерном, — обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогін, зігнувся під важкою ношею, побіг. Не думав він, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким!
	В зойках, тріскотняві, страшному гвалті, гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам дивовижної прудкості. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Відколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, він несподівано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тіло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже він зараз виключився з війни, він тільки рятує іншого. Був певен, що за такою святою роботою ніяка сила не може вбити людину.
	Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. «А мене не може!» — подумав на ходу Блаженко і перескочив через ноги бійця. Біг, упрівши, хекаючи, пускаючи очі під лоба, щоб побачити далі наперед. Найпрудкіші з піхотинців були вже в маєтку: одні минали його, інші заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулі, мов кайлами, кришили кам'яні стіни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на східці, піднявся до дверей. Шинелі перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів — розвідники, радисти, зв'язківці... Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома.
	— Черниш? — раптом почувся з гущі голос Сагайди. — Ану розступіться! Сюди його давай!..
	Обережно зняли, поклали його на брудній мозаїчній підлозі.
	В числі тих, що допомагали мінометникам влаштовувати пораненого, був і розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свіжий, чистий офіцер, якого він зустрів уперше на прикордонній переправі... Галіфе в багнюці. Підошва на однім чоботі відстала... Погони зім'ялись, вицвіли за цей час... І з виду помужнів, постаршав: між чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус.
	Блаженко та Козаков одразу взялися перев'язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьовані пакети, які тижнями носили в кишенях, зберігаючи для себе.
	Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бік. Доки вони з ним порались, бійці один по одному вискакували з будинку і кидалися, як у прірву, через подвір'я, сподіваючись прохопитись далі, до своїх. Деяким вдавалося проскочити поміж вибухами, інші зникали на згарищах у клубах диму, і вже їхнє лахміття летіло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грім вибухів, тріскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє піхотинців упало, корчачись, на самих східцях, то більш ніхто не рискував вириватися з будинку. Зліва, десь уже зовсім близько, зайшов бронетранспортер і прошивав тепер з кулеметів самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячі уста:
	— Оточені!!!
	Сагайда кинувся від Черниша до бійців:
	— Що таке? Що?
	На якусь мить стало тихо, як у могилі.
	— О-то-че-ні...
	Сагайда інстинктивно рвонувся до виходу, але поріг йому загородили поранені, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки крові по східцях.
	Подвір'я вже спустіло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ поранені. Гвалт стихав даленіючи.
	Сагайда збентежено окинув оком присутніх і стрівся поглядом з Сашею Сіверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї.
	Сіверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозуміло, здивовано. «Як же це так? — запитував його погляд. — Під час загального наступу, серед бойових успіхів на всіх фронтах і раптом опинитися... в мішку?» Це здавалося безглуздям. Одначе сумніву бути вже не могло: залізне кільце замкнулося.
	Бійці, притихлі й насторожені, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усім своїм вольовим, рішучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопіт за всіх — за їхнє життя чи смергь... Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, що запитливо шукали підтримки, надії, командирської влади. І велика, досі не знана відповідальність — чув — лягає йому на плечі нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар.
	— Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати...
	Плечі його піднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий літній боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкіру.
	— Кулемет справний? — запитав Сагайда.
	— То що? — блимнув боєць спідлоба. Руки в нього були в засохлому болоті, як шкураток.
	— Справний, питаю?
	— Ну, справний...
	— Не нукай — не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях.
	— Я не з вашого батальйону...
	— Що-о?
	— Не кричіть! — спокійно підняв голову боєць. — Страшніше бачили — не злякались... А тут ми тепер... усі однакові!..
	Темна кров ударила Сагайді в обличчя.
	Знесамовитілий, наблизився він до бійця впритул і, ледве стримуючись, виговорив:
	— Я наказую!
	— Своїм наказуй...
	Не встиг боєць відхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в підборіддя збив його з ніг.
	Стало тихо. Боєць, не підводячись, провів долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всі чекали: що він робитиме? А він, ні на кого не глянувши, взявся неквапливо, зі звичністю професіонала встановлювати кулемет на порозі.
	— Другий номер! — гукнув Сагайда.
	— Я.
	— Скільки дисків?
	— Повний короб.
	— Сюди!
	Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь підкресленою офіційною шанобливістю:
	— Товаришу гвардії лейтенант... Тут найнебезпечніше... Дозвольте й мені стати на дверях!
	— Ставай.
	Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводі Срерцева оглянув весь будинок, підрахував зброю, бійців та боєприпаси. Чим більше він цим клопотався, тим більше зростала в ньому певність, і становище здавалось не таким уже й безнадійним.
	Виставляв пости біля вікон, біля кожної дірки, звідки можна було вести огонь і робити спостереження. Інструктував при цьому бійців детально, впевнено, як наряд на розводі. І бійці потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, ніби й справді йшли в гарнізонний наряд. Незнайомі, з інших підрозділів, вони вже чітко виконували волю Сагайди і звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача.
	Більшість бійців зосередилась у залі другого поверху, де було найбільше вікон. Звідси можна було обстрілювати всю тилову частину подвір'я, на яке вже зайшли зі степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на віддалі будинок.
	Вечоріло. 
	Внизу, десь під самими вікнами, почувся гомін чужих голосів.
	— Русь, здавайся! — донеслося звідтя в розбиті вікна. — Здавайся, ми не будемо вбивати!
	А загледівши в вікні бійця-узбека, завалували, заги-кали:
	— Монголи! Азія!
	— Русь, здавайся!
	— Гранатами! — скомандував Сагайда бійцям, що стояли навпроти вікон. — Покажіть їм Русь!
	Бійці, тулячись до стін, висунули з вікон самі лише руки і опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревіло, і після того довго було чути стогін: «О-о-о! О-o-o!»
	Потім і це замовкло, і звідти ніхто більше не гукав.
	Кулемети з броньовиків різонули по всіх вікнах.
	Черниш лежав у кутку під стіною. На мить він опритомнів і попросив пити. Пошерхлі губи його злипалися, він із зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло. Опинившись у похмурому підвальному приміщенні, Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх. Бункер!
	Довгий низький підвал із склепистою стелею весь був завалений меблями, валізами, клунками. В глибині його спокійно горіла на столику свічка, а біля неї в широкому кріслі понуро сидів, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим підборіддям. Помітивши бійця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього.
	— Ви ще тут? — запитав він.
	Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом:
	— Was wollen sie? 
	— Води, — сказав Блаженко, показавши жестом, ніби п'є. — Води!
	Старий неквапом взяв зі стола невеликий бронзовий бюст і, показуючи його бійцеві, виговорив задумливо, шанобливо:
	 — Кошут...
	Блаженко переплутав це слово з «тешік» (будь ласка), яке він знав, і заперечив:
	— Ні, не це! Води, розумієш, води! — І знову показав, ніби п'є.
	А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків — гонведів.
	— Габору нем йов! — кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати.
	Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках.
	Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він — всупереч совісті — візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами?
	У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому:
	— Пий, графе! Роман боявся отрути.
	— Пий... Кошут! Угорець пив.
	— Стоп! Досить!
	Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде.
	— Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумієш... То щоб поховав по-людському. Чуєш?
	Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі.
	Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з'являтися на видному.
	Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами.
	«Сонце заходить на погоду», — відзначив мимохіть Роман.
	Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м'язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті.
	— Товаришу командир...
	Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка.
	Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці.
	— Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув.
	— Де Брянський?.. Де Сагайда?
	Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки.
	— Відправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа:
	— Ідуть!
	І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу.
	— Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха.
	За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась:
	— Так вони кругом?
	Блаженко мовчки зітхнув.
	Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше.
	Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження.
	Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал, 
	Ни-ги-где я ми-лай не нашел!
	Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з'явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших.
	— Все! — вигукнув він, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила!
	Всі не зводили з нього очей.
	— Внизу — вино!.. Товариші!.. Реб'ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потім:
	«Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»... і... протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить...
	— Замовчи, паскудо! — висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано!
	Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг.
	— Товариші, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище?
	— Гвардії рядовий Шумейко!
	— Присягу ти давав?
	— Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! —
	виструнчився боєць.
	— А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього...
	— А хіба я що? Я готов... Я тричі готов... Тобто, єсть...— спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобі, амба!
	І він відкинув ногою акордеон убік.
	— Нас ждуть поневолені народи Європи, — добирав Сагайда не раз чуті слова. — Нас послано визволити їх.
	— Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами...
	— Помовч, п'яна пико! — гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: — У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо?
	— Дев'ять грамів йому! — гукнув хтось з кутка. І всі підтримали: — За вікно! За вікно, як собаку!
	Це з нього, здається, вигнало хміль. Побачив, що з ним не жартують.
	— Братці, — забелькотів він. — Як же це так...
	— За вікно паразита!
	Тепер їм шкода було б на нього витрачати навіть дев'ять грамів свинцю: патронів було обмаль.
	Саме в цей час через поріг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному вході. Кулеметник важко сів біля порога, спершись об одвірок і підтримуючи рукою розстебнуті штани.
	— Теж п'яний? — нахилився до нього Сагайда.
	— Ні... Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Піт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тілі на животі, він другою підняв сорочку. Сагайда мимовіль відсахнувся: між пальців кулеметника випиналися кишки.
	— Хто кулеметник? — звернувся до бійців Сагайда.
	— Я! —першим відповів «варяг». —Три роки...
	— Ти п'яний.
	— Гвардії лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я піду на двері.
	Сагайда подумав і ще раз зміряв поглядом розхристаного «варяга». Той стояв серйозний і не хитався.
	— Сержант Коломієць! — покликав Сагайда полкового зв'язківця, якого знав ще з Дінця і який зараз виконував у нього обов'язки розводящого. — Одведи цього... «варяга» на пост.
	— Єсть, на пост!
	— Перевіриш: засне — пристрели на місці. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству і почвалав за сержантом до дверей.
	А поранений кулеметник, закусивши потріскані губи і не стогнучи, все щось мошкотів і мошкотів у себе на животі, наче шукав у своєму лахмітті нужу. Сагайда наказав перев'язати його.
	— Не треба, — з дивним спокоєм сказав кулеметник. — Пакетів мало у нас... А мені... вже однаково.
	Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима.
	— Товаришу гвардії лейтенант...
	— Я вас слухаю.
	— Простіть мені.
	Сагайду кинуло в жар. Він одразу здогадався, про що хоче сказати боєць.
	— Пусте!
	— Ні, простіть, простіть...
	Він кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцілувались.
	
	XXVI
	
	Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об поріг. Поруч нього, коло другого одвірка, темнів за кулеметом «варяг». Попід стіною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломієць привів цього присадкуватого миршавого «варяга» на зміну пораненому в живіт кулеметникові, Козаков оцінив його невисоко: тарган. Хіба він зможе заступити свого попередника, який навіть Козакова захоплював своєю віртуозною роботою так, що розвідник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його «батя».
	Проте «варяг» заліг біля кулемета настільки впевнено, наче давно тут лежав.
	І під час бою враження Козакова поступово змінювалось. Руки в бійця були на диво вправні, кожен рух красиво впевнений і твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за «ручником». Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно.
	— Давай магазин!.. Жвавіш повертайся, п'яна пико! — підганяв він, хоча підручний сном-духом не знав хмільного.
	Коли на темному подвір'ї зринав підозрілий шерхіт або стриманий брязкіт зброї, кулеметник негайно давав у тому напрямі коротку блискавичну чергу. Стріляючи, він весь приростав до кулемета, і, здавалось, він стріляє вже не лише руками, а всім своїм коротким пружинистим тілом.
	Козаков по собі знав, як небезпека змінює людину. Це він звідав багато разів, виходячи ночами на завдання. Буває тоді так, що зникає одразу млявість і втома, а напружені до краю нерви сповнюють все тіло тугою настороженою силою. В такі хвилини розвідника аж подив брав, яку величезну міць носить у собі людина. Ця сила не помічається в будній день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельної небезпеки. Тоді людина квітує, молодіє, наче м'язи й дух не одного, а сотні здорових людей скупчуються раптом в одному тілі, що аж бринить, аж грає міцною стосильною пругкістю... Це було з Козаковим і зараз. Може, тому він, лежачи біля дверей, і був так впевнений, що його не вб'ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певність, переконаність не покидали його в найскрутніші моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скаліченим — це він уявляв собі, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсім, не існувати — цього, був певний, статися не могло.
	За маєтком, десь в районі залізниці, звивались чужі ракети. Дивно було, що між ним, сержантом Козаковим, і його полком — гаркотять, їздять, запускають оті ракети вороги. Що вони собі думають? Здавалось часом, що це не він оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гірського степу, а навпаки, оточені вони, вороги, бо через їхні голови полк усю ніч перегукується з Козаковим, стріляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не міг кинути його в скруті... А він? Хіба він, Козаков, вічний солдат, міг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантської, без скупого ОВС, без усього іншого? Ні, це неможливо!.. Коли сержант стріляв, то виразно уявляв собі, що його постріли чують і там, у його рідному полку. Чують, як тоді, коли він виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, і весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в піднятий ними гармидер за ворожою обороною. І гарячий «хазяїн», командир полку Самієв, наставивши в ніч вухо, говорив скоромовкою:
	— «Вовки», «вовки» діють! Ах, здорово, ах, сучі діти?.. Передайте першому хазяйству негайно підіймати «олівці».
	Згадав Козаков, як у вільні години «хазяїн», жартуючи, змушував його ходити «по-цивільному». «Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п'ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивільному, уяви собі, що ти десь на проспекті оце з дамою під ручку!..» Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! І в ролі кавалера він таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву.
	— Не вміє, не вміє! — реготали розвідники. — У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардії підполковник!
	Згадавши ту сцену, Козаков усміхається, йому наче теплішає в холодній темряві. О полк, полк!..
	Згодом обертається до свого сусіда-кулеметника:
	— Як думаєш, коряго, вистоїмо?
	— Що за питання! Вірний їм тут капець!.. І кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин.
	В залі було темно, і Роман Блаженко, пробираючись на свою зміну до вікна, боявся наступити в темряві на когось із поранених. Ненароком пацнув рукою по клавішах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв місце коло вікна і, злігши плечем на стіну, став пильно вглядатися, що робиться надворі. Холодним осіннім вітром задимало звідти.
	Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над світом, і, здавалося, ні перейти її, ні перелетіти. Вітер гудів і гойдав темряву й небо, аж зорі сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вітер пісочок, замітає милого слідочок...
	Був він колись молодим, сидів при місяці під калиною в парі. Чи то було справді, чи, може, то тільки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев'ять земель від рідного краю... Тут, серед цього безкрайого сліпого степу, під чужими зорями, серед вітру, що роздимає он попіл на згарищі — аж іскри жевріють! — тут він, рибалка з-над Бугу, мабуть, закінчить свій шлях. Нема чого тішити себе надаремно, він не дитина, може дивитись гіркій правді в вічі.
	Хоча зараз німці начебто вгамувались. Броньовики, як величезні чорні домовини, позавмирали в темряві, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармійців. Мабуть, складають оце освічені їхні офіцери якісь сатанинські плани, міркують, як вкоротити віку Блаженкові та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вірна Олянка з дрібними дітьми. Та чужі батьки вертатимуть додому з походів, а вона, оклечана малими, приклавши долоню від сонця, виглядатиме і його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис — хоч би він зостався живий! — та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партію, бути йому після війни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже він все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекій Трансільванії та й загинув чесною смертю! Буде і для Романа стояти на столі повна по вінця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забили-сьмо!
	Крок за кроком оглядає він свій нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрізь там у нього все як годиться. Іноді зітхне, іноді звертається до когось у думці. «Куме Дороше! Даруйте мені, що я ваші ятери потрусив. Мав я тоді велику скруту, а в мої нічого не ймилося!»
	Коли майне тінь через подвір'я, він, ретельно цілячись, пошле туди постріл.
	І знову думає, пригадує, сповідається, мов на сповіді. І коли уява малює Романові, як вони лежать уже тут, пошматовані власною останньою гранатою, то він приймає такий кінець з мудрим спокоєм, як річ природну і неминучу. Коли треба, то треба. Це навіть краще, ніж би їх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь під скиртою... Бачив він і таке — після одного нічного бою. Коло спаленої скирти лежали бійці рядком, усі замордовані, звуглені. Перед тим їх десь захопили фашисти. Ні, тут розминутися ніде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелічує в кишенях патрони. Давно, давно минули ті часи, коли він стріляв по ворогові навгадки, не цілячись, висунувши саму карабінку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, і зараз у цю, може, останню годину можна і в цьому зізнатись. Але іепер він уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, і, може, хоч перед смертю ти станеш справжнім солдатом, який б'ється з ворогом, не лукавлячи! Цілиться так, щоб не промахнутись!
	Тільки було йому гірко, що, мабуть, старий граф не поховає їх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотілося, аби щось залишилося по ньому на землі, хоч би кущик співучої калини. Розповіла б вона вітрам про Романові думки, а буйні вітри понесли б їх через Альпи на схід... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди наші, прийде Денис, він відшукає брата і поховає.
	Роман довго порпається в кишені, намацує там металеву маслянисту протирку і, обернувшись до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою, наче цвяхом.
	«Денисе, брате, — повільно шкребе він у темряві, — з лейтенантом Сагайдою ми всі тут...»
	Він довго думає, підшукуючи потрібні слова. Згадує бої в горах, згадує гвардії старшого лейтенанта Брянського і як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєї смерті. І Роман знову шкребе: «...стояли на смерть».
	Вниз на когось сиплеться штукатурка, і з підлоги чортихаються.
	— Стіну ти там гризеш, чи що?!
	— Здурів чоловік, на стіну лізе!..
	Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишені він намацує м'яку шовкову хустку. Десь він її прихопив з-поміж розкопаних Хомою трофеїв, приховав, готуючи в дарунок доньці... Витяг, став розгортати, розпускати її. Приємно тече під шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече і тече, поки Блаженко й зовсім випускає її на вітер за вікно. Вже нічого йому не треба. Тепер він почуває себе чистим, наче востаннє скупаний і перевдягнутий в чисту білизну. В кишенях немає нічого зайвого, крім патронів. Роман перебирає їх у пальцях, як самоцвіти.
	Лічить.
	Лічить, мов скнара.
	Навпроти розжеврілого попелища шмигнула тінь, і Блаженко мерщій, націлився в неї.
	— Порядок! — раптом лунає з темного кутка радісний бас Сагайди. — Готово!.. Товариші!.. Єсть!..
	Вони налагодили рацію.
	Солдатська радість завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко від маєтку, в ріднім полку, що зайняв оборону понад залізницею, по всіх кабелях також пронеслася радісна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з відрізаною у графськім маєтку групою однополчан!
	В мінометній роті Маковей аж підстрибував, припнутий біля телефону:
	— Я ж так і знав, що вони не здалися!
	Маєток вимагав огонь на себе.
	Артилеристи дістали наказ безпосередньо від генерала—не шкодувати снарядів. Боєприпаси везли і везли всю ніч, в тилах не лягали спати. Міномети Сагайди також були готові до бою. Як і раніше, стояли біля них обслуги, хоча й поріділи вони в останніх боях. І слухали вони вже не хрипкі команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: він, як найдосвідченіший з молодших командирів, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував свої нові обов'язки, зрештою., добре знайомі для нього. Ще звечора він пристріляв окремі ділянки маєтку і самий будинок, який був тепер, записаний у наводчиків, як ціль № 1.
	Присвічуючи шкалу цигарками і ліхтариками, наводчики востаннє перевіряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневій, і Хома Хаєцький, якого він призначив своїм ординарцем, слідкував тепер за ним з такою ж готовністю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-ліпше завдання командира. Вони всі вже були добре обстріляні., і солдатські суворі звичаї входили їм у кров.
	Денисові стало точно відомо, хто з їхнього батальйону перебуває в оточенні. Тепер він зрідка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподіваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, відстрілюючись, десь на горищі, може, перша міна, яка вилетить по Денисовго команді, шугне до брата в вікно? Та хоч би Денисові з певністю було відомо, що це буде саме так, він, здається, ні на мить не завагався б зі своєю командою. Це війна, і маєток вимагає вогонь на себе.
	І коли нарешті серед темної ночі пролунав. залп і міни за Денисовою командою, вирвавшись із вогнистих жерл, як із роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свій кулак: «Одержуй, брате, листи! Посилаю тобі гарячі листи!» Не відриваючи погляду під мастку, він рубав і рубав повітря кулаком:
	— П'ять біглих — огонь! Огонь! Огонь!
	І коли маєток серед численних спалахів засяяв своїми білими колонами, Денис немов і справді побачив свого брата, що звівся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнім нездоланним воїном.
	
	XXVII
	
	— Вогонь на мене!
	Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це.
	Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що 'шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами.
	Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо.
	— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чути? Як мене чути? — скандував біля рації Саша Сіверцев.
	— Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю.
	— Не проб'є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни, — Не повинно пробити!
	Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір'ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту.
	— Я «Крейсер», я «Крейсер», як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!..
	«Крейсер? Чому крейсер?» — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих .пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках.
	Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п'ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П'ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому:
	«Красиві гори ви, Альпи!» А циган грає «Катюшу», і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий.
	Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам'яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права:
	— Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість — шістдесят шість!..
	— Марить, — сказав хтось поблизу.
	Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках.
	— Хто марить? — питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки.
	І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем'яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити:
	— Домнуле офіцер... Домнуле офіцер...
	— Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш. — Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?
	— Я нікуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту.
	— На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твій пост?
	— Біля третього вікна, товаришу командир.
	— Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там... на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!
	Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня.
	— Домнуле офіцер!..
	— Замовчи! Он твій кінь! Подивись!
	І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає:
	— Запини! Запини!
	А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі.
	— Порядок, порядок, — радіє Сагайда, — два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!..
	— Не треба вогню! — кричить Черниш, пориваючись схопитися. — Я лежу на вогні! Весь на вогні!!!
	— Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.
	
	XXVIII
	
	Обстріл маєтку посилювався.
	Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору.
	Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги.
	— Корольов! — гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. — У тебе мій диск?
	— Я заряджаю Мостовому!
	— А де ж мій? Хто набиває мій диск?—гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. — Ей, борода, у тебе мій диск?
	Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля:
	— Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат...
	— Він як сова, — піддав другий, — при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав...
	Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам'яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи.
	— Посторонись! — відштовхнув поранений угорця. — Плутаєшся тут, старий хрін... Давай сюди або туди.
	Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув.
	Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе.
	Невдовзі він знову з'явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота.
	— По одному ковтку! — сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві.
	— По одному ковтку! —кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу.
	— Залиште офіцерові! — гукав Блаженко з кутка. — Допалися!
	Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому;
	— Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив!
	— Давай ще!
	— Давай, старий хрін!
	Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша.
	Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці.
	— Товаришу гвардії лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише.
	— Винесіть у коридор.
	Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось.
	— Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сіверцев, сидячи біля рації. — Що, якби запитати, га?
	— Вичортуе «хазяїн».
	— А про нас передадуть?
	— У зведенні? Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод.
	Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, — відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, — він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його «крейсер». Звичайно, коли цей «крейсер» впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли «крейсер» вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних «крейсерів», що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: «Простіть, простіть...»
	Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці.
	— Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку.
	Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.
	
	XXIX
	
	Шум моторів наростав.
	У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір'я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора.
	Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів.
	— Panzern! Panzern! — галасували вони і мчали через подвір'я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток.
	Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок.
	— Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них.
	— Віжу! — крикнув «варяг».
	— Чекай!.. Ми їх живцем!..
	В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам'яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток.
	Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші — наші братські сірі шинелі! — і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. «Варяг» і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей.
	— Чорти! — тільки вигукнув він і гризнув піхотинця за вухо, аж той заверещав.
	Між нашими замайоріли и зелені румунські шинелі — румуни теж брали участь у спільній атаці. Пробіг знайомий Козакову командир стрілецької роти в шкірянці, енергійно гукаючи:
	— За мною! За мною!
	Піхота, не затримуючись, минала маєток, на бігу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далі, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше. Бійці-піхотинці, що трималися ніч у будинку, вирвавшись тепер на свіже повітря, на ходу приєднувались до своїх підрозділів.
	За маєтком одкривалися хвилясті, по-осінньому сірі рівнини, сталево блищали де-не-де озеречка після дощу та бовваніли — ген-ген — шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом. А ще далі на захід знову вставали гори. Низькі димчасті хмари пливли над ними, обтікаючи верховини.
	В будинок прийшли з носилками санітари і почали зносити поранених і вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою. Чекали санітарних підвід.
	Виносячи з зали останніх поранених і ковзаючись по калюжах крові, по вистріляних закривавлених гільзах, один із санітарів звернув увагу свого тоаариша на стіну біля вікна:
	— Дивись, Каширін, щось нашкрябано... І повільно, по складах став читати:
	«Денисе, брате,
	з лейтенантом Сагаядою ми всі тут
	стояли насмерть».
	Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.
	
	XXX
	
	Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла.
	— «Товаришу гвардії лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, — в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося.
	І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат.
	—Живий! —заспокоїв його Сагайда. — Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене.
	— А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бійці. — Як йому?
	— Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули.
	— А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це «пацнув» його п'ятірнею.
	Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч.
	— Черниша... дуже?
	— В голову... В бік... Кульові.
	— Виживе?
	— Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно.
	— Та хоча б вижив... Славний він хлопець.
	Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир.
	Першим до графського будинку під'їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота.
	— Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Візьміть ось... — І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату.
	Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню.
	— Де ви її взяли? — жахнувся боєць. — О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши...
	— Де мій планшет? — перебив його Черниш.
	— Є, є, — заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів.
	— А шинель його де? — гукнув один із санітарів до Блаженка.
	Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох — і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м'яку колію.
	Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. «Чи знаєш ти шляхи птахів?» — питав його колись Брянський. Коли це було?
	— Домнуле офіцер, — раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос.
	Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?..
	Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір'ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх.
	Поле жило, гомоніло.
	Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав'юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв'язківці вже прокладали кабель кудись вперед.
	Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи.
	— Чи далеко піхота? — розпитували в кожного
	— Там! — махали їм зв'язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат.
	— Куди пройшла п'ята рота?
	— Куди третя?
	— Всі — туди! Он указка...
	На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер
	встиг накреслити: «Л->».
	Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.
	 

	КНИГА ДРУГА


	ГОЛУБИЙ ДУНАЙ

	Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви... 
	«Слово о полку Игореве»
	 
	Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір'я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень.
	Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля — в шерхітливій багряності.
	На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце.
	Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами.
	Чому так гарно сьогодні на світі? І бійці шарудять покоробленими чобітьми не по сірому камінню, а по такій чистій красі, що встелила землю. І сліди за ними такі чисті. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестіть, чоботи, шелестіть! Ви чахкали по в'язких українських чорноземах. Ви ставали білими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мідь, на румунських суглинках. Шелестіть, шелестіть! Ви варті того, щоб ступати по таких килимах.
	Машини летять, наче в казку.
	Ясний вітер вишумовує назустріч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вітер шепоче її ім'я, це він доносить слова Юрія звідти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летіть, машини, летіть! Шуми, високе шосе, назустріч щастю!
	Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мінська, а воно було вже тут, в її польовому армійському госпіталі в дев'ятій палаті щелепників. І як все це трапилося? Вона затрималась у палаті, розмовляючи з тим земляком-сержантом.
	В кутку вусатий Шовкун гомонів з сусідою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з підв'язаною щелепою! Як вона раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі! Коли Шура заходила в палату, він шурхав під своє простирадло і вже не вилазив звідти, доки фельдшерка не піде, Бійці жартували з нього, що він так соромиться свого госпітального негліже, і Шура підтримувала їхні жарти. І ось з-під тих вусів, старанно причесаних солдатським саморобним гребінцем, вилетіли тоді слова, які змусили її здригнутися. «Сідла Брянського!..» Шовкун з лагідним спокоєм щось розповідав співбесідникам про гірські переходи. «Сідла Брянського!» Шура стояла, не дихаючи, урвавши на півслові розмову з сержантом.
	Боялася, що це їй тільки вчулося.
	— Як ви сказали, Шовкун?
	— Га?
	—Про сідла... Чиї... чиї сідла?
	— А-а, сідла... Нашого командира роти Брянського.
	— Брянського?
	— Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потім і всі полки...
	— Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати... вашого Брянського? Як?..
	Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку.
	— Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій.
	— Юрась!
	— Ні, Юрій,
	— Юрась! Юрась! Юрась!
	Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна.
	— Любий Шовкун, говоріть же, говоріть!
	— Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, — розгублено і збентежено дивився на неї боєць.
	— О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!.. Все, все, розкажіть!.. Як йому там? Який він зараз?..
	— Ну, який... Такий маленький, жвавий, білявенький... Даремно бійця не скривдить... Славний такий...
	— Де ви з ним бачились востаннє?
	— Востаннє? Про висоту вісімсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонів лн ми тоді з гвардії старшим лейтенантом. Вони мені сказали: «Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму». Я ж у них... ординарцем був.
	Шовкун знав усе, що цікавило дівчину. Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому.. Стриманий і приховано-ніжний... Упертий і вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескінченними проектами удосконалення мінометів і стрільби... Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам'яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом.
	— Хрипким? А не кашляє?
	— В горах ми всі хрипіли... Це не біда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рівно. Тільки часто кидається уві сні: «Вогонь!.. Вогонь!..»
	Шура, не приховуючи ні від кого, палко заздрила бійцеві, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в ті сині очі, потай вкривав під час сну його ноги власною шинеллю, щоб «не зазябали».
	— Спасибі... Дякую вам, Шовкун!
	І з очима, повними сліз, Шура гаряче тиснула йому шкарубку руку. Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський.
	І ось їде...
	Гірське трансільванське містечко, в якому розташувався її польовий госпіталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин мчить униз, і багряні гори розступаються, як живі, даючи дорогу. Здається, за якийсь кілометр дорога скінчиться, ось-ось машини з розгону налетять одна за одною на скелю і розсиплються вщент. Проїхали і цей кілометр, а дорозі ще не кінець, це тільки крутий поворот. «Бережись!» — і знов, обминаючи скелю, побігло шосе, вирубане в правічнім граніті невідомими каменярами.
	Ідуть і йдуть маршові роти. Але ці роти вже, видно, сформовані не з тих бувалих бойчаг, що зарубцьовані пливуть з госпіталів; ці — як один — в новому обмундируванні, з чистими, незасмаленими казанками за плечима.
	— Чому вони такі похмурі? — звергається Ясногорська до артилерійського техніка, що сидить під кабіною, жовтий, пом'ятий, наче з похмілля.
	— Вчорашні в'язні, — пояснює технік. —3 румунських тюрем і концтаборів. Доброякісне поповнення. Зле.
	— А де ж їхня зброя?
	— Зброя буде. Може, ви якраз на ній і стоїте. Тільки тепер Ясногорська звернула увагу, що стоїть на довгих ящиках, запакованих наглухо. В задку з-під брезенту виглядають старанно вмощені якісь зелені труби.
	— То геж зброя? — кивнула Шура на труби.
	— Питаєте! То міномети вісімдесят два! Шура пригадала, що саме такими мінометами командує Юрась.
	— Вони страшні?
	— Січуть німців на січку. У нас їх звуть «самоварами».
	— Самоварами?—Ясногорська звела брови. —Кажете—страшне, а так по-домашньому, ніжно названо!
	— А гвардійські міномети — «катюші»?.. Теж ніжно... Може, тому й ніжне, що страшне.
	«Який діалектик», — усміхаючись, подумала Ясногорська.
	Ліси палали в сонці пишним і нежарким полум'ям. Обабіч по схилах гір розсипались отари кіз та овець. Високо над шосе стоїть, як у пісні, дівчинка в рясній яскравій спідничці. Привітно махає білою хустиною. Шура скинула свій зелений берет і теж стала махати ним у повітрі, відповідаючи на далеке вітання.
	— Які тут люди люб'язнії — очі її заблищали. —Моя господиня-угорка, виряджаючи мене, аж заплакала...
	— Люб'язні, аякже, —бурчить технік. — Вночі у нас зброймайстер відбився в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках із зашморгом на шиї.
	— Що ви кажете! — жахнулась Ясногорська.
	— А як же ви думали? Фашизм не так-то просто здає позиції. Міняє шкіру, заповзає в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок першого року із засуканими до ліктів рукавами й одверто нахабними пиками. Ці хитріші, підступніші. З такими воювати тяжче, ніж з тими, що діяли одверто. А ми про це, на жаль, нерідко забуваємо. Вони того зброймайстера і вином напоїли, і дівчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то.
	— Справді, це в нас буває... — замислено промовила Ясногорська. — Невпопад виявляємо нашу пильність: до своїх — з надмірною підозрою, а до справжніх недругів... Скажіть, зловили потім тих, що задушили зброймайстра?
	— Декого. Не всіх.
	Машини вибрались на високий перевал. Ясні, охоплені багрянцем гори стояли до самого небокраю — далекого, синього,чистого.
	— Гляньте, гляньте, товаришу технік! — вказувала Шура на гостру сопку, що здіймалась вдалині над іншими, вилискуючи голим камінням верховини, а нижче була вся огорнута жовтогарячим лісом. — Гляньте! Зовсім золота!
	— Висота вісімсот п'ять, — буркнув технік, — наша дивізія брала.
	Якби артилерійський технік був говіркішим, він розповів би, якою ціною здобула дивізія ту золоту далеку сопку. Розповів би, що там зостався на вічній варті білоруський студент, офіцер-мінометник, якого технік знав ще з Тернової балки під Сталінградом. Може, технік погано себе почував, чи, може, йому хотілося спати, тільки він нічого більше не сказав. А Ясногорська не допитувалась, бо попереду їй відкривалися не бачені досі краєвиди.
	Колона машин саме спускалась в угорські рівнини. Назустріч котились широкі, як море, степи, оповиті тихими вечірніми димами.
	Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелі зелених і жовтих ящиків трофейної вибухівки, купи знешкоджених мін. Наші сапери тисячами навитягували цього зілля з битих доріг, містків та узбіч. Поле було розміноване на сто метрів по обидва боки шосе. В кюветах стирчали носами в землю німецькі броньовики й автомашини.
	Рівнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами у вечорових туманах. Наче стародавні кораблі, мріли в просторах до самого обрію одинокі ферми хуторян-угорців. Машини свистіли у сиве степове море, ферми — далеко і близько — гойдались, пливли в тумани, з високими щоглами тополь.
	На одному з поворотів машину підкинуло, технік стукнувся потилицею об кабіну і перестав дрімати.
	— Нарешті гори кінчаються, — ліниво звернувся він до супутниці і кивнув на гори: — Ох і настопроклятіли ж вони нам!..
	Шура обернулась. Сонце вже заходило, і гори востаннє васвітилися легким ажурним золотом, немов були зіткані з багрянистих ніжних суцвіть. Полиск оголених скель, барвисті яруси лісів, гірські селища з високими, як тереми, дерев'яними будинками трансільванців — все поєднувалось у картину, що вражала своєю казковою мальовничістю. Чисте небо не налягало на гори, а, навпаки, своєю високою легкою синявою довершувало, гармонійно доповнювало їх. Було таке враження, що все небо, всю його невагому сферичну голубінь тримають на собі оті гірські вершини, оті далекі сопки, розкидані по небокраю, взолочені яскравим багрянцем осені.
	Шура впивалася тією красою, хмеліла від неї, як від вина. Сонце сховалось за гори, в долинах уже стелилися тіні, а далекі золоті сопки, облиті сонцем, все ще горіли й горіли, як вічні.
	Близький гуркіт і хмара їдкого диму вивели дівчину з солодкої мрійливої задуми, повернули до дійсності.
	Шляхом на цілия кілометр витягнулась танкова колона. Машини були нові, вони, видно, недавно зійшли з залізничних платформ; екіпажі сиділи при відкритих люках. Декотрі з танкістів, загледівши дівчину, зблискували зубами, всміхалися їй.
	— Це бувалі, — зауважив технік і підвівся, занепокоївшись, щоб танкісти не зім'яли котрусь із його машин. — Цих остерігайся!
	— Куди вони йдуть?
	— Куди... Звісно, куди: на Дунай.
	— На голубий Дунай!
	Далеко попереду глухо гуготів фронт. Танкісти поглядали вперед, вище підсували на лоби свої чорні шоломи. Запасні бочки з пальним, ув'язані сталевими тросами, стояли на кожному ганку.
	«За Батьківщинуї Вперед!» — встигла прочитати Ясногорська на борту головного танка, коли їхній студебекер, розвинувши максимальну швидкість, уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту важким чадом. «За Батьківщину, вперед!» — у задумі повторила вона сама собі. Не знала дівчина, що повторює зараз саме ті слова, той бойовий клич, з яким Юрій Брянський піднявся в горах на свій останній подвиг.
	
	II
	
	Шура, внутрішньо нетямлячись від щастя, що переповнювало її, намагалася уявити собі першу зустріч з Юрієм. Вона не попередить його про своє прибуття, Вона хоче зустріти його несподівано, побачити його таким, як він є. Коли з бородою — хай! Вона ще ніколи не бачила його бородатим! Юрась — бородатий... Ха-ха!.. Дівчатка, ви чуєте?
	Її факультетські подруги вже ніби сиділи поруч. А яким буде його перший погляд, коли він побачить свою Шуру в мішкуватій зеленій шинелі з довгими рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому неприємно? Може, він і досі уявляє її собі в білому платті та легеньких дешевих босоніжках, з яких він любив насміхатись, називаючи їх взуттям античних богинь та радянських студенток. Чи, може, він уявляє її собі по тому фото, що найбільше було йому до вподоби: на березі моря, біля байдарки, з веслом у руці... Сонце там зовсім засліпило їй очі. Тоді! Тоді вона була легка, мов казка. Юрась ніколи не міг впіймати її, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не втекла б від нього в своїх кирзових. Але що залишилось в ній таким, як і раніше, то це її дівочі коси. Тугим плетеним перевесельцем вони вкладені спереду через рівний проділ, обвивають голову, мов корона. Юрась дуже любив ці косички-«русачки», і вона ради нього зберегла, не підрізала їх. «Де ж ти була, моя бистронога, що робила в ці роки, як жила?» — запитає він її. І вона розповість усе, усе до самого дна! Розповість, чесно дивлячись йому в вічі. їй не треба буде нічого приховувати, в її очах не бігатиме злодійкувата жіноча провинність. Вона з гордістю розкаже, як у ці тяжкі роки злигоднів і поневірянь зберегла в своєму серці все те, що вони називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з великої літери. Це був такий багатий їх інтимний скарб, цілий світ недоторканно-чистий і невичерпний, що його варто було пронести через усе життя.
	Варто було в найскрутніші часи воєнних невдач надіятись без листів. Варто було перемліти, переридати ті задушливі ночі на мокрій від сліз госпітальній подушці, Варто було знести горя вдвоє і втроє більше, щоб тільки дожити до цієї хвилини їхньої зустрічі, дожити, ніде не спіткнувшись, відкидаючи спокуси, дійти до нього незаплямованою, чесною, вірною. Хай би побіліли їй коси, та лишились би очі ясними яснотою вірних!
	Ні, не може Юрась ні за що осудити її. І він знає, що вона могла повестися тільки так.
	А він уже в перші дні війни перев'язав шпагатом свої математичні конспекти, відклавши їх до кращих часів, а сам з батальйоном студентів-добровольців пішов на фронт. Тоді їх називали політбійцями.
	Шура стала на роботу в один з мінських госпіталів. Деякий час вони листувалися, потім один з її листів повернувся назад: «Вибув з частини». Між ними було заздалегідь умовлено, — на той випадок, якщо зв'язок урветься, — шукати нові адреси через рідних. Шурині батьки і мати Брянського евакуювались на схід. Старший брат Шури, відповідальний підпільний працівник Білорусії, залишився в Мінську для підпільної роботи, як про це вона дізналася вже пізніше. Одного дня він приїхав у госпіталь, і від нього Шура дізналася, що в дорозі під час бомбардування загинули їхні батьки. В цей день вона вдруге одержала: «Вибув з частини».
	З матір'ю Юрія теж не вдалося встановити зв'язок, бо кількома днями пізніше, під час нападу німецької авіації на госпіталь, Шуру поранило.
	В числі інших її відправили в санітарному ешелоні на схід. їхали довго, понад десять діб, і за цей час люди у вагоні зжилися. Були там і льотчики, і танкісти, і артилеристи, а найбільше, звичайно, піхотинців. Пам'ятається, один з льотчиків розповідав, що він літав на Плоєшті. Товариші слухали його, мов заворожені. Плоєшті! Адже це було так далекої Не могла тоді знати Шура, що пройде троє літ, і Плоєшті вже буде для неї глибоким тилом, тилом навіть для армійського госпіталю.
	В одному купе з Шурою їхав літній політрук-піхоти-нець із залисинами на випуклому лобі, з роздробленими загіпсованими ногами. Цілими днями політрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тільки коли хто заступав йому вікно, політрук зводив на переніссі руді брови і просив неголосно, але твердо, щоб відійшли од вікна. З ранку до вечора він не відривав погляду від того вікна, за яким пролітала його країна, сувора, напружена, мов полк, піднятий по тривозі.
	Шура пригадує, як вони в'їхали в перше, ще не затемнене заволзьке місто. Вхопивши милиці, вона вибралася на перон, освітлений вокзал, яскраві вогні трамваїв, ліхтарі у жовтих туманах осінньої мжички. Репродуктори на майдані, музика... Може, тоді вона вперше на повну силу відчула всю красу вчорашнього довоєнного життя. Всіма непрожитими радощами і всіма незагоєними болями хлюпнуло воно на неї. їй стало і гірко чомусь, і невимовне радісно від того, що є, є ще в її державі міста, куди безсилі сягнути фашистські бомбовози, не повисла над ними варварська ніч, яка скрізь супроводить окупантів, мов їхня рідна стихія. Сюди не докотилася ніч, тут не ревли зловісні сирени... Горять навкруги безстрашні вогні — вогні! вогні! — і з репродукторів говорить Москва.
	І все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серці. За якихось два-три місяці вона втратила батька и матір, розминулася на тривожних шляхах з Юрієм і стоїть уже сама на освітленому незнайомому пероні, на милиці спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в подушку і дала волю сльозам. Ешелон ішов далі, монотонно цокотіли колеса, у вагоні загасили світло — всі спали. Вона могла наодинці виплакати все, чим наболіло її серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всі сплять. Не спав її загіпсований сусіда-політрук. Ночами йому, видно, гіршало, бо чути було, як він зітхає в темряві, стримуючи біль, поскрипуючи зубами.
	Так було і цієї ночі. Дівоче схлипування його, здається, дратувало.
	— Слухайте, чого ви плачете? — майже сердито запитав політрук Ясногорську. Дівчина і в темряві відчула, що він дивився на неї.
	— Я не плачу, — сказала вона. — Я так... пригадую.
	— Що ж ви пригадуєте?
	— Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно...
	Перед цим.
	Політрук помовчав. Мирні вогні першого освітленого міста, що він їх бачив тільки у вікно, викликали, видно, і в нього багато думок, спогадів, навіяли сумовитий настрій.
	— Ми багато пригадуємо, —сказав він згодом. — Це добре. Але цього мало. Від цього зараз справді можна тільки плакати. Нам би треба менше пригадувати, а більше думати, що робити. Думати про те, що нас
	чекає... 
	— Що нас чекає! Госпіталь десь у Читі або й Іркутську!
	— А потім?
	Шура мовчки плакала.
	В другому кінці вагона дедалі голосніше стогнав обпалений танкіст. Він то благав, то жалібно лаявся, то несамовито кричав, вимагаючи уколів морфію. Він уже кричить так багато ночей підряд. «Йому ще тяжче, ніж мені}—подумала раптом Ясногорська. —А цьому політрукові, що скрипить зубами щоночі, ніби гризе порцеляну? Я була хоч на пероні, а він?»
	Політрук запалив цигарку.
	— А вам хіба ніколи не хочеться отак... виревтись?— сказала вона, трохи заспокоївшись.
	— Мені хочеться... ходити, — відповів політрук.
	— А тоді?
	— Тоді? В піхоту...
	— Знову в піхоту?
	— Тільки туди.
	Прізвище політрука було Воронцов.
	Потім почався Урал. Всіяний вогнями, він димився цілу добу димарями заводів, гримів ешелонами, приймав верстати, устаткування, евакуйоване з України. І цей безперервний важкий гуркіт індустріального краю був тепер куди миліший дівчині за блакитні береги південного моря, де вона провела одне літо. Шура слухала і не могла наслухатися цієї грізної музики. Бо це була не просто музика, це була її, Шурина, власна сила, її порятунок, її майбутнє. Політрук також змінився. Його обличчя посвітлішало.
	Прогриміли уральські тунелі, ешелон влетів у Сибір. Поїзд мчав, майже не зупиняючись на станціях, врізаючись у білі глибини безкраїх березових лісів, їхали день, а за вікном усе біло, біло, біло... їхали другий, а за вікном — біло, біло, біло... Ліси стояли прозорі, чисті під голубим небом. Такий Сибір і залишився назавжди в уяві дівчини — ясним, білим краєм.
	— Мій Сибір, — з гордістю говорив загіпсований політрук. Родом він був десь з Ачинська.
	Якось після вечері у вагоні зав'язалася жвава дискусія. Веселий, поранений у руку сержант хвалькувато розповідав товаришам про свої довоєнні ловеласівські пригоди, про те, з якими хитрощами він завжди виходив сухим з води, вдало приховуючи гріхи від своєї дружини. Було це в якомусь вівчарському радгоспі у Сальських степах. Політрук терпляче слухав веселого сержанта, а потім раптом насупився, суворо покосився на оповідача.
	— Чим ви похваляєтесь? — запитав він так, наче сержант чимось образив його. — Своїми зрадами?
	— Зрадами? — сержанта різонуло це важке слово. — Які ж це зради, товаришу політрук? Це внутрішня моя політика — сімейні діла!
	— А сім'я що, по-вашому? Онуча? — грубо запитав політрук. — Схочу — обмотаю ногу, схочу — викину, замотаю іншою?.. Хіба сім'ї наші це не ті самі клітини, з яких складається наша держава, наша сила?
	— Атомі — басовито сказав стрілець-радист, спускаючи ноги з верхньої полиці. — Первинне ядро.
	— От-от, саме ядро... І хіба не з цього ядра починається школа нашої витримки, дисципліни, вірності... Чи не тут наші діти починають проходити свою першу допризовну підготовку? Вони дивляться на вас... Вони на родинних прикладах уже вчаться і громадської порядності. А ви... хвалитесь.
	Ясногорська тоді гаряче підтримала політрука. В думках його вона впізнавала свої погляди на життя.
	Воронцов того вечора розповів присутнім одну з своїх мисливських історій. Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя, І коли одне з них гине, то гине й друге.
	— ...І якщо подруга залишилась сама, — розповідав Воронцов, заплющивши очі, — то робить так: знімається з тужливим ячанням високо-високо в небо, забирається на страшенну височінь — ледве мріє... І потім враз, склавши крила, шугає звідти сторчма вниз...
	— Ото вірність! —у захваті вигукнув стрілець-радист.
	А Воронцов після того замовк надовго.
	Ясногорська і зараз, трясучись в машині серед темних чужих степів, чомусь пригадала оту почуту нею ще в 1941 році легенду про лебедину вірність. Зустрівшись з Юрієм, вона розкаже йому про це...
	Розкаже, як марно шукала його по сибірських госпіталях, як бігала щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партія поранених.
	В госпіталь, що стояв над самим Єнісеєм, часто приходили шефи.
	Вниз по Єнісею свистіли, як у трубу, вітри з Заполяр'я, гасали білі хуговії, а в госпіталі було тепло і зеленіли українські столітники, подаровані шефами. Вечорами в коридорах лунали пісні мовами багатьох народів.
	Після операції Шура деякий час лежала в тяжкому стані, її неабияк порізали, поки повиймали осколки з ніг. Вона кілька днів видихала наркоз. Подушка здавалась їй просякнутою наркозом наскрізь, і, відкинувши її геть, вона клала голову на голий матрац. Марила Мінськом і кликала Юрія. їсти не могла нічого. І, наче вгадавши бажання хворої, одна з жінок-шефів принесла їй лісових ягід. Вони були такі кислі, такі смачні!
	— Звідки ви? — запитала Шура жінку.
	— З полтавського паровозоремонтного.
	— Полтавці!.. Земляки!.. — Білоруси й українці вважали себе тут земляками. — Що ж ви робите серед цієї тайги? Як влаштувались?
	— Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехів...
	— За Україною все сумуєте?
	— Нема коли довго сумувати: на оборону працюємо... Виробляємо дещо навіть краще, ніж у Полтаві.
	Згодом, вилікувавшись, Шура побачила це краще. За містом, що аж дзвеніло від ясного морозу, шугали у синьому небі літаки. Серед них були вже такі, котрих ще ніхто не бачив на фронті. Від ранку до ночі їх випробовували.
	З товарної станції щодня вирушали на захід довгі ешелони. Якось Шурі довелося побачити вперше легендарні «катюші». Десятки платформ були завантажені ними. Вкриті брезентами, піднявши рами, вони мчали і мчали на захід. В ті зимові сонячні дні при півста градусах морозу Шура, думаючи про полтавчан, про винищувачі нових систем, що випробовуються за п'ять тисяч кілометрів від фронту, про ешелони гвардійських мінометів, що мчали, вкриті інеєм, крізь тайгу, — думаючи про все це, вона з особливою силою відчула, що ніколи ніяким ворогам не скорити її могутню Батьківщину, її волелюбний народ. І, може, саме ця натхненна віра у свій народ сповнила тоді Шуру певністю у неминучості і її особистого щастя.
	Ніяких звісток від Юрія не мала, проте була переконана, що він десь є.
	
	III
	
	В дивізію приїхали вночі. Власне, не в дивізію, а в те містечко з темними готичними шпилями, де вона стояла напередодні. Зараз її вже тут не було. Навіть тили познімались і виїхали вперед. Технік, лаючись, оббігав усю спустілу, покинуту стоянку. Він одразу став таким енергійним і запальним, яким Шура не сподівалась його бачити.
	— Де їх шукати? — кричав технік навіть на неї, начебто дівчина могла знати. — Вперед, а куди вперед? Тьма, ніч!
	Він присвічував ліхтариком стіни та все шукав указок.
	Шуру пробирав холод. Вночі несподівано задув північний вітер, небо скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити.
	— Заберуся в бункер і спатиму до ранку, — погрожував технік у темряві. — Щоб знали, як не лишати «маяка»!
	— Звісно, куди в таку тьму? — підтримав котрийсь із шоферів. — Десь у кюветі в'язи скрутиш... Або налетиш на міну. Краще до ранку...
	— До ранку, до ранку! — ще дужче закричав технік, розлючений тим, що його думка сподобалась шоферові. — Я комусь дам до ранку!
	І побіг знову шукати указок, присвічуючи стіни і телеграфні стовпи.
	— Вхопив? — сміялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був чекати до ранку. — Ти його ще не знаєш, друже! Він тобі наспить. Слухай його нахвалки. Завжди галасує про одне, а робить інше. Всю ніч гасатиме, поки не відшукає наше «Л».
	Через кілька хвилин технік виринув з темної вулички.
	— По машинах! — скомандував він, сідаючи сам у передній студебекер. — Єсть «Л»!
	Колона рушила, їхали при фарах. Дощ у смузі світла перед машинами прявся густою скісною стіною.
	Ясногорська забилась під великий цупкий брезент, що ним були накриті ящики. Брезент був геть посічений осколками, в нього задимало вітром, як крізь морський солоний парус.
	Машини щоразу зупинялись, технік вилізав з кабіни присвічувати стовпи і ремствувати на все поле... «Чого він лається?—думала Шура, тепло дрімаючи. —Так гарно, а він лається...»
	...Цупкий парус стугонить над нею. Гуде просмолене днище... Блакитне широке море розляглося на всі краї. У високому пебі звиваються птахи, облипають щогли, падають матросам на солоні плечі. Засмалені матроси співають на палубі про не відкриті ще землі, про зелені тропічні країни. Горить, розцвітається море, розрите кормою...
	Коли Шура, прокинувшись, відкинула брезент, уже світало. Колючим дощем обсипало її гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотіли кулемети. Як і звечора, обабіч дороги бовваніли начебто ті самі ферми, заретушовані сивим дощем, з журавлями колодязів, піднятими, як семафори. Невже за ніч так мало проїхали?
	Шура зстрибнула з машини і пішла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Біля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи коліньми в дорожній багнюці, щось старанно вибирали з неї два забрьохані, заляпані по вуха старші лейтенанти.
	— Чого ви так дивитесь? — насмішкувато звернувся один з них до Ясногорської. —Не впізнаєте? Господарство першодрукаря Івана Федорова.
	Це була дивізійна редакція. З годину тому вона підірвалась на міні. Підірвалась досить вдало, бо журналісти тільки поглухли, але остались живі. Тепер оце вони, озброївшись терпінням, завзято вибирали з багнюки розкидані вибухом шрифти.
	Ясногорська вирішила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далі пішки, їй не ждалося — швидше, швидше хотілося бути там!.. Дізнавшись, що їй треба в полк Самієва, один з «першодрукарів» розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналіст скрізь залишався журналістом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, він, проте, якимсь чином уже знав розташування всіх полків.
	Шура, подякувавши технікові за те, що підвіз, накинула на плечі плащ-палатку й пішла.
	Дощ лив і лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздоріжжі дивізійна указка з «Л» звертала ліворуч, а полкова—сходила з шосе прямо на луки, густо зрізані коліями обозів. Скільки глянеш—луки лисніли дощовими озерцями, в яких де-не-де стриміли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слідів Юрасеву ступню. Сама сміялася з свого примхливого бажання і все-таки шукала... Оці дрібні, найвиразніші, може, його. Впевнено вдавлені—від каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли під водою. Скісні угорські дощі, не розмийте його слідіві Хай стануть вони, висушені вітрами та. сонцем, тверді, мов камінь!
	Невдовзі з сивої' мряки виринула назустріч валка підвід з напнутими халабудами. «Це, мабуть, з полку їдуть на дивізійні склади, — подумала Ясногорська. — Запитаю. Вони повинні знати».
	На задній підводі хтось співав. Повільний, журливий спів далеко лунав над імлистими луками:
	Темная ніч розлучає, коханая, нас...
	Голос був повний, красивий, розлогий., Шура і їздового уявила собі красивим, молодим бійцем. Здається, і сама пісня склалася саме десь тут, в темні угорські ночі, серед, осіннього, степу, а окопах над, чужим шосе.
	Темная ніч, тільки кулі свистять по степу, 
	тільки вітер гуде в проводах...
	Коли співак проїздив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-під напнутої палатки висунулося літнє добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. «Невже це він співав?»—здивувалась Ясногорська і, задихаючись від хвилювання, запиталаї
	— Ви з хазяйства Самієва?
	— Так.
	Боєць притримав коней.
	— Ви знаєте старшого лейтенанта Брянського?
	— Брянського?—солдат окинув дівчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. —Чого ж, добре знаю. Це наш, сталінградець... — Солдат помовчав, — Тямущий командир був.
	— Був? —похолонула Ясногорська. —Чому був?
	— Е-ех, дочко, дочко, що питаєш? — зітхнув солдат. — В Альпах... під висотою вісімсот п'ять... Смертю хоробрих.
	Шура закрила обличчя руками.
	— Гей, Ульянич! — гукнули в цей час їздовому, — Чому став? Давай!
	Вона не чула, як підвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячі веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. І дівчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осіннім вітром.
	Смертю хоробрих... Він так сказав: «Смертю хоробрих». Шура не плакала. Вона не відчувала й болю, як не відчуває його згарячу поранений. Все тіло якось заніміло, затерпло... «І холодна, страшна далечінь пролягла поміж нами». Чи справді хтось далеко співає, чи то їй вчувається? Все переплуталось, попливло перед очима, І життя ніби наяву покидало її. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам'яніти, як стоїть. Закам'яніє справді, реально, за якусь хвилину, і залишиться стояти вічно, одна серед цього пустельного степу. «Чому він перестав співати? —наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто буває в момент крайнього горя, її думки хапалися за стороннє, щоб забути головне. — О, чому, чому він не співає?»
	Підводи вже ледве мріли в мряці. Дівчина раптом відчула себе зовсім знесиленою, їй хотілося сісти, впасти, розпластатись на землі. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед.
	Під висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цілому світі. Хіба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрію? Десь калатають кулемети. Де вони? Нікого ніде не видно. Попереду замаячила ферма.
	Шура йшла, механічно намагаючись попадати ногами у вдавлені відбитки чиїхось ніг. Перше, що вона помітила, наблизившись до ферми, було «Л», глибоко прооране на стіні, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю єдину рідну літеру на чужій, на глухій стіні.
	На подвір'ї і в садку ферми розташувались підводи з ящиками боєприпасів. Мокрі коні, яким не вистачало стаєнь, стояли розпряжені біля підвід, горблячись від холоду.
	Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева і, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед війною вони стільки чекали з Юрієм, доки кінчать інститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стільки широкого щастя, що їм навіть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустріч великому світанню, і дзвінка березнева провесінь кришталево похрускуватиме під ногами, і рожева вранішня зоря палахкотітиме на півнеба, і так буде, і буде, і буде!..
	— Юро! — шепотіла вона майже в забутті, притискаючись гарячим чолом до мокрої кори. — Юраську!
	Плечі її здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетіла б на ту золоту сопку!
	За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайці, з нагайкою в руках. Він був на зріст нижчий за дівчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострі, в монгольських вирізах очі дивились на Шуру приязно, з готовністю допомогти.
	Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтівському, піднісши кулак і випростовуючи пальці біля самої скроні.
	— Ви когось шукаєте? — запитав він з помітним акцентом.
	— А вам що?
	— Може, я міг би вам допомогти? — довірливо запитав незнайомий.
	— Ви не можете мені допомогти. Я шукаю... Брянського.
	— Брянського? Нашого Брянського?
	Ясногорська стрепенулась: нашого! Він знає Брянського! Він говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосується тільки живих, а не мертвих, забриніло в інтонації його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливістю серця вловила це. І враз пройнялась думкою, що на луках їй сказано було неправду.
	— Боже! Ви його знаєте?
	— Я старшина його роти.
	Дівчина вся подалась вперед, застигла в напруженій, поривній позі. Тисячі надій налетіли на неї і падали на плечі, на руки, як голуби. Ніжно-біле змокріле обличчя, що перед тим, взявшись на холоді сиротами, аж волохатилось дрібним пушком, тепер враз освітилося, зарожевілося ніжно, мов пелюстка в росі.
	— Так він... є?
	— Його, на жаль...
	— Нема?
	— ...А рота його є.
	
	IV
	
	Старшина мінометної роти Вася Багіров був з тих людей, що для них війна давно вже стала звичною справою. Башкир національністю, енергійний, наполегливий, рішучий, він жив до війни невгамовним життям. Навіть не закінчивши середньої школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодості, кинувся у білий світ. Вербувався, куди тільки його вербували. В свої двадцять п'ять років він уже встиг і теслярувати на далекому Заполяр'ї, і ходив до Монгольської Народної Республіки за гуртами худоби, і гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвітів. З юнацькою жадобою накинувся Багіров на життя, що відкрилося своєю звабливою неосяжністю перед ним. Наче сп'янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись, торкнутись усього, що було в цьому океані, яким уявлялася йому велика його держава.
	Бурлацьке життя, повне тривог, несподіванок, випробувань, — це було якраз те, що найбільше відповідало вдачі Багірова. У безконечних мандрах залізний організм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатські рукавиці, він губив їх наступного дня і ніколи не скаржився на зашпори.
	В мінометну роту Вася прийшов під Сталінградом, довгий час був рядовим, і лише на дніпровському плацдармі, коли їх у роті залишилося стільки, що Багіров мусив вважати себе взводом, — Брянський призначив його старшиною. На старшинській ниві і розкрилися повністю всі його таланти.
	Інтереси роти, честь роти стали його особистими ін- f тересами. Вольовий, пронозливий, бідовий, він міг піти ' на що завгодно ради свого підрозділу. Він заводив знайомства, менжував і хитрував, аби тільки його бійці були добре нагодовані, зразково споряджені, вдосталь постачені боєприпасами. Він, приміром, доклав бісівських зусиль, щоб мінометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цілого полку. Бувало, Вася зникав десь на цілу ніч у загадкові нічні розшуки і повертався лише вранці, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, і сидів уже не на тому коні, котрим вирушав у похід, а на якійсь кошлатій, нужденній шкапі.
	— Між козаками побував, — співчутливо говорили тоді їздові, але так, щоб Вася не чув. У такі дні він скаженів при самій згадці про козаків.
	Донські хлопці з кавалерійського корпусу, який, починаючи з Румунії, часто сусідив з полком Самієва, не раз чесали канчуками по вухах мінометного старшину, що внадився до них за кіньми. Проте, ради справедливості, треба сказати, що Вася Багіров ніколи не вдавався до ганебної для гвардійця втечі, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня і пускали на волю божу пішки. Одного разу він вночі помилковй одв'язав коня навіть у свого командира полку. Виправдуючись потім перед Самієвим, старшина пояснив свій промах тим, «що було дуже темно і до того ж спішив».
	Багірову прощали багато чого, бо знали його безкорисливість: особисто для себе він не взяв би й нитки. Коли в бійця на марші розлізлись чоботи, Багіров, не вагаючись, роззувся і віддав йому свої власні.
	А найбільше спокутував Вася свої конокрадські гріхи боєм. З бою він виходив амністованим за все. Де вже було карати людину, про відчайдушну хоробрість якої знав увесь полк! Хто з старших однополчан міг забути, як минулої весни в боях біля Дністра Багіров верхи на коні з пляшкою в руці помчав по полю за німецьким танком і підпалив його? Хто, як не Багіров, викрав у Трансільванії в німців кухню з недовареною каціею і прогуркотів з нею серед ночі через усю нейтральну смугу? Найдивнішим же було те, що жодна куля не черкнула його в тій смішній і відважній операції з кухнею.
	— Мабуть, сама доля протегує відчайдушним, — жартував тоді з цього приводу Брянський.
	Бій для Васі був якимось священнодійством, ради якого башкир не давав пощади ні собі, ні своїм підлеглим. Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров Поводився сумирно. Ні з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось — погладь його, і він замурчить, як приручене тигреня. В такі дні з нього міг потішитися кожен їздовий. Вася посміхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострі косяки очей мружилися довірливо.
	Але коли починався бій, тоді тримайся! Тоді він ціль сіньку добу не злазив з коня, гасаючи то на передній край, то в боєпостачання, то хтозна-куди, і все горіло на його шляху. Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить!
	Брянський дорожив своїм старшиною і пишався ним перед іншими командирами рот.
	За Брянським Багіров справді, не вагаючись, пішов би в огонь і воду. Брянський приймав від нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батьківщина призначила йому в командири. І тому за командира Багіров піклувався далеко більше, ніж за самого себе, ставив на першому місці його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впіймавшись десь на грішному ділі, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нічим не очорнити його.
	І лише з Брянським Вася до кінця ділився своїми нескладними сердечними справами.
	Вася був одружений. Торік узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторі на Кіровоградщині, одна весела молодичка в яскравім намисті не жартома закохалася в Багірова. Вона вгадала в ньому надійного мужа й господаря, на плече якого з певністю можна спертись. Зневаживши пересуди сусідок, вона щиро віддала своє серце цьому гарячому, бурхливому старшині з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, міцними, як лещата. «Будуть у нас сини, — щебетала вона ночами на вухо Багірову, —будуть такі гарненькі, чорняві, косоокі китайчата». Справили коротке солдатське весілля з розвідницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весільним батьком. Прожив Багіров із своєю веселою молодичкою без року три дні. Проте і в далеких краях не забував її. Зосереджено сопучи, відповідав їй на ніжні її листи, вкладаючи в них ласкаві зернятка української мови, які запам'ятались йому. Посилав усе, до копійки, що платила йому армія, і мав твердий намір повернутись після війни тільки до молодички. Брянський підтримував у ньому ці наміри, допомагав Васі збутись легковажних підозр, що їх дехто, ради втіхи, намагався посіяти у запальному серці старшини.
	Вася підтримував листування з багатьма бійцями і офіцерами, які вибували з роти до госпіталів. Навіть ті, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням і пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васі. Чи не вважали хлопці його безсмертним?
	Про загиблих товаришів їхнім рідним писав на Батьківщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигів, то Вася сам наділяв його ними. Чи міг Вася байдуже писати про бійця, який пробивався з ним трансільванськими лісами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневі свята під мокрими скиртами в угорських хуторах? Ні, про цих людей Вася міг писати тільки з гарячою ніжністю, вони всі виходили у нього тільки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрічали смерть. Усіх їх Вася знав на імена, новакам розповідав про них зворушливі легенди, і хай би спробував хто висловитись про його товаришів без належної пошани! Це були святі традиції його роти, його честь, його слава, і старшина зберігав їх недоторкане чистими в своєму серці. Бо, зрештою, тільки в подвижницькій діяльності своєї роти він вбачав зміст свого власного існування, тільки з бойовим підрозділом відчував себе справжньою, необхідною для Батьківщини людиною.
	І тому, коли він дізнався, що перед ним стоїть суджена його любимого командира, то, щоб втішити її в горі, у нього не знайшлося нічого переконливого, окрім слів, що рота Брянського є, що вона жива. Вася вважав, що вищої втіхи за цю бути не може.
	І саме так зрозуміла його Ясногорська. «Коли в людини вже нема нічого, — подумала вона, — коли людині здається, що вона самотня, як останній колосок на скошеному полі, то навіть тоді вона помиляється. Бо в неї ще залишається найвища святиня — рідний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись».
	Старшина повів Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бійцям, і обличчя їхні стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дівчині з підкресленою шанобливістю. В кімнаті було тепло, шкварчала кухня, і тільки тут Шура відчула, що вона перемерзла до кісток — все тіло на ній тіпалося, їй допомогли скинути важку мокру шинель, її турботливо напували чаєм, і все, що їй пропонували, вона виконувала слухняно, безвільно, мов під якимось страшним наркозом. Треба роздягатись — роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай — сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнім теплом, схилилася потім на бильце канапи й заснула, незчувшись коли їздові ходили навшпиньках, куховар перестав гриміти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетіла звістка, що в тилах мінометників спить на канапі смертельно втомлена, заплакана дівчина — суджена Брянського.
	Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила і марила наяву. Навіть уві сні їй важко було на серці.
	Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було, у чорні смолисті вікна дріботів дощ, наче билися дзьобиками в скло застукані негодою ластів'ята, шукаючи, де б погрітись. На стільці біля канапи лежала висушена її шинедь, стояли на підлозі її кирзові, начищені так, що їх важко було впізнати.
	Шура повільно одяглася і пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дівчина, подякувавши, вийшла на веранду.
	Вітер стугонів залізним дахом. Глухо, вже по-осінньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, і вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вітряницею. Поступово очі звикли до темряви, і з неї окреслювалися силуети коней біля підвід. Тьмяно полискували наповнені водою колії.
	До будинку примикали господарські будівлі. Як це заведено в угорських хуторян, вони і своє житло, і стайні, і комори ставлять під єдиним дахом.
	Із степу, як із вогкої величезної печери, тягло свіжою прохолодою. Дівчина дихала на повні груди, відчуваючи, як голова її поступово перестає туманіти.
	Край веранди, у відчинених навстіж дверях стайні тупцювали коні, хрумкаючії корм. Десь угорі на сіповалі гомоніли їздові.
	— Ех, Романе, Романе, — почула дівчина задумливий голос. — Тут краї багаті. Не встигли ще їх німці об'їсти та в дерев'яні колодки взути.
	— Хай нам скажуть спасибі, Хомо! Чи їм самим вискочити б з німецьких наритників? Та нізащо.
	— Так би й жили: наче дома, а насправді — в наймах. А немає гірше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ятаєш, як старший лейтенант Брянський перед своєю смертю гукнув нам: «За Батьківщину!..» І голос тоді в нього був якийсь не простий... Що то значить— Батьківщина!.. Доки маєш її, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог її втратив, отоді вже, вважай, нема в тебе нічого. Що ти без неї? Подумати страшно, Романе. Тоді б тебе і на цій фермі псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамі.
	Блиснула вгорі запальничка, і Ясногорська побачила вусаті загорілі обличчя, наче вилиті з червоної міді. Прикуривши, бійці знову загомоніли.
	— А так, дивись, Романе, тобі всюди і шана, і хвала. Тільки лиш глянуть на твої погони, на п'ятикутну зірку, на твій ППШ — одразу капелюхи з голів...
	— Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собі на голови трансільванські чабанські шапки... Вигляд не той. Пам'ятаєш, як він заставляв нас гвардійські значки глиною терти... Теж неспроста. Хотів, щоб хлопці була хк орли, щоб усе ва них
	лежало по формі
	— Казав був: «Хай тебе люблять, хай тебе и бояться...» Ти їм слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звісно, на війні як на війні, іноді й не хотів би кого скривдити, а мусиш... Сіно ось чиєсь своїми кіньми згодовуємо...
	— Зате скільки ми людей врятували! Йдеш — все після тебе, як після весняного дощу: повітря свіже, земля зелена... «Історична місія», —казав, бувало, Брянський...
	Брянський... Юрась... Ясногорській здавалось, що всюди він тут продовжує жити. Продовжує спонукати й підтримувати, дозволяти й забороняти, діяльно втручається повсякчас в життя своїх бійців.
	На подвір'я неквапом в'їхав вершник, його окликнув невидимий серед підвід вартовий:
	— Хто йде?
	Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впізнав його і запитує більше для порядку, відгукнувся хмуро, неохоче:
	— Свої.
	По голосу Ясногорська впізнала старшину.
	— Не заблудилися в степу, товаришу старшина? — уже привітніше запитував їздовий, що саме вартував. — Така тьма!..
	— І, як на зло, ніде ніщо не горить, —сердчвся Ба-гіров, розсідлуючи коня. — Ферми одна на одну схожі... Глухо, пусто, і собака не гавкне... Тільки но коліях і орієнтувався.
	— По коліях?
	— Атож. Води в них повно поналивало: блищать, світяться скрізь, де ми проїхали.
	«Де ми проїхали—колії світяться!»—зітхнувши, подумала Ясногорська.
	
	V
	
	Прибуття в полк дівчини, нареченої загиблого офіцера, стало подією. Заступник командира полку, гвардії майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згідно з її бажанням, призначили командиром санітарного взводу саме в третій батальйон, в той батальйон, де пройшов свій бойовий шлях Брянський.
	Воронцова Шура впізнала одразу. Він зовні не дуже змінився за ці роки. Ті ж сірі, завжди насторожені очі під рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсім вилисіла. Спокійні, врівноважені рухи. Ясногорську немало вразило, що колишній сердитий політрук з перебитими ногами тепер навіть не шкутильгав.
	Третій батальйон стояв у тимчасовій обороні серед степових горбів та балок по виноградних плантаціях. Це було за кілька десятків кілометрів на північний схід від Будапешта. Цілими днями сіялись крізь сіре сито осінні дощі, а коли їх не було, то над полем від ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунті, коротали дні без особливих тривог. Ночами підіймалися на аврали: траншеї заливало водою. Піхота вичерпувала її відрами, а мудриголови-мінометники притягли собі звідкись невеликий пожарний насос і викачували воду механічним способом, хвальковито демонструючи перед сусідами досягнення людської цивілізації.
	Міномети стояли на вогневій, мов панянки: всі дід кокетливими парасольками, що захищали їх від дощу. Бійці до них і звертались, як до панянок, — тільки па «ви»:
	— Дозвольте перевірити ваш приціл...
	— Дозвольте вас протерти банником...
	В перші дні перебування Ясногорської в батальйоні їй довелось пережити немало прикростей. З різних боків на неї повели наступ нав'язливі поклонники з числа зовсім юних офіцерів, які прибули в полк уже після загибелі Брянського. Діставши від дівчини одкоша і все ж не втрачаючи надії рано чи пізно домогтися взаємності, ці орли стали на диво часто хворіти. Шуру викликали то в одну, то в іншу роту: «Прийдіть, занедужав такий-то...» Воіга терпляче блукала по всіх підрозділах, не виявляючи ніяких серйозних захворювань. Залицяльники були здорові як бики. Водночас вона перевіряла особовий склад на знамениту «форму 20», нещадно ганяла неохайних за немиті руки, за нестрижені чуби, за брудні казанки.
	На командний пункт поверталася стомлена, вся в глині, бо хоч у піхотинських траншеях і були настелені дошки та гардеробні двері, проте рідке болото чвиркало крізь них до самих колін.
	«Захворів» якось і комбатів старший ад'ютант, капітан Сперанський. Він засів у своєму бліндажі і весь день не виходив на білий світ. Його «ламало й морозило». Увечері в бліндаж до Ясногорської з'явився ординарець Сперанського: капітан хворіє, просить зайти.
	Шура, набігавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечі шинель і знову йти. Наближаючись до ад'ютантової землянки, вона зачула там бренькіт гітари. Проте, коли постукала в двері, гітара замовкла, а натомість почувся майже стогін:
	— Да-а...
	В бліндажі було чисто, пахло парфумами, на столі горіла гільзова лампа. Капітан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капітан мав репутацію відважного офіцера.
	«Пика — як не трісне», — подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:
	— Що з вами?
	— Не знаю, Шуро, щось так... розумієте...
	— Температурить?
	— Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.
	— Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно.
	— Чого ви сердитесь, Шуро? — підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга...
	Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш...
	— Ви задля цього присилали ординарця?
	— Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.
	— Капітан... Капітан... Ви — хам.
	Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. «Підслухували в трубу, торти, — вилаявся в думці Сперансьний. — Роздзвонять тепер...»
	Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.
	Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.
	— Не дуже тут затишно, — сказав майор, присідаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко?
	— Недуже.
	— Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.
	— Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку... Звичайну пічку,
	Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.
	Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.
	— Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. — Пам'ятаєте, в ешелоні?.. Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер...
	— Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась.
	— Звичайно, як не навчитись... Такі університети... Клопоти нові... А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували...
	— Я й зараз пригадую.
	— Що?
	— Так... всячину.
	— Приміром?
	— Приміром, вашу лебедину легенду.
	— А-а, легенду! Пам'ятаю. Ні, то не легенда... У них справді так...
	— Справді? — звела брови Ясногорська. — Тільки один-єдиний раз? На все життя?
	— На все життя.
	— А потім? Вниз головою?
	— Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді — птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.
	— А в людей?
	— А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко... А як тобі тут у нас?
	— Добре.
	Чумаченко полегшено зітхнув.
	— Навіть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в'язнуть? Дають відпочити?
	— Дають, — дівчина зашаріяась, як яблунька.
	— А в мене інформація інша, —нахмурився замполіт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке... І ти, Чумаченко, чув?
	— Чув, товаришу гвардії майор. Це дїйсно слабке наше місце: як оборона, так казяться.
	— Із жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злості не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерігати таке: замполіт, сутулячись, зайшов у бліндаж до капітана Чумаченка, вигнав усіх і послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами.
	Ніхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполіт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому бліндажі. А бесіда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетів звідти, червоний як рак, і тут-таки за будь-здоров вибанігував свого ординарця, що перший попався йому на очі. А Чумаченкові замполіт наказав після цього самому пройтись по стрілецьких ротах, уважно обстежити здоров'я своїх юних лейтенантів і, якщо знайдуться серед них підозріло «хворі», негайно посилати в бойову охорону на поправку.
	— На грязі, — сухо звелів Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця і всі інші пороки як рукою зниме.
	Після цієї історії Ясногорську називали в розмовах не інакше, як Вірною. Вірна!.. Найбільше раділи з цього її нового імені мінометники. Вони весь час десятками очей і вух стежили за її поведінкою в батальйоні. І насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена їхнього славного командира! — дала підставу назвати себе не так.
	У Ясногорської з мінометниками склалися особливі стосунки. По неписаній і неказаній угоді, дівчина вважала цей підрозділ ніби своїм, а мінометники вважали Шуру своєю. Роту по традиції ще й досі багато хто називав ротою Брянського. Хоча в роті вже було чимало нових людей, які Брянського не застали, але, під впливом його вихованців, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, відомого їм наче з пісні.
	З вихованців Брянського в роті ще залишились Роман і Денис Блаженки, телефоніст Маковей, веселий білкастий подоляк Хома Х'аєцький, старшина Багіров та декілька інших. З госпіталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисі, і він зараз теж відлежувався десь у госпіталі.
	Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйоні поза очі Кармазина частіше величали просто Іваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогічного минулого. До війни він був директором середньої школи десь на Чернігівщині. Розважний, солідний, років за сорок, він мав у підлеглих і в начальства значний авторитет як знавець своєї справи та ще як людина суворо принципова. Коли між офіцерами виникала з якогось приводу суперечка, Івана Антоновича звичайно обирали суддею.
	Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити між собою особливо не дружили, у взаєминах були стримано-коректними, а деколи Іван Антонович трохи навіть заздрив ранній славі Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Іван Антонович ставився без усяких ревнощів.
	Він анітрохи не ображався тим, що теперішню його роту і досі, за давньою звичкою, називають ротою Брянського.
	Коли Ясногорська приходила на вогневу мінометників, тут уже все чекало на неї. Зелені «самовари» з-під кокетливих парасольок наче привітно всміхались їй. Іван Антонович, покректуючи, вилазив з своєї землянки, витираючи стіни вузького проходу крилами своєї плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привітний, гостинний, що, здавалось, йому в руках бракує тільки хліба-солі на рушнику.
	Бійці з прихованою радістю чекали, доки фельдшерка зайде в їхні підземелля, огляне їх, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натерті, звичайно, ради її візиту. Перевіряючи мінометників на «форму 20», Ясногорська щоразу дивувалась, які вони всі чепурні, охайні. Ставила їх взірцем для решти підрозділів батальйону. Чи могла вона підозрювати, скільки до її приходу ті нещасні сорочки пеклися над полум'ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково «виявлено», то почервоніла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з місця, присягнув, що «більше цього не буде».
	Доки Шура перебувала на вогневій, жодне погане слово не зривалося ні в кого з уст. Не лише розмови, а навіть погляди бійців прибирали якогось цнотливого виразу. Найприємнішим для Івана Антоновича було те, що хлопців ніхто не попереджав заздалегідь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена їхнього героя командира, що вона була Вірна, що вона своєю вірністю й дівочою чистотою теж підтримує в очах інших честь і заслужену гордість їхньої роти.
	Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська ніколи не минала володінь Васі Багірова. її тягнуло сюди, яку рідний дім, з рідними звичаями, спогадами, запахами... І хоча бійці-їздові з почуття сором'язної делікатності ніколи перші не заводили розмови про Брянського, — Дівчина з найнезначніших дрібниць помічала, що Юрась тут і досі існує і впливає на них.
	Привітність їздових ніколи не переходила в панібратство. Може, стримували їх офіцерські погони Ясногорської, чи просто якимсь людяним інстинктом вони відчували, де тут повинна бути межа.
	Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смішно надимаючись, зважився-таки запропонувати Яс-ногорській свої послуги:
	— Давайте, я вам шинельку... трошки підправлю, перероблю.
	Шура глянула на свої довгі, підкочені рукава і ледве стримала готові бризнути радісні сльози. Про неї дбали, за аеї піклувалися з такою зворушливою ніжною незграбністю!
	З нагоди Шуриного приходу кухар мінометників Гриша жарив і шкварив різні делікатеси, на які тільки вистачало у нього хисту. Подаючи Шурі печеню, він завжди вибирав для неї курячі пупики, мабуть, тому, що сам найбільше їх любив. При цьому їздові, які пильно стежили за Гришею, ие помічали з його боку жодного двозначного погляду, яким би він окинув стрункий дівочий стан. Прислуговуючи дівчині, уперто косився неборака від спокуси вбік, і це той самий Гриша, що мав у роті репутацію запеклого донжуана! Картоплю йому чистили завжди якісь фарбовані вертихвістки, що їх він і в безлюдних степових хуторах добував наче з-під землі, їздові довго міркували, чому іноземки так цікавляться їхнім куховаром, пронозуватим і сутулим, як сільський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину цього в тому, що Гриша — горбатий.
	— Скільки я знав горбатих, усе їм такі кралі попадаються, що ну!
	Сам Хаєцький був прямий, як струна. Накручуючії свої вуса, він любив заводити з Шурою статечні розмови про угорського адмірала Хорті. Хому дуже цікавило і навіть непокоїло, як це в країні, де нема жодного моря, раптом править усім — адмірал.
	— Єй-же-єй, це непорядок, — пащекував Хома. — Що на морі? Там який-небудь навіть дурний адмірал багато лиха не накоїть: потопить корабель, та й усе. А пусти такого правителя на сушу: незчуєшся, як потопить тобі весь народ!
	Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому, що неоднаково ставиться до всіх. Коли приходили митись мінометники, то не могла втриматись, щоб не вибрати їм з пакунків білизни, де краща, ціліша, біліша. Частіше, ніж до інших, забігала до них запитати, чи досить гарячої води та мила. І хлопці, рожеві від потилиць до п'ят, одвертаючись до стін, кричали дружним хором:
	І? — Доситьі Досить!
	Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, і все ж таки — не могла. Та як же вона могла бути однаковою до всіх, коли Хома їй все-таки чимось ближчий, коли Вася Багіров, лаштуючи увечері підводу спеціально для того, щоб відвезти Шуру звідси на командний пункт, турботливо накидає дівчині на плечі палатку, як справжній рицарі Хто зна, де цей тесляр Крайньої Півночі міг навчитися рицарських тонкощів! Їздовому, який везтиме Шуру, Вася наказує бути обачивим, не заблукатись у тумані і не заїхати в гості до фріців.
	— Товаришу старшина! Ви ж мене знаєте не від учора, — запевняє боєць.
	Прощаючись, Багіров відкликає Ясногорську вбік, блискаючи темними іскрами косих очиць, говорить із зворушливою таємничістю:
	— Може, там хто буде в'язнути до вас... Або говорити різні такі слова... нехороші. То ви нам скажіть. Тільки скажіть... А ми вже його розпишемо по-гвардійському!
	
	VI
	
	Хому Хаєцького фронтове життя мінило на очах у всіх.
	Це був уже не той лукавий, дещо полохливий подоляк, який при наближенні «месершмітів» впивався зубами в землю і молив невідому силу:
	— Пронеси!
	Попри всі злигодні і турботи переднього краю Хома навіть погладшав, щоки мав, як налиті. Привозячи «гурки» (міни) на вогневу, Хома охоче борюкався з лобатим Маковейчиком і вибрикував, мов кінь. В його поведінці поступово зникли деяка запобігливість і острах, і натомість з'являлась горда рішучість, упевненість, навіть зухвальство. Ні вдень ні вночі він не скидав з пояса чохла з німецьким багнетом-кинджалом, похваляючись, що колись-таки власноручно шимоне тим ножакою яко-го-небудь фріца.
	— Гей, фріце, фріце! — сварився кулаком Хома у бік противника. — Чи не казав я тобі в сорок першому,, що брехнею півсвіту пройдеш, та назад не вернешся!
	Порожня кобура висіла в Хоми при боці, готова прийняти туди трофейний револьвер — давню Хомину вимрійну.
	Раніше, коли, бувало, на маршах або вночі під час тисняви на переправах виникали звичайні в таких випадках сутички між їздовими різних частин, Хома тримався подалі від гріха. Старшина Багіров одного разу дав йому за це такої нагінки, що Хомі вона зосталася в пам'яті надовго.
	— Ви що ж, Хаєцький, тушуєтесь? — гримав Вася. — Чому заховалися під воза, коли транспортна рота чесала Островського батогами? Раз один встряв у бійку, то тут встрявай уже всі!
	— Я лівша, — виправдувався Хома. — І, крім того, у мене якраз колесо спадало!
	— Колесо, — презирливо чвиркнув крізь зуби Вася. — Штани у вас спадали, а не колесо! Теж мені гвардієць! За те, що не виручили в біді товариша, маєте три наряди поза чергою!
	— Єсть, три наряди поза чергою! — ковтав Хома. — Але, товаришу гвардії старшина!.. Коли ж я їх відстою? Ниньки я й так щоночі на посту. Хіба, мо, після війни?
	— Не патякайте, Хаєцький! Три відра картоплі! На кухню — марш!
	Куховар Гриша тільки цього й жде. Він радий запрягти Хому. Язикатий подоляк вічно бере на глум Гришині романи з вертихвістками.
	Надалі Хома вже не пірнав під воза. З часом його циганські вуса, що стали відомими в полку, панували над переправами. Він влітав на грімкі дошки перший, погрозливо здійнявши над головою важкий, з китицями, батіг.
	В їздові Хаєцький попав завдяки реформам Івана Антоновича. Іван Антонович для того, щоб рота була згуртованішою, щоб не створювалась окрема, за його висловом, «каста їздових», завів порядок, за яким міно-вози періодично мінялися. Після відбуття ними певного часу при конях, командир роти відкликав їх на вогневу, а інших, з вогневиків, ставив на їхнє місце. Іван Антонович пишався своєю реформою, спрямованою на те, щоб ніхто з бійців «не розучився стріляти». Тепер Хома саме відбував цей тиловий медовий період.
	Щоправда, транспорт мінометних рот назвати тилом можна лише умовно. Де тільки є змога, цей «тил» стоїть укупі з вогневою. Під час маршу посуваються здебільшого разом. Тільки якщо вогнева розташована під самими бойовими порядками піхоти і нема де замаскувати коней, — підводи зупиняються за кілометр чи два позаду, в населеному пункті. Тут їх не дістануть ворожі кулемети, проте вогонь артилерії і мінометів часто-густо обрушується саме на них. Крім того, під час бою міновози Мусять курсувати весь час з боєприпасами на вогневу, проскакуючи сюди хоч. серед білого дня, хоч на очах у противника. Вогнева не може чекати. Цим пояснюється те, що втрат серед їздових було завжди більше, ніж серед вогневиків. А все-таки Хому приваблювала посада їздового. Він, як і старшина, змалку любив коней. Хомина пара сірих у яблука, з заплетеними гривами, з м'язистими грудьми брала всіх на буксир у згубних місцях. Правда, і з'їдали його коні не лише свою пайку вівса. їздові це добре знали, від Хоми ховалися з вівсом по-глибше, проте впіймати подоляка на гарячому ні разу не могли. Все це, однак, не заважало їм ставитися до Хоми з щирою симпатією. Коли Хаєцький затримувався десь на вогневій або в небезпечному рейсі, то без нього вечеряти не сідали. Кожному тоді наче бракувало невгамовного, веселого подоляка.
	З начальством Хома тримався гідно і був мастак побалакати. Погомоніти з високим начальством було для Хоми просто-таки втіхою. Особливо його радували зустрічі з Героєм Радянського Союзу гвардії майором Воронцовим.
	З майором Хаєцький став на близьку ногу, ще митарствуючи по Трансільванських Альпах. Тепер, заходячи до мінометників, замполіт не забував спитати, чи зберігається ще в них той альпійський канат, з яким вони колись штурмували скелю. І Хома запевняв майора, що канат лежить у нього чин чином у передку.
	— Допіру оце просушував усе і його просушив... Хай буде.
	— Хай... Хто знає, може, ще зустрінуться нам на шляху не одні Альпи.
	Потім майор питав Хаецького, що чути з дому. Хома якось був поскаржився замполітові, що бригадир не дав Явдошці соломи покрити хату. Воронцов написав листа голові колгоспу. Він писав такі листи десятками: головам колгоспів, секретарям райкомів, військкомам. І бійці линули до нього з усіма своїми болями. Цей плечистий майор з сірими розумними очима здавався їм всемогутнім заступником, який все може, досить тільки звернутись до нього. І майор справді дбав про родинні справи своїх бійців, як про свої власні.
	— Маю листа, — хвалиться Хаєцький.
	— Дав бригадир соломи?
	— Сам і вкрив, товаришу гвардії майор. Пошептало! І Хома починає при всіх бійцях читати майорові листа від Явдошки:
	— «Хтомочко, мій дорогий, якби бог дав хутчій розбити ворога і здоровому додому прийти... Передай від мене і від діток наших щире спасибі твоїм офіцерам, що прописали нашому голові. Я тільки почула на роботі, що прибув у контору такий лист, а прийшла додому — гарба соломи на подвір'ї наче вродилася. Сам бригадир зверху на хаті ходить, як чорногуз. Не знаю, що там таке писали їм твої офіцери, що аж на хату їх винесло... А то вже і стеля падала, і по стінах текло...
	Хтомочко, мій дорогий, не знаю, як моє серце уривалося за тобою, я вже не могла на постіль вилізти і по світу ходити. Я кажу, чи я ще мало наплакалася, чи я ще мало набідилася, що його не чути. Буду просити, щобись відписував мені щотижня і не забував, господарю мій далекий...»
	— А ви чого ж це не писали? — суворо перебиває Хому замполіт. — На чорнявих мадьярок задивились? Про свою забули?
	— Що ви, товаришу гвардії майорі Побійтесь бога! В мене теж чорнява! На все село молодиця!
	— А в чому ж справа?
	— Та це ще як ми до Муреша скакали, то я рідко писав. Знаєте, як ми там наступали!.. Не до писанини було!.. День і ніч без продиху!.. Кілометрами, а не ярдами!..
	— Ярдами? Чи ви хоч уявляєте собі, товаришу Хаєцький, що таке ярд?
	— А чому би я мусив не уявляти, —спокійно знизує плечима Хаєцький. — Ярд — це щось таке, як старорежимні лікті. Мізерна міра, в нас її нема, то тільки союзники собі вигадали, щоб більше було на лічбу.
	— Хомо, — гукають бійці, — ану розкажи, яке там ниньки зведення у союзників! Дехто при цьому вже пирскає.
	— Там наступають завзято, — серйозним тоном каже Хома. — Після упертих боїв три дивізії союзників вдерлися в сільський населений пункт. Захоплено в полон одного айн-цвай.
	— А втрати?
	— Один контужений. Став на спочинок.
	— Ого! То вони мають час писати додому! — гукають бійці.
	— І ви пишіть, — похмуро каже майор. — їм — своє, нам — своє. Наші жінки варті того, щоб ми їм писали. А то, бач, Явдошка затужила...
	— Солдат сльозам не дуже вірить, — блимає Хома, як негр, своїми білками. — 3 Тиси я їй написав. А тепер, кажу, напишу з Дунаю. Дивись, кажу, там сама. За мене — будь спокійна. Адже в мене тепер не один наш колгосп. Маю великі діла. На черзі дев'ятий удар.
	— А десятий? — питають Хому бійці, гигикаючи загодя.
	— Десятий, то вже — додому, до хати!
	— «Хтомочко, мій дорогий, — продовжує читати Хаєцький, — нашій телиці уже шостий місяць, а вівця кітна. Не забувай нас і на синім Дунаї, бо ми лягаєм і встаєм, думаючи про тебе. Посилаємо тобі низенький уклін — від білого лиця до сирої землі...
	Ще забулась — у нас прийшов Стах, лівою рукою не володає, і Миколин швагер без ноги і робить чоботи... А смертю хоробрих — Олекса, і Штефан, і Прокіп...»
	— Обох кумів нема! —з болем вигукує Хаєцький. — Товаришу гвардії майор!.. Багато наших людей нема! Гинуть! Ось ви ганите мене, що рідко пишу... А що писати? Бити їх треба швидше, проклятих! Скажу вам правду, товаришу гвардії майор: раніше мені телиця з голови не виходила. А тепер усе рідше та рідше сниться. І вівця кітна... Хай котиться на здоров'я... Але хіба мені зараз тільки це на умі? Ксли вся Європа нас чекає і порядку жде! Бо Олекса, і Штефан, і Прокіп наклали головою... То я питаюся: за що? Я маю знати, як тутко буде після нас.
	— Ваше право, товаришу Хаєцький.
	— Бо ондечки ходять чутки, що в румунську дивізію, котра за нами стоїть, поналазили фашистські офіцери та й каламутять воду—за нашою спиною... Чи для того ми Романію бурею пролетіли, а всю Трансільванію на ліктях перечовгали, щоб там всяка нечисть знову голову адоймила? Ще не висохла там кров наших Штефанів та Прокопів... Та Брянських! Еж так? То хай буду знати,
	Хто там у них у правлінні засяде: чи наші приятелі, а чи вороги.
	— Друзі будуть, товаришу Хаєцький, — заспокоює Хому Воронцов. — Демократичні уряди.
	— Отож, громадяни європейці, — раптом звертається подоляк до уявної громади європейців, — отож! Не для того ми вас визволяли, щоб ви замість старих фашистів та понаставляли нових, у демократичних штанях!
	Хому цікавило все, до всього він докопувався. Справді, він дедалі менше сушив собі голову домашніми справами та своєю телицею. Щодо цього, то він цілком покладався на Явдошку. А самого його все більше обсідали європейські та міжнародні справи. Хома так ними турбувався, наче сам готувався завтра-позавтра стати дипломатом. Його своєрідних дуетів з майором Воронцо-вим бійці чекали з нетерплячкою. Воронцов вважав ці дуети за одну з форм виховної роботи серед особового складу. Кадровий політпрацівник, він знав тисячі шляхів до серця солдата. І Хаєцький, невпинно зростаючи сам, водночас сприяв і майорові в його роботі.
	Хаєцький мав гострий зір, він усе окмітовував, до всього хотів вносити свої корективи. То він критикував хутірську систему та місцеву породу свиней, то, задумавшись, зненацька висловлював припущення, куди тікатиме Гітлер, коли йому припече. Про цей випадок Хома давав свої рецепти, де й як треба буде шукати людожера.
	Коли Воронцов мусив уже йти, Хома проводжав його з бійцями аж за двір ферми, до асфальту.
	Мокрий, де-не-де подовбаний снарядами, асфальг тьмяно вилискує крізь туманний степ.
	Хома якусь хвилину стоїть замислений, оглядаючи рівну, як меч, дорогу.
	— Отаких доріг нам ще не вистачає...
	Потім, стукнувши себе пальцем по лобі, починає міряти асфальт від бровки до бровки. Заклавши руки за спину, він ступає широко, як суворий колгоспний обліковець. Майор і бійці, посміхаючись, чекають, що з цього буде.
	Промірявши раз і вдруге, Хома заявляє, що цей асфальт вужчий від українського грейдера майже на три метри.
	— Як ідуть тут кілька полків маршем, то ніяк обгонити передніх, товаришу гвардії майор. Або з'їжджай на узбіччя та підривайся на мінах, або чешися батогами з іншими їздовими, щоб пропустили. А наші грейдери — і на Вінницю, і на Могилів — куди ширші! Ми їх від району до району самі будували. Від кожного колгоспу — бригада.
	— Буде час, — каже' Воронцов, — ми наші грейдери теж заллємо таким асфальтом.
	— О, то були б добрячі шляхи! — захоплено каже Хома. — І гладенькі, хоч котись... Як оцей. Але ж і на три метри ширший!..
	— Товаришу гвардії майор, а як залізничні колії? — запитує хтось із бійців. —Теж неоднакові! У нас ширша, у них вужча. Вона буде колись перешиватись?.. Щоб скрізь однакова?
	— Напевно, буде.
	— А хто до чиєї мірятиме: вони до нашої чи ми до їхньої?
	— Тільки не ми, — посміхається Водонцов. — Хіба ви не знаєте, товариші, що поїзд на ширшій колії тримається стійкіше? Пускай, гони на повну швидкість... Одначе, — майор лукаво-застережливо водить у повітрі пальцем, — пам'ятай про гальма, слідкуй за атмосферами!
	
	VII
	
	Бійці скучили за сонцем.
	Бачили його давно-давно...
	Цілими днями —вітри, дощі, тумани.
	На величезних плантаціях, де стояли обороною батальйони, виноград було зібрано лише частково. Решта урожаю пріла на пні. Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по міжряддях: вибирали ще не зопрілі від дощів сиві кетяги, ласували ними після солдатської каші.
	А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень — Будапешт!..
	Це слово тепер не сходило з уст.
	Всі дні в ротах ішло навчання. Ветерани-сталінградці провадили бесіди з новачками, ділилися досвідом боїв в умовах великого сучасного міста. Командири батальйонів знімали по черзі з переднього краю в тил окремі рої, формували штурмові групи, ганяли їх до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталіпградці. В районі полку були містечка й села з будівлями міського типу, і бійці штурмували по кілька разів давно захоплені ними вулиці, вели запеклі гранатні бої, будували і руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кінчався щасливо, а повалені жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги.
	Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Бої штурмових груп він контролював особисто. Якось замполіт зайшов до полкових розвідників. Хлопці саме переживали свої медові три дні, три дні розгульної волі, що їх діставали від «хазяїна» кожного разу після того, як приводили важливого «язика». Розвідники засипали майора скаргами.
	— Хоча б цієї столиці не минути, — непокоївся сержант Козаков. —А то все якісь Пашкапі та Яслодані.
	— Нашу дивізію, — гули хлопці, — вже й так танкісти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська...
	— Степова, лісова, гірська, болотна!..
	— Гвардійський атестат, —- сказав майор. — Почесне ім'я. Хіба фронт — це самі столиці? Це, товариші, дві тисячі кілометрів... Проте мимо-Будапештською ми, здається, не будемо. Ви бачите, як ми зараз стоїмо? Куди націлені?
	— Прямою наводкою на голубий Дунай!
	— Так, на картах і у вальсах він голубий. А стане, мабуть, червоний від крові... До речі, сержант Козаков...
	— Слухаю!
	— Ви вже провадили навчання? У вас же тут є новачки.
	— Програму із штабу одержали, — рапортував Козаков. Він гимчасово заступав командира взводу. —Завтра починаємо!
	— Дійте! — сказав майор.
	Наступного дня він побачив, як розвідники виїхали в поле на конях. В майора виникли підозри: які це вуличні бої хлопці вестимуть верхи? Розвідники тим часом пришпорили коней і понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будівлю, що самотньо височіла серед осіннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопів погляди багатьох грішників...
	Розвідники швидко зникли в тому напрямі, а через деякий час до винокурні під'їхав на мотоциклі і майор з ординарцем.
	На подвір'ї стояли підводи, старшини з різних полків дивізії одержували тут вино для своїх підрозділів. В одному з підвалів уже лунали співи. Воронцов попрямував туди. В підвалі серед величезних тисячовідерних бочок, по коліна в вині, бродили засідлані коні розвідників. Майор наказав ординарцеві забрати коней і вести в полк. Коли ординарець виводив засідланих вороних з підвалу, коні весело іржали і спотикалися: вони були геть п'яні.
	А їхні господарі, сидячи десь угорі на недосяжних бочках, весело співали «Гречаників», і Воронцов мусив кілька разів крикнути, доки його почули.
	— Хто там бубонить унизу? — пролунали розвезьку-саті голоси з-під стелі. — Стукни його по-гвардійському, Петя!
	— Злізай! — вигукнув майор, додаючи у гніві й ще дещо.
	Пізнавши майора, розвідники поскочувалися згори, як груші. Забрьохавшись по пояс у вині, ставали перед замполітом, винувато опустивши голови.
	— Оце ваші навчання?
	— Т-товаришу гвардії майор, — важко повертав язиком Козаков. — Ми штурмували його... ц-цей об'єкт... за програмою... Ми його з ходу... З поля...
	— А нализалися оце? Поза програмою?
	— Ц-це... Ап-пробація, чи не отруєне... Майор вивів розвідників на подвір'я, вишикував шеренгою.
	— Де ваші коні?
	— Були тут... Мабуть, п-п-пасуться. Воронцов скомандував ліве плече вперед і строєм повів хлопців до кам'яного басейну, наповненого водою.
	— Зняти головні убори!
	Грішники старанно виконали команду.
	— На коліна!
	Шеренга стала на коліна.
	— Голови у воду — по саму шию! Раз-два!.. Хлопці пірнули, як селезні. Примусивши їх повторити кілька разів цю процедуру, майор знову вишикував розвідників. Вони тільки чхали та одпирхувались. Обличчя ставали скорботними. Це означало, що орли тверезішають.
	— Де коні? — повторив майор запитання. Тепер уже Козаков побачив коней.
	— Он... п-повела якась к-ку... Д-дозвольте, д-дожену! Ординарець уже віддалявся в полі, тягнучи за поводи свою злиганку. Коні брели за ним, як веселі пияки, спотикаючись.
	— Так от: кожному з вас забороняю сідати на коней до самого Будапешта, до його взяття. Лише після того, як впаде останній квартал, маєте право сісти в сідло. А тепер марш у полк! Увечері на завдання.
	...Увечері полкові «вовки», вже зовсім тверезі, справді пішли на завдання.
	Де вони проходили, ніщо не брязнуло, не тріснуло, не хруснуло. Неначе йшли безтілесні темні тіні по темних пуховиках.
	Вранці сержант Козаков привів до Воронцова молодого угорського капітана.
	Капітан розповів чимало цікавого.
	— Я переконався, — говорив він через перекладача, — що з германами нам пора порвати. Вони заведуть нас у прірву.
	— Пізнувато ж ви переконалися, — зауважив майор. — Не у Воронежі, не в Чернігівських лісах, а лише під стінами власної столиці. Пізнуваго.
	— Ми покладали надії на Хорті, — продовжував полонений похмуро. — Ми були певні, що він з вами замириться.
	Капітан розповів, що багато з його товаришів-офіцерів уже таємно носять при собі цивільний одяг на випадок оточення Будапешта. Всі вони обурені засиллям німців у країні.
	— Скрізь засіли прокляті шваби, — ремствував полонений. — Військове міністерство і генеральний штаб очолює німець Бергер. Командувачі 1-ї, 2-ї і 3-ї угорських армій — німці. Всіма нашими військами командує німецький генерал-полковник Фрізнер... Мої товариші питаються: доки це триватиме? Чотириста років на нашій шиї сиділи Габсбурги, а ми за них воювали. Досить! 
	Наприкінці капітан поскаржився Воронцову, що ось цей сержант, взявши його «до плену», змушував його, капітана, всю дорогу грати на губній гармошці мадьяр-ськнй чардаш та ще, крім того, без кінця козиряти, віддаючи честь першому-ліпшому солдату.
	— Я офіцер угорської армії, — з погордою заявив капітан, — а мушу козиряти вашому сержантові і навіть солдатам. У ваших листівках...
	Замполіт суворо звернувся до Козакова:
	— Поясніть!
	Розвідник, сердито блимаючи на полоненого з-під насунутої вушанки, пояснив, що хотів знати, як в угорській армії вітаються: чи всією п'ятірнею, чи тільки двома пальцями, йому, як розвідникові, взагалі конче треба знати, як віддають честь в різних арміях світу. А саме капітан міг це йому продемонструвати за всіма правилами.
	— Але ж ви змусили мене не один раз козиряти, а десять! — вигукнув капітан, вислухавши пояснення через перекладача.
	Сержанта затрясло. Повіки його нервово засіпалися. Заїкаючись, він деякий час натужно ловив повітря відкритим ротом, доки, нарешті, спромігся вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на ці жалібні зусилля свого не раз контуженого, вивіреного в небезпеках полкового «вовка».
	— Я н-не знав, що ти т-такий лягаш, т-така дешов-ка! — прохрипів розвідник, стискуючи важкі, як гирі, кулаки. Чужинець з острахом поглядав на ті гирі. — Т-ти б мені сто раз прокозиряв! Т-ти б у мене від самої нейтральної по-пластунському п-повз!..
	— Припиніть, Козаков, — сказав майор. — Можете йти. А коли сержант вийшов, замполіт встав із-за стола і, заклавши руки за спину, мовчки пройшовся по кімнаті, щось напружено обдумуючи. Широкий лоб ного взявся брижами, свіжовиголене кістляве обличчя зімкнулося в сердитій гримасі.
	— Капітан! — різко зупинився майор перед полоненим. — Ви даремно ображаєтесь. Зовсім, зовсім даремно. Те, що ви, офіцер гинучої армії, віддали честь цьому сержантові, не повинно анітрохи принижувати вас. Ви самі вже досить принизили себе покірною, ганебною службою швабам. А чи відомо вам, хто такий цей сержант, який сьогодні узяв вас? — Воронцов, нахилившись вперед, майже прошепотів, немов відкривався капітанові з глибокою таємницею: — Донбаський шахтар, ста-лін-гра-дець!.. Розумієте? Рятівник Європи, рятівник світової цивілізації... То хіба він не заслуговує того, щоб ви йому козирнули?
	Капітан не відповів нічого.
	
	VIII
	
	Майже водночас з різних госпіталів у третій батальйон повернулися Шовкун і Черниш.
	Шовкун, з'явившись, як ведеться, спочатку на командний пункт, до писаря, несподівано зустрівся там з Ясногорською. Фельдшерка — збуджена, розпалена, в розхристаній шинелі — саме поралася біля КП над пораненим піхотинцем. Коли його довелось підіймати на санітарну ресорку, Шовкун кинувся допомагати Ясногорській: тут не вистачало її дівочих сил.
	А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бійця, що той, обернувшись до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навіть подякував.
	— Вам би милосердною сестрою бути, — кволо промо-вів він Шовкунові. — Ви людину берете... сердечне.
	Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата, забрала Шовкуна до себе санітаром.
	— Будете сестрою...
	Широкоплеча «сестра» із свіжими рубцями на підборідді зашарілася до вух — так було ніяково.
	Іван Антонович іншим разом нізащо не поступився б своїм мінометником. Він був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мінометники дефіцитні і місце Шовкуна — біля «самовара». Проте на цей раз Іван Антонович посів позицію примиренця.
	— Якщо Ясногорська виявила в нього медичні здібності, то що ж вдієш... Хай.
	Євген Черниш знову прийняв свій взвод. Рота зустріла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лікувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805.
	— Ви вже як штабник! — весело оглядали мінометники свого офіцера. Черниш був у новому кітелі, в синьому з кантами галіфе, в артилерійському кашкеті. Лейтенант помітно посоліднішав. Шию тримав рівно, хрящуватий кадик туго випинався з-під коміра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум'янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з південних сонячних країв, густо, раз і назавжди засмалений тамошнім сонцем.
	— Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка.
	— Живемо, не горюємо, товаришу гвардії лейтенант, — стримано відповів дебелий єфрейтор. — 3 землі не вилазимо. Так уже до неї позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хаті не вживеш, набудуєш на вгороді бліндажів.
	— Ще й на зарядку вранці всіх гонитимеш, — гукали товариші. — Поженеш і жінку, і дітей, і тещу!..
	— Тепер ти і в колгоспі не повертатимешся кеді-не-кеді. Житимеш форсованим маршем.
	— А де ж це наш Хома? Де Маковей? — розпитував .Черниш вогневиків.
	— Хома тепер при конях! Гасає по Мадьярщині, як Ілля на колісниці. А Маковей... ось він власною персоною!
	Зачувши на вогневій голос Черниша, Маковей вилетів з бліндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, він козирнув до голого лоба:
	— Здравія бажаю!
	Черниш вхопив його обома руками, радісно затряс:
	— Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетів! Ледве оце догнав вас... Ну, не охрип?.. І досі співаєш у трубку?
	Повернення товариша з госпіталю щоразу переживалось ротою як радісне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давніх боїв, які, віддаляючись, меркнучи в пам'яті, в той же час мовби очищалися від стороннього, набували небуденного освітлення. Крім того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими своїми міцно зарубцьованими ранами ніби говорив роті:
	— Ми з вами живучі, нас не так-то просто відправити на той світ!..
	Наступного дня на командному пункті батальйону Євген вперше зустрівся з Ясногорською.
	Це було надвечір у мряковитому похмурому полі під скиртами. Почорнілі на дощах скирти соломи ще вранці були в руках противника. В спорожнілих солом'яних кублах, в похапцем виритих — брустверами на схід — стрілецьких ячейках ще, здавалось, не вивітрились рештки людського тепла. Округ ожередів, по розлогих ланах зеленої, вволю напоєної дощами озимини, густо чорніли свіжі вирви після вибухлих мін та снарядів. Посіяно було кимось пшеницю, а вродили чорні вирви... Тепер тут мінометники влаштовували свою вогневу. Нелегко було вчорашнім хліборобам загонити великі саперні лопати в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посів...
	— Нічого, — підбадьорював Іван Антонович своїх мінометників. — Озимину перекопаємо, зате, може, буйнішою буде ярина...
	Неподалік під скиртами отаборився комбат Чумаченко із своєю штабною ватагою і санітарним взводом. Хоча ніхто не знав, чи доведеться тут ночувати, проте робота вже закипіла. Свистіла земля з ячейок, тріщала смикана солома. А за кілометр від ожередів, над придорожньою посадкою, розсипались ракети і не вщухала стрілянина. Там був уже передній край.
	Без кінця мрячило, поля сивілися, далекі дерева, телеграфні стовпи, скирти — все розчинялося в імлі, тануло. Непомітно спускалися на всіх і на все осінні ранні присмерки.
	Коли Черниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи.
	Будь вона не єдиною дівчиною в батальйоні, він, здається, однаково впізнав би її. Довгообраза, білолиця, з примруженими великими очима... Туга корона коси під беретом... Він уже раз бачив це обличчя в ту місячну трансільванську ніч.
	— Вибачте... Сідайте, — сказала дівчина, коли вони познайомились. Черниш почервонів: бідна, вона забулась, що сідати йому нема де.
	— Дякую.
	— Ви давно прибули? — запитала Ясногорська, аби тільки щось запитати. Про Черниша вона вже чула раніше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрівшись, не знаходила для нього слів.
	— Давно... Власне, вчора...
	— Так... Тут це вже давно. — Шура акуратно скрутила руками наскрізь промоклу онучу, і з неї потекло. — Набродились ми сьогодні... Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море...
	— Так, море... А я вас, між іншим, бачив на справжньому морі, — ніяковіючи, випалив Євген. — Біля байдарки, з веслом у руці.
	— Ах, це те фото! — Шура поморщилась, як від болю. — До речі, ви не знаєте, в кого воно зараз?
	— У Сагайди... Він теж має повернутися в полк. Шура взулася і, похрускуючи набубнявілою плащ-палаткою, встала.
	— То було море, — зітхнула вона.
	Обоє вони в цю мить подумали про Брянського.
	Із солом'яного дупла, виритого в скирті, обтрушуючись, виліз Шовкун. Весь був у соломі, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, — здавалося, він щойно оце з-під молотарки.
	Побачивши Черниша, боєць зворушився до сліз. Ніде правди діти, він був таки дуже м'який, до сентиментальності ніжний, цей вусатий вінничанин з крутим, тепер порубцьованим підборіддям.
	— Розлучалися в горах, а зустрілися в долах, — промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що ніде вже їм не зустрінеться. — Тоді ще красне літо горіло, а зараз, бач, осінь все мряками затягла... Тільки озимина ото ще й яриться...
	І, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорської:
	— Вирив вам дучку в повний профіль... Не дуже, правда, розкішне, але сухо. І зверху не проб'є, і вітер не задуватиме. Тільки остюків багато та мишва шарудить.
	Шура підійшла до Шовкуна і повернула йому вушанку зіркою наперед.
	—А ви де будете?—запитала вона санітара. —Вирийте й собі.
	— Що я, — зачервонівся Шовкун. — Я можу де завгодно. З телефоністами притулюся!
	За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася. Робив це він не з якихось корисливих міркувань, це було його внутрішньою потребою. «Молодий наш цвіт, — м'яко говорив він товаришам, — як же його не берегти!»
	— Хороший він, — сказала Ясногорська про Шовкуна, коли він, начепивши через плече санітарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собі пристановища. — Від нього я вперше почула про вас...
	Ховаючись від дощу, вони присіли край солом'яного дупла. Була тільки п'ята година, а навкруги вже зовсім сутеніло. Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдові з маленькими білими руками, з очима, повними туги, але він не дозволяв собі говорити. Він знав: про що б не почав мову, все їй болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія, буде пройнято Юрієм, бо хоча вони й не згадували досі його, проте він весь час був з ними, між ними. Втішати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втішання. Іноді заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, іноді ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрізь— хто він, чим він завоював право на Юрасеву дружбу... — Обличчя її в сутінках аж голубе... Мабуть, багато плаче ночами... Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осіннє.
	— Гляньте, уже й сніг пролітає, — сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. — Та, боже, який він у них... У нас перший сніг—білий-білий...А тут... як попіл!
	
	IX
	
	Якось уранці Хаєцький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподіваним видовищем: у дворі, в саду, поза скиртами і скрізь по полю — ліворуч і праворуч — стояли гармати, гармати, гармати...
	Немов уродилися з землі.
	Німці нічого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авіація останніми днями не діяла.
	Тільки-но Хаєцький сів з товаришами снідати, за вікном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, і шибки з веселим дзенькотом посипались на стіл.
	— Оце я люблю! — вигукнув Хома, хапаючись за шапку. — Це по-моєму!
	— Іштенем... Іштенем, —зашепотів господар ферми, поглядаючи на стелю.
	Бійці, на бігу одягаючись, вискакували на подвір'я.
	Гармати гуркали від краю до краю, і чим далі в поле, то їхні залпи зливались в єдиний потужно-тремтливий гул.
	На подвір'я влетів Багіров на змиленому тугому жеребчику.
	— Кінчай ночувати! — радісно скомандував він, не встаючи з сідла. — На голубий Дунай!..
	Шура Ясногорська в цей час стояла на командному пункті. Вона вперше бачила перед собою поле бою.
	Перед очима розгортався типовий для Угорщини хвилястий степовий ландшафт: вибалки, пагорби, рівнини і знову пасма горбів. По сивому полю, наче курені, бовваніли поставлені купами високі снопи кукурудзи. Між тими сторчуватими стіжками в танучих димах неквапно рухалися постаті бійців, майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградників та кукурудзиння.
	Бійці йшли, розсипавшись по полю, що дедалі підвищувалось. Вони саме йшли, а не бігли короткими перебіжками, причому посувались не прямо вперед, як годиться при атаках, а перетинали поле в різних напрямках, навскоси і вбік, здавалось, блукали по ньому, і навіть, зійшовшись в гурти по кілька чоловік, деякий час пристоювали, немов про щось радились. Тоді їх важко було відрізнити від купи кукурудзяних снопів. Збляклі димчасті хмари летіли над полем по-осінньому низько і швидко.
	— Це вже атака? — запитала Ясногорська комбата Чумаченка. Капітан Чумаченко, літній високий мужчина з моложавим обличчям і сивими скронями, стояв поруч неї.
	— Атака, атака, — відповів він, дивлячись у бінокль. — Артпідготовка кінчилась, люди встали, просуваються, чому ж не атака!.. Хлопці йдуть, як боги!
	Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими богами. Одні підіймались пологим схилом, інші вже зникали за горбом і наче входили в землю.
	Шура гадала раніше, що під час атаки треба обов'язково бігти, бігти вперед по геометричній прямій, як у фільмах, а тут бійці йшли неквапно, на весь зріст, рухались і прямо, і навскіс, розходячись променями, наче обмірювали все поле, як землевпорядники.
	Шурі здаля не видно було, що там бійці шугають по коліна у важкому, розкислому чорноземі і бігти не можуть, бо не сто метрів треба перескочити, а переслідувати противника до самого вечора, а потім з вечора до ранку. А не йдуть прямо, навпростець, тому, що під ногами раз у раз помічають березку дротиків, яку треба переступити, не зачепившись, щоб не злетіти на мінах й повітря. А «ура» не кричать тому, що «ура» для них не парадна розвага, а теж зброя, і її, як усяку іяшу зброю, треба економити на слушний час. Зараз пускати в дію цю зброю не було ніякої потреби, бо німці драпали. Приголомшені ударом артилерії, вони не скоро опам'яталися. Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами. Поле після гуркоту канонади здавалося великим і тихим, як степ у мертву обідню пору. Кулемети поцокували в ньому, наче невидимі коники.
	Піхотинці посувалися повільними методичними хвилями. Деякі навіть понапинали палатки, бо сіявся дрібний дощ. І, мабуть, саме цими кобеняками та поважлою неквапливістю бійці нагадували дівчині землемірів. Шура починала розуміти, що й величезні простори за її спиною здаються їй так безповоротно, назавжди відвойованими саме тому, що їх взято не авантюрними десантами, не бомбами з верескливими «психічними» сиренами, не декоративним загоном мотоциклістів. Ні! їх сходжено крок за кроком, грунтовно переміряно ногами піхотинця. Піхота! Матінка піхота!..
	І хоча Шура вислала вперед санітарів, а саму її комбат не пускав туди, поки не буде в цьому крайньої потреби, — їй не стоялося тут. Вона міцніше натягнула берет, повісила через плече санітарну сумку.
	— Товаришу комбат, я піду.
	Чумаченко не став її затримувати.
	І Ясногорська, важко чахкаючи в хлипкій драговині, пішла. Чим більше вона віддалялась, схиляючись проти мряки наперед, нехапливе ступаючи, тим більше нагадувала й собою втомленого мирного землевпорядника.
	Вася Багіров з досвіду знав, що коли почався такий наступ, то батальйон, рано чи пізно, піде вперед. Щоб не відстати від своїх вогневиків, старшина завжди вирушав заздалегідь. Тому, ще не вщухла канонада артилерійської підготовки, а підводи мінометників, навантажені боєприпасами, вже вискакували з ферми в напрямку передової. Господар ферми, закопавши на всяк випадок чоботи в землю і нарядившись у драні черевики, стояв біля воріт і прощався.
	— Хомо! — зворушено гукнув він Хаєцькому, стрясаючи капелюхом. — Вісонтлаташо! 
	З балакучим Хомою він особливо зблизився. Не раз вечорами, коли Хаєцький був вільний від поста, вони годинами просиджували за склянкою вина, мирно розмовляючи тією дивовижною вселюдською мовою, що її витворювало саме похідне життя. 
	Фермер хотів з уст рядового бійця, такого ж, як і він, хлібороба, почути правду про Радянську державу, перевірити правдивість того, що йому роками втовкмачувала в голову сільськогосподарська газетка, яку він передплачував.
	Хома розповідав.
	У цих розмовах сам на сам з людиною іншого, далекого світу Хаєцький почував себе зовсім інакше, ніж під час розмови з своїми товаришами по зброї. З ними він міг розмовляти про що завгодно і як завгодно. Але в розмові з цим іноземцем він, хоч-не-хоч, мусив добирати особливі слова. Він наче ставав на деякий час повпредом.
	Дома, в своєму колгоспі, перед якимось представником з району чи з області, Хома перший, розмахуючи руками, кричав би про безліч всяких промахів і недоліків. Якби угорець почув його там, то міг би подумати, що все Хомине життя складається з самих тільки негараздів. А тут Хома вмів якось одразу відокремити суттєве від несуттєвого, велике від незначного. І він розповідав угорцеві про це велике з пишанням та величанням. Чи правда, що простий селянин, не граф, а кішгазда може в Радянському Союзі стати депутатом парламенту? Що за питання! Звичайно, правда! Чи правда, що селянські діти можуть вчитися в інституті на державний кошт? А то! У Хоми в самого хрещениця вчиться в Києві!..
	Фермер хвалить російських комуністів. Хому він, здається, теж вважає за комуніста. Лише коли справа доходить до колгоспів, тут угорець упирається, як віл. Тоді Хома шаленіє, його кулаки аж свищуть попід носом опонента.
	— Такого запеклого індивіда, як ти, я давно не бачив! — признається Хома. — Гірше за бабу!.. Колись наші баби отак созу полохались, а ниньки попробуй... Ти їх ниньки водою не розіллєш!.. В окупацію довелося всеньким селом у ліси перебазуватись, до партизанів, але навіть і там колгоспом існували. Хіба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний у свій куток глипає... Ні тобі колбуду, ні тобі зборів!.. Як вечір — все на запорах, пси спущені, і сам ти, як пес, не заснеш, всю ніч никаєш, наслухаєш, пильнуєш свої злидні! Позабивались по своїх хуторах, як по лігвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у'гості? Чи маєш кума? Де ваша морально-політична єдність? По-вашому так: жери ти сусіда або він тебе пожере!..
	Хома наливає склянку білого вина і випиває одним духом.
	— Чи знаєш ти, приміром, —продовжував Хома, —як ми в Трансільванії скелі штурмували? Думаєш — дерлися хто як попало? Помиляєшся, брате... Для цього в нас є така штука — альпійський канат... Але це вже воєнна тайна. Факт той, що як один зірветься, то всі підтримають... А коли один видерся на верховину, то всіх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але що з тобою балакати: ти чоловік темний, відсталий, — казав нарешті боєць і скрушно махав рукою.
	А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за ворота і зичив йому щасливої дороги.
	Проте дороги не було ніякої.
	Щоб вийти на Будапештське шосе, полк мусив з артилерією та всіма обозами перетнути близько десяти кілометрів осінньої розбухлої трясовини. Це не було болото, це були орані поля, але так напоєні безперервними дощами, що під ними годі було добутись твердого дна. Піхота вийшла до шосе уже ввечері першого дня наступу і стала просуватися вздовж нього. А транспорт з боєприпасами і артилерія, ще потопали на заклятому розбухлому полі.
	Скрізь, куди не глянь, в набряклій ріллі билися валки підвід і гармат. Гейкання, нокання розлягалося над вечоріючим сивим степом. Коні, напружуючись до останніх сил, борсалися в тванюці по самі груди. Колеса ледве обертались, вивертаючи пуди в'язкого чорнозему. Щокілька меірів зупинялися передихнути. Слабіші коні падали з ніг. Раз упавши, кінь уже не міг звестися: його засмоктувало на очах.
	Полкові артилеристи мобілізували десь хуторян з волами. Хоча було холодно, проте хуторяни, жаліючи чобіт, прийшли босі, позакочувавши штани вище колін.
	Воли були такі, що не дістати рога. їх впрягали в підводу по три-чотири пари, проте не могли зрушити її з місця. Голоногі мадьяри метушилися довкола худоби з довжелезними гирлигами, поганяли, кричали, а воли бовталися грудьми в болоті і не рухалися.
	— Дідько їх знає, що вони там гелгочуть своїм воламі—сердилися гармаші. —Може, тпрукають... Кугутня!..
	І люди, і худоба вже були не схожі на себе: вибарложені з ніг до голови. А поміж підводами ходив той артилерійський технік, який свого часу підвозив Ясногорську. Він був тепер начбоєм полку. Колись інших підвозів, а зараз сам, загубивши коня, чвалав із сідлом на плечах, передаючи старшинам наказ «хазяїна»: жодного ящика боєприпасів не кидати. Хто подумає «розгубити» — трибунал.
	Багіров кидався в різні боки, шукаючи кращого проїзду. Скрізь було однаково. Лише в одному місці він натрапив на польову більш-менш тверду доріжку між виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б проїхати хоч з кілометр в потрібному напрямі. Зопалу він погнав коня на доріжку, щоб розвідати її до кінця. Не встиг старшина проскакати десятка метрів, як земля вибухнула під ним.
	Гострий біль пронизав зігнуті в стременах ноги до самих колін. «Потрощило!» — майнуло в голові. Мацнув рукою — ноги були. Мерщій вихопив їх із стремен, 66 кінь уже заточувався. Зіскочивши з сідла, Вася спочатку не втримався на ногах від страшного болю і впав. Але ту ж мить звівся на руки і акробатично, млинком перекинув власне тіло через себе вбік, вихоплюючись з-під коня. Кінь падав. Його права передня, вище копита, була зчесана, як бритвою. На щастя Багірова, це була не осколкова міна.
	«Мабуть, моя Катерина щаслива», — з вдячністю подумав старшина про свою кіровоградську молодичку.
	Кінь стримано стогнав крізь зуби.
	«Коли б не твоя нога, друже, поплатився б я своєю, — думав Вася, добуваючи пістолет. — Коню, коню! Якби були конячі протези, залишив би я тебе жити. Але пробач!»
	І Вася вистрілив коневі між вуха.
	Знявши сідло з убитого коня, старшина повернувся до своїх.
	— Що з вами, старшина?—вигукнув Хаєцький, приглядаючись у вечірніх сутінках до Багірова. —То під вами трахнуло?.. Ви увесь в сажі, як відьмак З димаря!
	— Одмиюся... В Дунаї, — відповів Вася.
	І, витираючись, старшина виклав їздовим свій новий план. Ці плани, іноді майже фантастичні, родились у нього в голові один за одним. І що більше складнішали обставини, то більше було планів. Найновіший полягав ось у чому.
	Одночасно пробитися всім підводам — неможливо. Це вже видно з усього. На хуторянських волів тем марні надії: тільки-но стемніло, голоногі погоничі розбіглися хто куди, гармаші випрягли круторогих «му-два». Але й випряжені, вони не могли вже зійти з місця. Отже, надія все-таки тільки на себе та на своїх коней. Іван Антонович уже, мабуть, виглядає їх з «огірками».
	Багіров пропонує: з усіх шести підвід вибрати найміцніших коней, запрягти в один віз і тягти його таким цугом до шосе. Потім так само брати другий, третій, доки не виволочуть до останнього.
	Цей простий спосіб дав несподівані наслідки: уже опівночі перша підвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на підводі десять ящиків, сотня мін.
	Метод Багірова незабаром підхопили всі.
	Мабуть, ніде доцільна думка, свіжа ініціатива не поширюється з такою блискавичною швидкістю, як на фронті. І скільки таких дрібних зерен, кинутих в бойовому розпалі безіменними трудівниками армії, давали в найкоротший строк буйні сходи.
	Все більше й більше підвід і гармат, глибоко прооравши в темряві трясовинне поле, виїздили на шосе. Як не дивно, але армійські коні тягнули краще, ніж фермерські круторогі. Може, тому, що коні, розуміючи мову бійців, напинались і відпочивали по єдиній команді.
	На світанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами і важкими транспортами з боєприпасами. Жодна підвода не йшла назустріч, на схід. Все гриміло, спішило, рвалося на Дунай.
	
	X
	
	В кінці листопада 1944 року війська 3-го Українського фронту форсували Дунай на півдні Угорщини, під Югославією. Створивши перший задунайський плацдарм і захопивши важливі міста: Мохач, Печ, Батажек, війська фронту повели наступ на захід, між озером Балатон та рікою Дравою, і на північ — між Балатоном і Дунаєм.
	— З усіх наших фронтів ми тепер найзахідніші, — жартували офіцери. — Перевалили за 19-й меридіан.
	Уже через кілька днів навального наступу на північ, вздовж правого західного берега Дунаю, радянські війська опинилися за півсотні кілометрів від Буди.
	В столиці почалася паніка. Заводчики й комерсанти тікали на захід. Вверх по Дунаю поспішно відпливали кораблі, навантажені державним добром. Пливли проти течії по темному, важкому Дунаю, як по хмарі.
	Водночас німецьке командування зривало нові свої дивізії з Італії та з союзницького фронту і кидало на Дунай.
	В ці дні на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На північному сході від Будапешта війська 2-го Українського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону і насувались на столицю. Радянські танки, пробиваючись лісисто-гірською бездоріжною місцевістю на північ від Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на південь від Будапешта, сапери протягом одної ночі навели переправу. Частини, перехопившись на західний берег, з'єднались в районі озера Веленце з «задунайцями», що наступали з півдня.
	Полк Самієва всі ці дні вів бої вподовж однієї з шосейних магістралей, що йшла до столиці з північного сходу.
	Отямившись після перших ударів у дні прориву, ворог чинив дедалі упертіший опір. То на одній, то на іншій ділянці він, при підтримці «королівських тигрів», переходив у контратаки.
	Проти «королівських тигрів» з нашого боку почали застосовувати не лише спеціальну протитанкову артилерію, а й артилерію важких систем.
	Можна було бачити в степу танкові башти, знесені, відкинуті вибухом від такого «тигра» далеко вбік. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне містечко, просуваючись вперед кілометр за кілометром.
	В населених пунктах стало дедалі більше зустрічатися біженців з Будапешта.
	Якось на подвір'я, де зупинився Багіров із своїми бійцями, зайшов високий, інтелігентної зовнішності дідуган з паличкою в руці, у широкому, кофейного кольору макінтоші. Вітаючись, він гречно, але без запобігливості, підняв фетровий капелюх, відкриваючи сиву лев'ячу шевелюру, зачесану набік, як у російських художників минулого століття. Смугляве, з орлиним носом обличчя іноземця ще зберігало сліди колишньої вроди. Прибулий досить вільно розмовляв по-російському.
	— Прошу, панове, у вас є кухня? — запитав він.
	— У нас усе є, — відповідали бійці. — А тобі що?..
	— Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, — запропонував свої послуги старий.
	Куховар Гриша з недовірою поглянув на його білі руки, інтелігентне обличчя з мішками під очима.
	— Про мене — погрійся, —сказав Гриша. —Розламайся в порядку фізкультури.
	Зацікавлені їздові зійшлись подивитися, як капіталіст буде рубати. Вони не мали сумніву, що перед ними саме капіталіст, власник якого-небудь розбомбленого підприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борідку і, намагаючись приховати замішання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як він її тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне підмостив йому таки дебелу колоду.
	Угорець заходив до неї з різних боків, хижо націлявся і цюкав. Колода тільки перекочувалася з місця на місце, ціла-цілісінька. Бійці чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрів. Хаєцький не міг далі байдуже дивитись на його самокатування. Він кинув батіжок, плюнув у долоні.
	— Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, ніяково посміхаючись, передав подолякові сокиру.
	— Гех, — хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево.
	— Гех! — вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз.
	За якусь хвилину Хома пощепив її на тріски. Угорець зачудовано дивився на бійцеву роботу.
	— У вас золоті руки, — захоплено сказав він. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні. Золоті...
	— Ти хто? — запитали угорця. — Капіталіст? Комерсант?
	Старий усміхнувся.
	— Я артист, — відповів він. — Людина вільної професії. Живописець!
	— А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув.
	— Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!..
	— Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо!
	— Так... Я з Будапешта.
	Бійці знали, що біженці жорстоко бідують.
	— Ходімо... Заправишся.
	Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе.
	Звати його Ференц.
	Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні.
	— Ваш народ щирий і великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця.
	— Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалібна... Всім би допомогла...
	— Ваші не раз допомагали народам, — розмірковував далі Ференц. — Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!..» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами... Не від них нам треба рятуватися».
	Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії.
	— Всі чесні люди в Унгарії, — говорив Ференц, — чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю.
	Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом.
	— Бандит, криміналіст, німецький наймит! — І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в'язниці, а якось навіть до божевільні.
	— Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, — міркував художник. —Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб'є їх, немов сонце!..
	Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо.
	— Румунія продала нас і всю Європу! — кричав Салаші одного дня. — Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам'яної Фінляндії!
	А наступного дня капітулювала і «кам'яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона.
	Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос:
	— Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!..
	Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру.
	— Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.
	— О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь.
	— Молодці, не виказали! — повеселішали бійці. — Значить, і у вас там є такі, що не дрімають...
	— Голос невідомого патріота був голосом самої правди, — вів далі Ференц. — Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. На цей раз — перед судом нашого народу.
	— Тільки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили!
	Художник сподобався бійцям.
	Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір... Іншого майна у Ференца не було.
	На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн—окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис.
	— «Розгніваний Дунай», — гірко переклав художник. — Це мої звинувачення. В новій, демократичній Унгарії я пред'явлю ці етюди суддям.
	Ференц намагався у всьому допомагати бійцям, бо не хотів задарма їсти їхній хліб. Хоч він був зовсім непрактичний, бійці належно оцінили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на поміч. Вони не кривдили старого, і, коли сідали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців.
	— Ми поважаємо патріотизм у всякій нації, —заспокійливо говорив художникові старшина Багіров. — Бо ми самі патріоти.
	Найчастіше Ференц сідав до Хоминого казанка. З подоляком він, видно, почував себе найвільніше. Хома, який умів з кожного покепкувати, водночас викликав і загальну симпатію до себе своїм гумором та затятим колективізмом, що, здається, вже сидів йому в крові.
	Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подільської Вулиги. Художник охоче згодився і за кілька хвилин увічнив Хому на аркуші цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще більше, «аби бути страшнішим». Він неодмінно хотів бути з конем і, тримаючи свого сірого за повід, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кінь вийшов баским. Ліву руку Хома вільно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висів у нього при боці. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир.
	— Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневі — шию дугою!..
	Подоляк дувся і робив страшні очі. Але художник, замість погрозливої войовничості, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавості.
	Незважаючи на таке свавілля, Хома, розглянувши свій портрет, зостався вдоволений.
	— Схожий! — сказав він. — І вуса, і кінь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячі руки! —Хома на художника «тикав». Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срібні руки! Кесенем сипе — красно дякую!
	Ференц, усміхаючись, мимохіть глянув на свої білі, наче справді срібні руки.
	
	XI
	
	Противник поспішно відходив на Будапешт, мінуючи позад себе шосе.
	Мінометники рухались полем з трубами і лафетами на плечах, не підкладаючи в'юків. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежі, щоб відбивати наступну контратаку. Всю ніч піхота вела бій за населений пункт, який височів попереду фабричними димарями. Піхотинці, поранені вночі, бредучи назустріч, говорили, що то вже видніються димарі далеких північно-східних околиць Пешта.
	Ранок був сірий, похмурий. Сікло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась під ногами бійців, як зелене скло. Палатки торохтіли на людях, переламуючись при кожному порухові.
	Поруч мінометників полкові артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм із сідел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сіверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпіталі, разом повернулися в полк.
	— Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирі, — казав Сіверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкірянки Черниша. — 3 ким шухнув?
	— З Григоряном за шинель... Прогадав?
	— Це залежить від того, як ти себе вночі почуваєш... Зубами здорово клацаєш?
	— Що ти!.. Буває навіть жарко!
	— Та я бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш. Тут щось не те, друже!..
	Женя жартома стусонув товариша межи плечі. Може, тому, що Сіверцев майже вгадав.
	Останніми днями Черниш справді був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звідки це походить, чи, може, просто не хотів собі зізнатися до кінця. Вчора увечері він знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як він у госпіталі впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат.
	— Скільки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок!
	— Ви думаєте, що буде ще колись війна? — запитала, хмурячись, Ясногорська.
	— Я цього не хотів би... Але наш досвід, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це — пам'ять. Шура зітхнула.
	— Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви... справжній друг.
	Він ішов на вогневу і чув, як бринять йому ці слова в темряві осінньої ночі. Стало наче розвиднятися, і вже не було навкруги ні мряки, ні холоднечі, ні безпросвітної погрозливої тьми... Серце безпричинно співало, і життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною... Замість ракет, що розтинали ніч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свіжо, яскраво, по-весняному...
	Ні, він ні в чому не хотів зізнатися, навіть самому собі.
	— Про що ти задумався. Женю?
	— Так, про Дунай... Який він весною... Маковейчик, який, по-твоєму, він весною? — звернувся лейтенант до свого телефоніста, що ступав поперед нього з котушкою на спині. Боєць обернувся, радісний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися.
	— А він такий, як Дніпро, товаришу гвардії лейтенант...
	— Еге, ти ж дніпряк...
	— Не зовсім, товаришу гвардії лейтенант... Ми від Дніпра кілометрів двадцять. У нас у степу річки зовсім ніякої нема. І село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись річка Восьмачка, так випила її баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспі коней, і ми поїхали на зелені свята в Переволошину до тітки в гості. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведів потопив?
	— Знаю, — сміється Черниш.
	— Так от, їдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко — біло-біло, а ще далі — синьо-синьо, наче льони цвітуть при самій землі!.. «Мамо, —питаю, —то льони цвітуть?» А мати сміються. «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?»—«Від неба», — кажуть.
	— То ти думаєш, що й Дунай такий?
	— А чого ж... Влітку, може, й такий... Від неба. Небо скрізь синє, голубе...
	— Зараз він як сталь, —задумливо втручається
	Саша Сіверцев. — Як Нева. — Сіверцев родом ленінградець. — Знаєш, у річок, як і в людей, час від часу змінюється настрій. Ясно — голубіють, похмарить — темніють...
	З-за цегляних будівель селища виринула в поле підвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона під'їхала ближче, передні мінометники обступили її. Черниш здалека впізнав на підводі Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнуті віжки. Вуса його були обмерзлі, а обличчя суворе, сердите. Іван Антонович, зупинивши підводу, схилився над нею, щось розглядав. Підійшовши, Черниш здригнувся: під відкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський і Ясногорська.
	Вони лежали поруч, обоє бліді, нерухомі. Сперанський дивився кудись убік диким, безтямним поглядом і ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно бліда, біла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла їй на груди і взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дівчина ледь помітно здригнулась.
	— Женю... — прошепотіла вона безкровними губами. —Женю...
	І замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотіла про щось попередити, від чогось застерегти.
	— Поганяй та оберігайся мін, — гукнув Іван Антонович Шовкунові, і Шовкун рушив. Іван Антонович, взявшись за ріжок дубленої плащ-палатки, одкинутої над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою.
	Черниці ішов темний як ніч. Тріщав чобітьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотіла йому сказати? Чому так тоскно дивилася своїми довірливими, скаламученими болем очима з-під безсило приспущених вій?
	— Видужають, знов повернуться в полк, — глухо говорив Саша Сіверцев поруч, а Чернишеві здавалось, що голос лине здалеку. —Ми ж повернулись...
	Черниш мовчав, зрідка на ходу озираючись. Підвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовваніли окуті кригою телеграфні стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав їх спилювати. Далеко на лівому фланзі, погойдуючись, сунули через ріллі сиві танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках підрозділи бійців, подавшись проти вітру вперед і здалеку нагадуючи собою сірих горбатих степових орлів.
	Згодом Черниш дізнався від комбата, як все це сталося.
	Вночі капітан Сперанський, обходячи бойові порядки, напоровся на міну і підірвався. Ясногорська в цей час була в одній із стрілецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потім крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не підірвалась. Сперанському посікло ноги. Шура заходилась тут же, на місці, перев'язувати. Тим часом противник, що засів неподалік у цегляних будівлях околиці, відкрив вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого. Ясногорська взяла капітана на спину і поповзла. Незабаром її теж поранило—в руку, вище ліктя. Рука підломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, і наказав їй залишити його і повзти самій. Ясногорська відмовилась. Сперанський стогнав і брутально лаявся.
	Шура мовчки намагалася волокти його однією рукою. На цьому їх і застали піхотинці, послані назустріч командиром стрілецької роти. Один поклав собі капітана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, і кинувся з нею до окопів. Уже перед самим окопом її поранило вдруге двома кулями: однією — в стегно, другою — в праву руку, якою вона трималась, міцно обнявши солдата за шию. Солдатові тільки обсмалило потилицю.
	Шовкун роздобув у мадьяра підводу і поклав обох — і Ясногорську, і ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав підозру, що саме Шура тоді поскаржилася на нього Воронцову.
	Але то було таке далеке, таке дрібне!.. Тепер їм було зовсім не до того. 
	
	XII
	
	Будапешт був оточений.
	Вже 24 грудня 1944 року зав'язались бої на околицях міста, почався славнозвісний Будапештський штурм.
	Обороні Будапешта німецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлі 26 залізниць і шосейних шляхів, Будапешт з стратегічного погляду являв собою своєрідні ворота в Австрію, Чехословаччину, в південні провінції самої Німеччини, що їх до останнього часу німці вважали своїм найглибшим тилом. Падіння угорської столиці неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклішого сателіта Німеччини. З падінням цього міста похитнувся б весь південний фланг німецького фронту, який ще й досі нависав над Балканами.
	Тому не дивно, що німецько-фашистське командування стягувало під Будапешт численні війська, перекинуло сюди найкращі свої резерви. Німецькі генерали погрожували дати Радянській Армії під стінами Будапешта нечуваний реванш за Сталінград. Бійці подейкували, що хтось уже читав німецькі, як завжди безграмотні, блазенські листівки, в яких фюрер нібито похвалявся: «Берлін здам, а 3-й Український в Дунаї покупаю».
	І ось тепер це колосальне місто в двісті квадратних кілометрів території, начинене військами й технікою, з діючими заводами, які ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залізні лещата.
	Цілу ніч з 28 на 29 грудня і ранком 29 грудня армійські потужні радіомовні станції з передової лінії фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування.
	Диктори в шинелях повідомляли, що 29 грудня, об 11 годині за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати від загибелі його історичні цінності, пам'ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, — радянське командування пропонувало оточеним гуманні умови капітуляції.
	29 грудня об 11 годині в напрямку Кішпешта виїхала легкова автомашина. Над нею майорів великий білий прапор. В машині їхав офіцер-парламентер з текстом ультиматуму, підписаного командувачами обох Українських фронтів. Скрізь понад шосе, де проїздила машина парламентера, наставала тиша: наші бійці ще заздалегідь дістали наказ припинити вогонь у цьому районі. Німцям також був добре відомий маршрут радянського парламентера. Білий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в'їхала в розташування ворожих передових позицій, з усіх вікон і горищ прямо по склу кабіни сіконули німецькі кулемети.
	Парламентера було вбито.
	В цей же час по той бік Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут події розгорнулись інакше. Німці пропустили парламентера через передній край і направили в свій штаб. В штабі командування заявило парламентерові, що воно відмовляється прийняти ультиматум. Офіцера ввічливо відпустили. Виходячи з штабу, він не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на передній край віроломні накази тих, що тільки-но з ним розмовляли. І коли він, високо піднявши білий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було відкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю.
	Відкрити вогонь по беззбройному парламентеру — так могли вчинити тільки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм і кінчали. З давніх-давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканості. А тепер вони підпливали кров'ю на правому і на лівому боці Дунаю, в передмістях європейської столиці. Впали на мокрий брук посічені білі прапори, які були підняті, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати від руйнації величезне місто. Тепер залишилось одне: карати.
	Підле вбивство парламентерів викликало гнів, хвилю обурення серед наших військ. Самовидці їхньої смерті — бійці-передовики — похмуро поглядали з-під вушанок на чуже безкрає місто. Сердито набивали диски, заряджали важкі гармати. Гармаші з гуркотом вкочували на руках артилерію в підвали, на подвір'я, за кожну будівлю. Піднялися тисячі жерл, чекаючи команди.
	— Тримайся, проклятий гадючник! — говорили бійці.
	— Пощади тепер не жди!
	Вбивство парламентерів було провокаційним викликом. Армія вандалів, загнана в безвихідь, залишалась і тут вірною собі. Вона не дорожила нічим. Що їй було до цього міста, до його мешканців? Приречена на загибель сама, вона все хотіла б потягти за собою в прірву. Вона кинула виклик...
	І тисячі радянських гармат відповіли на нього. Як живі, задрижали сірі квартали. Загуло, розпікаючись, вологе повітря. Будапешт, викидаючи велетенські язики полум'я, огорнувся їдким димом-гаром на п'ятдесят днів і ночей.
	 
	XIII
	
	Зав'язалися бої у кварталах, в умовах сучасного європейського міста.
	 Від початку міських боїв у мінометній роті Брянського сталося чимало змін. Тепер вона вже не поділялася на «тил» і вогневу. В міських умовах зникла потреба в такому поділі. Тепер підрозділам постачали все необхідне безпосередньо з полку. Взагалі тут весь гнучкий армійський організм зімкнувся тугіше, скоротився, як м'яз. Штаби й тилові бази, які в польових умовах, згідно з статутом, розташовувались на певній відстані від фронту, зараз дістали можливість базуватись біля самого переднього краю, в сусідніх кварталах.
	Командир роти Кармазин, зібравши всю роту докупи, перетворив і їздових на вогневиків. Старшина Багіров тимчасово виконував обов'язки командира взводу, а потай мріяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такі штурмові групи були вже готові серед мінометників: у вільні години сам Багіров навчав їх міського бою «за сталінградськими правилами». В тилах зостався один Гриша, який замінив на батальйонній кухні контуженого куховара.
	Черниш, як і раніше, займався переважно коригуванням. його роботі навіть вибагливий Іван Антонович дав позитивну оцінку.
	Сьогодні Черниш стояв на горищі високого будинку і вів спостереження крізь маленьке дахове вікно. Об'єктом його спостережень було одне з міських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним муром. Навпроти муру, по цей бік вулиці, засіли в руїнах цегляних будинків стрілецькі підрозділи батальйону.
	Чернишеві з його спостережного пункту відкривалася панорама великого міста.
	Після кількатижневих дощів, туманів та мряк нарешті стало на годині, і в ясному повітрі над Будапештом з ранку до ночі висіла наша авіація. Оточене місто ще курилося сотнями заводських димарів, зведених догори, як жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах і досі виробляли танки, броньовики, тисячі снарядів для обложених військ. Радянські авіатори то в одному, то в іншому районі міста з важким гуркотом опускали бомби на воєнні цехи. Здавалось, лопається земна кора до самих глибин. Язики ясних денних пожеж вихоплювалися то тут, то там над строкатим бескеттям незліченних кварталів.
	Небо, не хмарне і не блакитне, було затягнуте якимось високим, підстратосфернйм білим покровом, і проміння сріблястого холодного сонця лилося крізь нього, наче крізь грандіозний матово-білий абажур. Під молочним промінням тьмяно полискували численні дахи, куполи, водонапірні башти, що височіли над кварталами, немов велетенські фаустпатрони.
	І так до самого обрію — скільки сягало око — кам'яні яруси вищих і нижчих кварталів, вежі, шпилі, куполи храмів, заводські димарі, і знову кам'яні застиглі каскади по той бік Дунаю, на загадкових висотах Буди.
	Канонада не замовкає ні на мить, методично гуркаючи і гуркаючи, наче працюють колосальні каменедробильні тарани, заведені раз назавжди. Над ближчими кварталами — запах толу, кружляє сажа...
	Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши в зубах давно погаслу цигарку, він припав до вузького вікна. Він обшукує поглядом той прямокутник, що лисніє мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, біліє крилатими серафимами. Лейтенант знає, що за кожним тим благодушним серафимом причаївся автоматник. Черниш шукає ворожих кулеметів. Командир стрілецької роти чортихався по телефону з самого ранку, що кулемети противника зв'язують йому руки. Чернишеві вже вдалося подавити кілька вогневих точок, але натомість оживають інші.
	В правому кутку цвинтаря темніє кругла капличка.,. Ось погляд лейтенанта впіймав на її піддашку короткий, ледве помітний спалах. Швидко обчисливши дані, Черниш гукає Маковейчику:
	— Передай!
	Маковейчик прищулився під кроквою над апаратом. Серйозний, зосереджений, чаклує в трубку цифрами.
	Лейтенант, нервуючись, стежить, як міни вже вибухають навколо каплички. Нарешті, одна — в дах.
	— На! — випускає крізь зуби Черниш.
	Капличка димиться.
	На цьому ж горищі, біля другого вікна, стоїть лейтенант Сіверцев. Він веде спостереження за іншим сектором, збираючи дані для своєї батареї. Іноді він гукає до Черниша:
	— Яка там видимість у твій телескоп?
	— Багато нечисті бачу.
	— І що ти їй?
	— Викурюю потроху.
	В цей момент дах мад ними розчахується вогнем, наче в нього б'є блискавиця. Саша Сіверцев завбачливо падає, закриваючи голову руками, немов тільки її й береже. Важка міна вибухає вгорі, на крокві, осяявши на мить усе горище. Просвистіли осколки в хмарі диму й пилюки. Саша підводиться, протирає запорошені очі...
	— Ти живий? — гукає з тривогою до Чорниша.
	— Живий, — відгукується Черниш з хмари піднятої пилюки.
	— І я живий! —десь у самім кутку бадьоро дзвенить Маковей. — Наше щастя, що добра кроква попалась над нами!
	Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння, офіцери пробиваються назустріч один одному.
	— Невже намацав? — розмірковує Сіверцев. — Як ти гадаєш. Женю? Зжене нас з цієї мансарди?
	— Мансарда справді бальзаківська... Ти по чому б'єш?
	— По сімнадцятому об'єкту.
	— Як влучання?
	— Вже горить.
	Сіверцев свого часу багато розповідав Чернишеві про любимий свій Ленінград, про трагедію блокади Перед самою війною він закінчив середню школу і мріяв про художній інститут. Саша досконало знав не лише Ленінград, але й Пушкіне, Гатчину, Петергоф. Знав, як свій власний дім, усі иалаци, пам'ятники, алеї, статуї... Про них він не раз говорив з Чернишем, палко мріяв, як краще буде реставрувати той чи інший палац. В азарті він забувався, що Черниш не ленінградець і не все розуміє, про що йде мова.
	— Як, ти не бачив статуї Самсона? — щиро дивувався Сіверцев. — Ні, ти жартуєш...
	Він усіх вважав за ленінградців. Іншим разом починав:
	— Знаєш, друже... Ермітаж відбудували. Саша добре знав, що це поки що тільки в його уяві, спраглою своєю уявою він уже відроджував поруйноване, зарівнював вирви на ленінградських майданах, вводив пароплави в порт. В нього все там ставало на своє місце. Черниш, слухаючи зворушливу неправду свого друга, підтакував і невесело посміхався.
	Тепер, коли вони сиділи, перекурюючи, під продірявленим будапештським дахом, Черниш подумав, що його другові-ленінградцеві найбільше, мабуть, зараз хочеться — в помсту за руйнацію рідного міста — все тут перетрощити, стерти ворожу столицю з лиця землі. З неприхованою гордістю щойно повідомив Сіверцев, що його сімнадцятий об'єкт уже горить.
	— Скажи, Сашко... Тобі іноді приходить бажання за все... За Петергоф, за осквернені вандалами пушкінські місця... За блокаду, за все, розумієш? Зробити і тут так, —Черниш хмуро кивнув за вікно. — Щоб усе дощенту... Щоб розорати плугами!.. І почати усе потім заново, га?
	Сіверцев замислився, його хлоп'яче обличчя, обрамлене ранніми бакенбардами, одразу стало старшим.
	— Ні, — нарешті відповів він, зітхнувши. — Ні, друже. Будапештські пам'ятники ні в чому не винуваті. Не вони бомбардували Ермітаж... До речі, ти знав капітана Остапенка?
	— Того, що парламентером до них поїхав?
	— Ех, Остапенко, Остапенко... Отак вони його, по-бандитському... — Сіверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрішній біль. — А знаєш, я б теж охоче згодився на таку місію...
	— Парламентером?
	— Так, парламентером, — пихнув Саша цигаркою. — Уявляєш собі, серед страшного бойовища власною рукою підняти раптом прапор гуманності, відчути, що ціною одного свого життя даруєш життя сотням тисяч дітей, матерів, рятуєш від винищення музеї, храми, парки, мости... Ось позавчора Ференц показував мені етюди своїх дунайських мостів...
	— Він і меш показував, — важко зітхнув Черниш.
	— Це ж краса, справжній витвір людського генія!
	— Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повітря.
	— Що ти? — щиро жахнувся Сіверцев. — Хто сказав?
	— Були вчора перебіжчики. Сіверцев помовчав.
	— Ланц-хід, — став поволі пригадувати він. — Ланцюговий міст.
	— Нема.
	— Ержебет-хід...
	— Нема.
	— Ференц-Іозеф-хід...
	— Нема.
	— Прокляті, прокляті! — з болем вигукнув Сіверцев, підводячись. — Від Пушкіне до Дунаю!.. Скрізь рвуть, палять, нищать!.. А послухати їх — тільки й чуєш: цивілізація, культура, прогрес!
	— О, вони красномовні, — сплюнув Черниш і грубо вилаявся.
	В цей час Маковейчик, підслуховуючи розмову на КП, радісно вигукнув:
	— Самохідки! Самохідки йдуть на поміч! Таранитимуть стіну!
	Офіцери разом кинулись до своїх місць.
	Штурмовим групам ніяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом дня вони кілька разів поривалися перескочити через мур, і все невдало. Трупи перших атакуючих ще й досі лежали на панелі. Тепер на вимогу комбата артилерійський підтримуючий полк вислав дві самохідні гармати. Вони вийшли на передній край і з відстані всього в кілька десятків метрів ударили в мур.
	Снаряди прогули при самій землі. Гармати гатили раз за разом по тому ж самому місці. Мур огорнувся хмарою кам'яної порохняви, і незабаром крізь неї засвітились великі проломи в стіні. Штурмовики один за одним ринули в ті проломи, швидко розсипаючись по кладовищу. 
	Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалі вглиб і вглиб, немов старанно вимощував, брукував своїм вогнем дорогу батальйонові вперед.
	Вечоріло, і пожежі над містом, мало помітні вдень, тепер наче розбухали, наливалися кров`ю. Їх стало несподівано багато.
	
	XIV
	
	Позад будинку, що з його даху Чернийі вів свої спостереження, стояв інший будинок такого ж стандартного типу. Раз у раз з його поверхів вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били міномети. Жорстоко, безугавно.
	Спочатку Іван Антонович хотів ставити свої «самовари» на землі. Для цього треба було вирубати кілька каштанів, що росли на подвір'ї, бо вони заважали б стріляти.
	Хаецький уже спустився в бункер — величезну яму під будинком, — щоб дістати пилку або сокиру. Ференца він узяв собі за перекладача. Старий художник, як і багато інших біженців, ішов слідом за фронтом до самого Будапешта. Часом він відставав, губився, але, знаючи вже чимало людей з полку — старшин, писарів, політ-працівників, — Ференц на новому місці знову відшукував «хазяйство Івана Антоновича». Біля мінометників він ніколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко і навіть бійці при потребі використовували його як товмача. Веселий художник немало цим пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемінцями став навіть величати себе «партизаном».
	Хома Хаєцький хоча й похвалявся привселюдно, що вже добре шпрехає по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки вирішив прихопити з собою і Ференца.
	— Будь при мені, про всяк випадок, за ад'ютанта, — на ходу визначив він роль старому.
	В бункері було повно мешканців — дітей, жінок, старих. Вони виглядали звідусіль: з кучугур шмаття, з пуховиків, тиснулися по нарах, настелених в три ряди.
	— Ноїв ковчег! — зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком. — А інструмента й не бачу.
	Дізнавшись через Ференца, що руський шукає пилки або сокири, угорці не на жарт переполошилися. Вони й раніше були вже до смерті залякані пропагандою про азіатські «звірства руських», а тепер, побачивши вусатого чорного Хому з фінкою при боці й автоматом на грудях, вирішили, що звірства оце якраз і почнуться. З голосним плачем кинулися в материнські пелени змарнілі, перелякані діти. Вони не мали сумніву, що вусач із зіркою на лобі зараз почне отут пиляти їх пилкою або рубати сокирою.
	— Що за лемент? Що вони там шпрехаюгь? — суворо звернувся Хома до «ад'ютанта». Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів. — За кого вони мають мене? Чого діти плачуть?
	Ференц пояснив Хомі причину переполоху.
	— Спокійно! — підняв руку боєць.— Передай, що я їх ані рубатиму, ані пилятиму. Передай, що пилки потрібні мені для каштанів, бо вони нам на заваді а молодички хай також не жахаються, бо я чоловіч сімейний і в чужі гречки не скакаю.
	Невідомо, як уже там переклав Ференц, тільки після Цього мешканці бункера одразу підбадьорились. Молодички перестали ховатися в хустки, взялися прохати «пана капітана», щоб не рубав навіть і каштанів. Це пролетарський квартал, і робітничі діти влітку не бячать ніякої зелені, крім тих каштанів. Хай зглянеться пан капітан на їхніх кічі...
	Хома, забуваючи про європейський етикет, замислено почухав потилицю і, беручи в руки дві пощерблені сокири, що їх йому звідкись таки добули, заявив, що він долю каштанів вирішити сам не може, бо має командира, старшого за себе. Хома так і сказав, очевидно вважаючи себе перед мадьярами також за командира. До того ж вони з власної волі величали його паном капітаном. Хома не спростовував їхньої помилки. Його, здається, зовсім не дивувало, що в очах мадьярок він раптом уже перетворюється з рядового бійця па «пана капітана». На шапці в нього далеко ясніла вирізана з блискучої жерсті велика п'ятикутна зірка. Він навмисне вирізав її велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його іноземці.
	Мадьяри слідом за Хаєцьким послали наверх цілу делегацію шукати «найстаршого командира».
	 Іван Антонович, з властивою йому педантичною сухістю, вислухав делегацію через Ференца.
	Він стояв на дверях першого поверху, напнутий своєю вічною плащ-палаткою, якої ніколи не скидав відтоді, як одержав її зі складу. На КП серед офіцерів ця палатка давно вже стала притчею во язицех. Говорили, то Іван Антонович присягнув скинути її тільки після повної капітуляції ворога.
	Слухаючи делегацію стрекотливих жінок, Іван Антонович спідлоба косився на ті каштани, голі, почорнілі він бачив, як Хаєцький і Островський уже стали біля дерев з сокирами напоготові.
	— Рубай! — скомандував старшина Багіров.
	— Стривай, — повільно підняв руку старшин лейтенант.
	— Відставити! — гукнув Багіров.
	Іваи Антонович неквапно оглянув подвір'я, наче був тут комендантом і обмірковував якусь домашню реконструкцію.
	— Добре, — сказав він делегації. — Хай живе. Може, ваша малеча, бавлячись після війни під цими зеленими деревами, спом'яне і нас незлим, тихим словом. Так, товариші?
	— Так! — озвалася вогнева. — Так!
	І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам там в такій позиції каштани не заважали.
	Солдатська поступливість щиро зворушила жінок. Кожному було гарно дивитись, як змарнілі матері обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дітям будапештської околиці. У Ференца сльози забриніли на віях. Він знав, що прийде час і солдатський дарунок зазеленіє на радість малюкам, які, зростаючи в дунайськім місті; майже не бачили самого Дунаю і не їздили, як діти багачів, на білі дачі Балатону.
	— А нам говорили, що руські, що комунішти... — хвилюючись, белькотіла одна з делегаток. — Ви, звичайно, нім комунішт?..
	Кармазин посміхнувся, вимовив з гордістю:
	— Комуніст.
	Вночі рота збиралася .переходити на нову позицію. Обслуги, звично розібравши міномети на частини, спускалися віїмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнім, Вася Багіров помітив біля одного з вирваних вікон високу зі -очолену постать.
	—- Ти, Денисе?
	Постать не ворухнулась.
	Старшина підійшов ближче і впізнав Ференца.
	Художник стояв, прихилившись до лутки, і мовчки дивився на місто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинної монети.
	Палаючий Будапешт був перед ним як на долові. Багряні хребти підпирали небо. У підхмарних чорпіїх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенітні кулемети прокладали траси. Стугоніла и стугоніла канонада. — О Будапешт! — з болем вирвалось у Ференца. В Будапешті художник провів усе своє життя. Тут були поховані його батьки і діди, тут промайнула його молодість. Звідси він потай проводжав свого кращого учня і зятя в Іспанію, в Інтернаціональну бригаду... Янош, Янош!.. Марніє твоя дружина, напівсиротою виростає твій син... Десь загубились вони у підземному Будапешті. Чи живі? І де їх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз і сама Догань-утца? Шваби та салашисти мінують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебіжчиком... Той підземеллями пробився на радянський бік... Розповідає: в центрі нестримні грабунки, мародерство, голод. Фашистські молодчики відбирають у населення рештки продуктів, всіх женуть барикадувати вулиці, зводити протитанкові споруди. Того, хто ухиляється, розстрілюють на місці. Ніяких ознак цивільної влади, повний розгул і терор «Схрещених стріл». Чим все це скінчиться? Чим скінчиться твоя велика драма, Будапешт?
	Не гірляндами електричних вогнів — страшними пожежами освітилися нині твої керути. Не вирують вечорами людні, шумливі набережні Дунаю — тріскається там камінь від криці! Не дзвонять трамваї, не мерехтять барвисті реклами, не співають авто... Ніч розрухи, ніч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стіни на брук. Все тріщить, руйнується, гоготить в нечуваній катастрофі. Здається, за одну таку ніч місто западеться, зникне безслідно, як ота Помпея, і тільки дунайські хвилі понесуть до моря лапату чорну сажу та кров...
	Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапешті і для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель «Європа», кафе «Балатон»... Правда, тішилась ними переважно пихата аристократія, але художник не втрачав надії, що бачитиме їх колись і весь трудящий Будапешт.
	Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами «юнкерси». Вони ще мають змогу сідати на міському іподромі. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гітлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотні танків, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кінчиться?
	— Горить правильно, — каже Багіров після мовчанки. — Багато бачив пожарів, а такого не доводилось... Наче півсвіту зайнялось і палає.
	Художник, обернувшись, пильно дивиться на освітленого спалахами старшину.
	— Врятуйте, — каже він тихо й урочисто. — Врятуйте Будапешт. Крім вас... більше нікому.
	— Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає.
	— Ти з нами, Ференц?
	— Аз ким же мені?
	Спускаючись з Багіровим по східцях, художник щось починає розповідати йому про знаменитий готель «Європа», до якого звідси вже — рукою подати...
	Паленим димом пройняте нічне повітря. Снаряди смертельно білим блиском розщеплюються на стінах. Провалюються крізь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясі.
	— Наче домовики ходять, — зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори:
	— Гей ви, нехрещені!.. Ніж там гуркотіти, ходіть-но сюди!.. Нарукопаш!..
	— Хаєцький! — прикрикує Іван Антонович. Далі просуваються мовчки, як на облаву.
	
	XV
	
	Наступної ночі батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далі заважав наріжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому світлі заграви розвідники прочитали «Europa». Латинський шрифт тепер уже вільно читали навіть бійці з нижчою освітою.
	— Ho-tel Eu-ro-pa, — мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафіяльної школи.
	Всі поверхи готелю знизу й доверху їжачились кулеметами та гніздами автоматників. З одного вікна раз у раз шугало полум'я міномета.
	Готель становив собою вигідну позицію. З неї противник мав змогу прострілювати не лише дві вулиці, до яких підійшли стрілецькі роти, а тримав під вогнем і весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щільний. Бійці для експерименту викинули на перехрестя порожнє відро. За хвилину воно стало як решето.
	На командному пункті, що розмістився в довгій низькій казармі, стояв нестихаючий гомін. Перекликались телефоністи, кудись пірнали й виринали ординарці, інші розбирали трофейні сідла, що займали мало не чверть казарми. По черзі входили грітись мінометники — їхня вогнева була під самою казармою.
	Капітан Чумаченко в іншому кутку обмірковував з офіцерами становище. Готель треба було захопити ще цієї ночі: вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперів і з їхньою допомогою, підкравшись в темряві, висадити будинок в повітря... Це практикували вже не раз і сам Чумаченко, і сусідні батальйони: висаджувати об'єкт до зруйнування стін і цілковитого знищення гарнізону. Але в даному разі комбата це не влаштовувало. Виходячи з своїх тактичних міркувань, він хотів захопити готель цілим. Якби йому треба було взяти тільки цей об'єкт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повітря. Але йому, крім «Європи», ще потрібно зламати десятки об'єктів, і він думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, наріжний; маючи його в своїх руках, батальйон, власне, мав би своєрідний зручний трамплін для того, щоб оволодіти новим кварталом.
	— А я встановив би в ньому свої «самовари», — міркував Кармазин. — Позиція для вогневої саме раз.
	Гвардії майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидів під стіною на купі трофейних німецьких протигазів, схожих на телячі намордники. Здавалося^ він дрімав навсидячки, зануривши своє широке підборіддя в кучеряві вилоги кожушка. А втім, він уважно слухав офіцерів, що обмірковували різні варіанти штурму. Нарешті підвів важкі припухлі повіки:
	— Чумаченко, де твої сталінградці?
	— Всі на місцях, товаришу гвардії майор: очолюють штурмові групи.
	— Хто та хто?
	Комбат став лічити на пальцях. Своїх сталінградців він знав усіх до одного. Коли назвав Багірова, Іван Антонович згадав:
	— Да! Мій старшина там носиться з оригінальним планом...
	Кармазин пояснив кількома словами.
	Комбат негайно послав за Багіровим.
	В цей час до казарми несподівано зайшли командир полку Самієв і огрядний, у шкіряному пальті генерал-майор, командир дивізії.
	— Батальйон, стру-ун-ко! — вилетів наперед Чумаченко.
	— Вільно, вільно, — зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму і виструнчених бійців, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей.
	— Ну, чумаче, давай карти об'єктів.
	«Чумак» звучало в устах генерала поблажливим жартом і свідчило про те, що сьогодні «хазяїн» в доброму гуморі.
	Генерал, звичайно, знав, що комбат-капітан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сіль та гуляли «у Києві на риночку». Сам же капітан у минулому працював інженером-електриком на високовольтній мережі, яка живилася з Дніпрогесу. Але сьогодні «хазяїнові» забаглося кликати комбата чумаком, і комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскільки Чумаченко був спокійний і витриманий у бою, настільки ж розгублювався і тремтів перед начальством. Заметушившись, він подав генералові не ту карту, що треба.
	— Ай, чумаче, що ти мені даєш Терексентміклош? Невже ми його повинні вдруге брати? Я думаю, з них вистачить і одного разу.
	— Пробачте, товаришу гвардії генерал-майор! Зайшов старшина Багіров і, викликаючи захоплення
	Ірана Антоновича, сміливо й по формі вдався до вищого
	«хазяїна»:
	— Товаришу гвардії генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардії капітана...
	— А-а, це той, що гасав на коні за танком? — суворо посміхнувся генерал. —Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся, що там у тебе таке?
	Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свій план. Генерал зацікавився.
	— Сміливо, хоча й ризиковане, — промовив він, — але риск для гвардійця... — Генерал запитливо глянув на Самієва.
	— ...благородна справа, —закінчив скоромовкою ви-струнчений Самієв.
	Багірову дозволили відібрати в штурмову групу, кого він сам захоче. Таку розкіш Чумаченко дозволяв тільки у виняткових випадках. Іти зохотилося багатьом. Проте Вася відбирав «по знайомству».
	— Може, на смерть ідуть, — гомоніли між собою телефоністи, — а теж «по знайомству». Не потовпляться. От натура людська.
	Справді, серед вибраних опинилися давні друзі старшини, здебільшого відчайдушні хлопці зі взводу батальйонних автоматників. З мінометників Вася взяв Дениса і Романа Блаженків та Хаєцького. Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові.
	— Чортів «допіру», — казав часом Вася на Хому, — ти стаєш справжнім солдатом.
	І тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи він готовий, то «допіру» відповів:
	— Як штик!
	Генерал, оглядаючи штурмовиків, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима.
	— Тугіше підпережіться, — зауважив генерал, беручи бійця за ремінь. Ватяні штани на Хомі осувалися: в кишенях було повно гранат.
	— Не спадуть, товаришу гвардії генерал-майор! — запевнив Хома, підтягуючи ремінь.
	— Не спадуть? — генерал оглянув бійця з голови до ніг. — Сталінградець?
	— Ні, товаришу гвардії генерал, ми... ближчі. Але хватка у нас сталінградська. Старшина навчили!.. Генералові, видно, сподобалася відповідь.
	— Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу».
	—— Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі — не дає. Це, каже, тільки передовикам.
	— Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сіконув Хома.
	— Почепили.
	— То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами.
	— Теж добре, — сказав Хома.
	— Так, кажете, готові... Гм... — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух?
	Хома задумався. Іван Антонович похолонув.
	— От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили?
	— Штурмував би, товаришу гвардії генерал.
	— Так одразу й штурмував би?
	— А то! Бо я вас бачу, а ви мене — ні.
	— Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, —ви і ви... Покажіть. «Штурмуйте» мене.
	Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию.
	— Але ж, товаришу генерал, —зам'явся Хома. —Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне...
	— Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну!
	Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всіма правилами.
	Бійці розступились.
	Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи.
	— Пусти! — наказав Самієв, усміхаючись. — Молодці!
	Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву.
	— Академік, що ж це таке? — звернувся він до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити...
	— Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам... «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються.
	— Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. — Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну і я ж його теж!
	
	XVI
	
	— Алло, Ференц!
	Розпатланий сивогривий художник сів на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бійців, що заповнили бункер.
	— Старшина?
	— Як бачиш... Злазь.
	В Будапешті художника вже багато хто знав. У підземеллях він нерідко зустрічав близьких чи далеких знайомих, і вони охоче давали йому притулок.
	Ференц спустився з нар і став радитися з Багіровим. Готель «Європа» цікавив художника, мабуть, не менше, ніж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє і більярдний зал цього готелю. Там висіли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повітря і вся праця його розвіється порохом. Напередодні художник і старшина складали з цього приводу чимало різних рятівних проектів. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов від слів до діла.
	Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті, і той, вставши, запросто привітався з радянськими бійцями.
	— Пролетар, — відрекомендував його Ферснц. — Іштван...
	— Давай-давай, — жваво сказав Іштван-пролетар і, міцніше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бійці посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибині бункера, навпроти вогкої цвілої стіни, провожатий зупинився.
	— Тут! — вказав він рукою на стіну. Старшина скомандував:
	— В кого кайла — сюди!
	Кайла дружно загриміли. Угорці злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тільки в Пешті, а й під Пештом уже спокою нема... Ні вдень ні вночі. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бійці довбали навперемінно, лупаючи стіну дедалі глибше.
	— Може, не тут, Ференц?
	— Тут, тут! — запевняли і Ференц, і провожатий.
	— Дивіться, не помиляйтесь! Обом тоді секим башка.
	— Будь спок, Вася! —відповів Ференц популярною солдатською примовкою.
	Бійці засміялись.
	Нарешті Денис дужим ударом проломив стіну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дірки, як з вічка вулика, вибивався монотонний приглушений гул.
	Денис просунув голову вперед.
	— Повно, — повідомив він. — Моляться.
	Дірку розширили і стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункері, ще більшому, ніж попередній. Десятки мешканців стояли навколішках з молитовниками і свічками в руках.
	— Іштенем, іштенем, — зітхало по всіх кутках. Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу. Дивувало, що не ріжуть всіх підряд, не гвалтують. Що добре зодягнені, добре озброєні. Всі повносилі, пашать здоров'ям — харчів, видно, мають вдосталь. То що ж вони тоді тут шукають, в підземеллях нещасного Будапешта?
	Ференц, звертаючись до присутніх, щось палко заговорив по-угорському. Спом'янув і Хорті, і Салаші... Тим часом Іштван-пролетар підвів до старшини літню змарнілу жінку в рогових окулярах.
	— Моя сестра, — повідомив він через перекладача. — Естафету передаю їй...
	Рушили далі. Жінка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи між постелями, валізами, меблями, і стали підніматися крутими сходами. З кожним східцем грім канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу.
	Опинилися надворі. Пригинаючись, шаснули попід стіною вперед і через якийсь десяток метрів знову попали в підвальний хід і стали спускатися вниз. Під ногами захрущало.
	Багіров засвітив кишеньковий ліхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелі був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули німецькі кропив'яні мішки з чимось важким, як сіль, і, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому і холодному приміщенні, захаращеному котлами парового опалення.
	Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли поміж котлів і побачили перед себе відхилені двері, крізь які пробивалося слабке світло. Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів.
	Старшина загасив ліхтар. По його знаку бійці стали за котлами, чекаючи. Жінка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона підійшла до нар і почала торсати когось за білі боти. На нарах підвелася заспана дівчина і, здивовано слухаючи жінку, дедалі ширше посміхалася. Потім легко стрибнула на підлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачіску, і, вхопивши жінку за руку, енергійно потягла її до виходу.
	—Марічка! —тихо вигукнув Ференц, кидаючись дівчині назустріч. —Марічка!
	Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дівчина цмокнула старого в щоку, після чого обернулася до бійців, енергійно піднявши догори стиснутий кулачок.
	—Смерть фашизмові — свобода народам! —різко, схвильовано відсалютувала вона.
	Ференц пояснив бійцям, що брат Марічки—югославський партизан — воює нині проти німців десь у горах.
	Зустріч з цією дівчиною, її урочистий ротфронтівський салют глибоко схвилювали всіх. Радість, така велика і чиста, якої, можливо, ніколи не може викликати в людині її вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бійців. Смерть фашизмові — свобода народам! І тесляр з Крайньої Півночі, і росіянин, і українець, і далекий слов'янський брат з Балканських гір — всі мовби разом зустрілися тут, в підземеллях Будапешта, біля цих замерзлих парових котлів. Кожен ще гостріше нідчув, у якому неосяжному фронті він бере участь, які надії на нього окладає людство. Воля народам! Бійці щиро потиснули руку дівчині, наче ця маленька гаряча рука якось єднала їх з волелюбними народами Балкан.
	Жінка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи зніяковів.
	— Чого вона хоче, Ференц?
	— Просить документ.
	— Що, що?
	— Хоче, щоб пан офіцер видав їй який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократії.
	— Потім, потім, — відмахнувся Багіров. — І їй, і «пролетареві» — всім видамо... Пішли!
	Тепер місце провожатої заступила Марічка. Деякий час пробиралися в темряві, потім старшина засвітив свій електричний ліхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дівчина згинці упевнено ввійшла в неї.
	— Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби, — не втримався Хаєцький.
	На нього цикнули.
	Труба незабаром кінчилася. Бійці були знову в котельні. Намацали сходи і, тримаючись однією рукою за слизьку стіну, а другою за автомати, стали підійматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.
	Небо! Багряний високий простір! Мовчазні прожектори... Бійці з полегшенням вдихнули свіжого морозяного повітря.
	— Гараж, — сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темряві довгу присадкувату будівлю. — Гараж «Європи». Я ного впізнаю.
	Багіров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвір'я, потім будинок над головою. Вікна всіх поверхів тут були цілі і червонились рубіновими блискавками.
	— «Європа»?
	— «Європа», «Європа», — прошепотів Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговіркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.
	— Вона.
	Справді, над ними був готель, хоч його й важко звідси було впізнати: німий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйновані, па їх місці стирчав тільки покручений метал.
	Старшина відрядив Марічку і Ференца вниз, подякувавши за поміч.
	— Завтра зустрінемось...
	Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрімаючи, ждатиме тебе в бункері, ти з'явишся скоро і непомітно. Але у якій страшній далині ти зникаєш перед напруженим зором штурмовиків! До свого завтра вони мусять іти через цей будинок; крізь смертельні його коридори, де причаїлося в темряві по сто смертей і чигають, чигають...
	«Друзі, кому з нас сьогодні вмирати?» — глухо зітхає темрява,
	Ніхто не відповідає.
	— Романе, Денисе, ваш дід Кармалюга жив сто і п'ять літ, а чи пережив він хоч єдину ніч отаку?
	— Хіба це ніч? Це — вік!
	
	XVII
	
	Багіров востаннє інструктував свою штурмову групу. Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляв собі внутрішнє розташування готелю. Штурмовиків розподілив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорів, засісти там засідками і чекати сигналу. Те, що штурмовиків було небагато, мало свої переваги: вони могли діяти вільно, не боячись убити в темряві когось із своїх.
	— Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, — сказав старшина.
	На першому поверсі мали діяти сам Багіров і Хаєцький. Тут, винищуючи гарнізон, треба було водночас виламати парадні двері, щоб перші атакуючі влетіли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тільки-но в готелі зав'яжеться бій і кулеметний вогонь противника буде дезорганізовано, з фронту готель атакують ще кілька штурмових груп.
	Бійці потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадія на те, що вони битимуться до останнього. І якщо трапиться так, що ця ніч стане для них останньою ігіччю в житті, то вони проживуть її з гідністю.
	Самойлов, ставши на весь зріст, з гранатами в обох руках, пішов прямо в двері. За мить, як тінь, він зник за порогом. Всі чекали вибухів зсередини, їх не було.
	— В порядку, — полегшено зітхнув Хаєцький.
	Бійці один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей.
	Брати Блаженки шепотіли між собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-ін-як, у них тоді буде чотири ноги — не легко зіб'єш. Очі кругом, два автомати.
	Коли настала їхня черга йти, старшина ще раз попередив:
	— На вашому поверсі в третьому вікні зліва — міномет.
	— Не в третьому, а в четвертому, — поправив Денис. І, темний, високий, він неквапно попрямував до дверей. В цей час у приміщенні щось забрязкотіло, і назустріч Денисові виринув з порожнім відром німець. Роман наготувався стрибнути братові на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз німця, майже торкаючись його плечем. Фріц теж, гадаючи, що це свій, не звернув на нього уваги і, посвистуючи, почалапкав кудись через подвір'я.
	— Оце нерви! —захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже підліток. — Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвідку.
	Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, і Багіров наказав йому:
	— Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладіть... тільки щоб ні звуку.
	— Буде виконано.
	Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як і раніше, глухо пострілювали кулемети. Пішов Роман. За ним підвівся Хаєцький.
	— Молися за мене, жінко, — промовив він тихо. — Моліться за мене, діти. Бо я... пішов.
	— Дуй!
	Тіло його зібгалося в тугий клубок м'язів. Ішов, наче в повітрі. Землі під ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, — нашорошений, темний праліс, — бачить у цю мить його постать, що тінню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при місяці. Хома стис його так міцно, що коли б він і захотів розігнути зараз власні пальці, то вже не розігнув би.
	А як переступив поріг та опинився в абсолютній темряві, що наче глянула на нього численними очима і почула його присутність численними вухами, то відчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже ніяка сила не випре його звідси за поріг. Аніяка...
	Десь у глибині коридора відчинились двері. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив двері за собою. Іде, клацаючи по паркету підковами. Хаєцький припав до слизької колони і стояв не рухаючись.
	Кроки наближались.
	В цей момент на дверях виросла постать Багірова.
	— Алло, Ганс? — спокійно промовив той, що наближався, і Хаєцький почув, як він добуває на ходу ліхтарик. — Ганс, іх денке...
	Він не договорив.
	Сяйнули, схрещуючись, дві світляні смуги: німець спрямував ліхтар на старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свій на німця. Якусь мить не рухались: стояли, впершись тугими пасмами світла один одному в груди. Ліхтар Багірова був сильніший.
	Німець закліпав очима, зажмурюючись. І в ту ж мить, блиснувши багнетом, Хаєцький плигнув на нього з-за колони.
	Світло згасло. Ніхто не скрикнув.
	Коли Ростислав переступив через поріг і став на своє місце під стіною біля входу, то почув уже тільки віддалений уривок приглушеної розмови:
	— Готовий?
	— Не тріпається.
	— Марш на двері!
	— Єсть!
	Ще раз блиснув на секунду ліхтар і згас. Хаєцький навшпиньках пішов до парадних дверей.
	Старшина стояв біля одного з номерів і прислухався, що робиться всередині.
	Раптом за дверима лунко, наче в цистерні, вдарив кулемет. «А-а!» Багіров вирвав чеку, відхилив двері і запустив у них гранату, в ту ж мить відскакуючи до інших. В кімнаті загуркотіло. Вирвані двері полетіли в коридор. Перебігаючи від номера до номера, старшина в кожний запускав гранатою.
	Коридор сповнився газами.
	Майже водночас на верхніх поверхах також загоготіли вибухи. Весь готель заходив ходором.
	В задушливій гіркій темряві нелюдськими голосами заволали недобиті. Тріском, тупотом, гуркотом стрясло всі поверхи.
	Хаєцький, надимаючись, відвалював лантухи з піском, пробивався до дверей.
	Старшина забирався в глибину коридора. Номери за ним з громом розчинялися самі. Важко дихаючи, він стояв уже біля шостих чи сьомих дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, і звідти, застряваючи в одвірках, з лементом повалили німці. Не бачачи нічого в пітьмі, вони мало не збили Багірова з ніг. Не чекаючи цього, він сам упав на підлогу під стіну і дав довгу чергу вподовж коридора. На тлі коридорного вікна йому було добре видно, як падають і знов підводяться німці. Ревучи, метушаться від стіни до стіни поранені, а на їх місце з номерів вискакують зопалу інші. Старшина вибив геть вистріляний диск, загнав повний і знову дав чергу при самій підлозі, вирізаючи і тих, що навмисне попадали. Здається, він ніколи не стріляв з такою буйною насолодою, як зараз, бо знав, що жодна куля тут не вилітає марно. Схаменувшись, деякі німці також застрочили хто куди, вкладаючи самі ж своїх. По всьому коридору, від підлоги до стелі, зашипіли трасуючі, зарикошетили. Не добиті в кімнатах гранатами, очманілі солдати кидалися в коридор на свою погибель.
	Тільки-но в готелі зав'язався бій, капітан Чумаченко кинув штурмові групи в атаку. Бійці з автоматами в руках мчали через перехрестя на будинок, що клекотів знизу доверху. Вогонь його на цей час уже було паралізовано. Кілька штурмовиків вискочили до парадних дверей і, вхопившись за них, разом рвонули на себе. Зсередини, обливаючись важким потом, ломився Хома. Двері були наглухо забиті. Але під дружним двобічним натиском не витримали і затріщали. Хома, радісно лаючись, вилетів просто на голови своїм товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився за нього, щоб не впасти.
	— Ви, Хаєцький? — почувся голос майора Воронцова.
	— А то!
	— Показуйте хазяйство!
	— Прошу! Дім, як грім!..
	Одні влітали в двері, інші висаджували забарикадовані вікна з бійницями та амбразурами і вскакували через них. Темна підлога м'яко виверталася і стогнала під чобітьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там німці засіли в двох кімнатах і вперто боронилися.
	Уже коли бій вщухав, Денис і Роман Блаженки вскочили до кімнати, в якій, за їхніми розрахунками, стояв німецький міномет. Запалили замість свічки шмат кабеля, розглядалися. В приміщенні було повно білого гусячого пуху. В роздертих вибухом перинах лежала навколо міномета посічена, облипла пухом обслуга.
	— З усього готелю постягували пуховики, — зауважив Роман. — І на себе, і під себе. Відстріляється — і в пір'я грітися.
	— Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув німецький міномет і, виявивши, що він непошкоджений, наказав братові:
	— Зривай плиту. Перенесемо.
	Міномет перенесли в кімнату навпроти. Перетягли плетені кошики з мінами. Виламали вікно, що виходило на місто. Будапешт гудів, клекотав, охоплений від краю до краю пожежами.
	Денис звично навів приціл. Хотів спуститися вниз відшукати Антоновича, щоб дізнатись, куди бити.
	— Хіба ти сам не знаєш куди? — здивувався Роман.
	— Ай правда.
	Міни були трофейні, міни були їхні.
	— Огонь! — скомандував сам собі Денис.
	Перша міна посунулася в ствол.
	За мить вона уже зашурхотіла в повітрі, віддаляючись.
	Били, поки розпечена труба починала світитися в темноті.
	— Ну як, Романе? — питався Денис брата, який подавав йому міни з кошика. — Жарко?
	— За ніч фріців поменшає.
	Давали трубі вичахнути і знову били, били, били...
	
	XVIII
	
	То освітлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи задніми дворами прилеглі до готелю будинки, штурмові групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу.
	В «Європу» перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв'язківці тягнули кабель, на першому поверсі санітари перев'язували поранених. В усіх штабах по інстанції старанно відзначили на карті ще один важливий об'єкт, захоплений уночі.
	Артилеристи в самих гімнастьорках котили на руках протитанкові гармати, встановлювали їх за рогом готелю і на перехресті в кругляку, виритому німцями для своєї зенітки. Розбита зенітка ще й досі стирчала в небо мертвим хоботом.
	— Гармаші не відстають, — виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, ледь усміхаючись, промовив Чумаченко. Сьогодні він був задоволений усім, що діялось на світі.
	З того часу, як почалися бої в Будапешті, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Ці маленькі славні гарматки можна було бачити то в обваленому під'їзді, то вони, причаївшись, визирали з вікна підвалу, то стрибали по брухту вздовж вузької вулиці, що, затиснута обвалами стін, нагадувала гірську ущелину після землетрусу.
	Гармаші, вправні, дебелі хлопці, одним духом викинули німецьку зенітку з кругляка і поставили на її місце свою. На стволі цієї гармати ясніли, як ордени, червоні зорі, а на щиті красувався напис: «Смерть білофіннам!»
	Де вже були ті білофінни та карельські ліси, а напис не злиняв і в Будапешті.
	Артилеристами командував Саша Сіверцев. Бадьорий голос його дзвенів. Сіверцев встановлював гармати жерлами в різні боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогодні юнацьке обличчя Сіверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха під чорною околичкою кашкета пашіли, як півнячі гребені. Він був у тому настрої діяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм.
	— Сашо! — почув він десь зверху знайомий голос. Біля вікна третього поверху стояв Черниш, також збуджений і радісний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось?
	— Дякую, друже! Ніяк не спалось. А ти хіба спав?
	— Куди там спав! Сьогодні ж у нас вальпургієва ніч! «Хазяїн» каже, класична ніч. — Де твої «самовари»?
	— Скрізь: два на подвір'ї, два тут зі мною, один десь кочує.
	— Ви знову ввели кочуючі?
	— А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землі підтримаєш?
	— Обов'язково! А ти мене з своїх апартаментів...
	— Апартаменти!.. Самі розбиті ванни та фріци з ночі лежать. Як твоя «Смерть білофіннам» почуває себе в дунайському кліматі?
	— О, будь здоров! Готується прийняти нову зірку на ствол.
	— Сепі.
	Морозяний свіжий ранок розцвітився над Будапештом. Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря. На сході лягла по обрію величезна оранжева смуга. Літаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небі.
	Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив «фердинанд». Понеслися одна за одною з пекельним гудінням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повітря. Посипались вікна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибині кварталів заскрипів залізним скреготом «собака» — шестиствольний німецький міномет, і одна з мін вибухнула поблизу пушкарів. Хтось з-поміж них, видно, вийшов з ладу, бо Сіверцев сам підскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити ціль у панораму.
	А ціль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в білий колір, «фердинанд» наближався, як суцільна крижана брила, викинута з Дунаю. Тільки-но Сіверцев, припавши очима до панорами, хотів віддати команду, як важка гаряча болванка просвистіла над самою його головою і знесла щит.
	— Бий! — щосили вигукнув Сіверцев і закрив обличчя руками.
	Пролунав постріл.
	Крізь усі пальці Сіверцева сочилася кров.
	Внизу, на іншому перехресті, біла брила спалахнула високим полум'ям.
	— Лейтенант! Вас поранило?
	Незрозуміле, як його могло поранити: болванка, просвистівши над головою, пролетіла далі, щоразу дзизкаючись об брук і знов підскакуючи, як камінь, кинутий по воді.
	Однак Сіверцев усе ще стояв біля своєї гармати, закривши очі руками.
	— Лейтенант, відкрийтесь!
	Він через силу відірвав закривавлені паруючі руки від обличчя. Обслуга жахнулась: Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Навіть незрозуміле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повітряної хвилі від болванки. Бійці взяли його попід руки і перевели в готель. Тепер він лежав під стіною на килимі і чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардів злиплись від крові.
	Батарейці метушились, розшукуючи фельдшера. Всі вони були, як один, голомозі. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими — шиї наче витесані.
	— Запорожець! — покликав Сіверцев одного з своїх сержантів. — Спалили?
	— Спалили.
	— По моїй наводці?
	— По вашій.
	Офіцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомість з'явився Шовкун і, опустившись перед Сіверцевим на одне коліно, став швидко розривати бинт...
	— Востаннє в своєму житті, — промовив Сіверцев несподівано рівним, спокійним голосом, — я бачив у своїй панорамі «фердинанда»... Горить?
	— Догорає.
	— Хлоп'ятка... Остання моя панорама...
	Хлоп'ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом.
	Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
	— Гармата ціла? — запитав через деякий час лейтенант.
	— Ціла.
	— Бережіть її, — тихо заповів він.
	
	XIX
	
	Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї. 
	 — Лежить внизу... Поранений.
	Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти,
	«Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?» — думав Черниш між командами.
	Через деякий час з'явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша.
	Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Від Шовкуна. Черниш дізнався, що бачити хотів його справді Сіверцев.
	— Але це так тільки мовиться... бачити, —гірко сказав Шовкун. — Йому, бідному, нічого вже не судилося бачити...
	— Тобто як?
	— Без очей зостався...
	Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпіталі, Саша признався, що нічого так не боїться втратити, як зір.
	— Хай це буде між нами. Женю, — говорив тоді Сіверцев, — але я чомусь найбільше за очі боюсь... Як наші фронтовички найбільше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зір бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленінграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... І шпиль Петропавловки, і балтійських морячків на набережній з дівчатами. І Ермітаж... Після трьох років розлуки... все це, Женю, якось само в очі проситься... Розумієш, у серце проситься...
	Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався німецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострілу.
	«І коли він навчився користуватись ним?» — мимохідь подумав Черниш, бігцем повертаючись на вогневу.
	В другій половині дня напруга бою дещо спала, і Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрів у більярдному залі Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на підлозі. Підійшовши ближче, лейтенант побачив у поламаній рамі розплатане полотно картини. Сліди багатьох чобіт залишились на ній.
	— Моя, — промовив художник, вказуючи ногою на картину.
	Вася Багіров за допомогу в нічній операції подарував художникові широкий ремінь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макінтоша, справді трохи скидався на партизана. Високо підсунутий капелюх відкривав випукле смагляве чоло.
	— Так, моя...
	Картина зображала гору Геллерт на правому березі Дунаю, де нині стоїть цитадель. Гору на картині показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давні часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилі — вершник, суворий степовик у шоломі, в кольчузі. Стомлений кінь схилив голову, шукаючи паші. Паші нема. Бо... «Не ростиме трава, де ступить копитом мій кінь». Вершник, відкинувши забрало, вглядається в далекий обрій.
	— Хто це?
	— Арпад. Один з перших угорських витязів, що привів наших пращурів з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.
	— Куди він дивиться?
	— На Пешт. Вірніше, на те зелене поле, де через багато років виростуть квартали Пешта.
	— Хочете реставрувати?
	— Навіщо? Кому зараз це потрібно, лейтенанте?.. Зараз я бачу нові теми, нові кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю...
	В залі з'явився один з санітарів, козирнув Чернишеві.
	— Я відправляв гвардії лейтенанта Сіверцева. Він передав вам записку.
	Жіночою незнайомою рукою було написано:
	«Женю, друже мій!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санроті. Те, чого найбільше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить відійшло вбік усе, про що мріялось. Нема зору. Нема художнього інституту. Лежу і думаю про Павку Корчагіна...
	А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед відправкою хотів ще раз зустрітися з тобою — не вдалося. Знаю, що ти не міг.
	Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, — чистий, голубий від неба... «Як льони цвітуть». Може, він буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобі дожити.
	Жди, писатиму на полк. Саша Сіверцев»
	
	XX
	
	За кілька день, уже в новому кварталі, Черниш мав змогу подивитися нові Ференцові альбоми.
	Бункер, в якому знайшов собі пристановище художник, містився в тому ж подвір'ї, що й вогнева мінометників.
	Посеред двору височів замерзлий фонтан, біля якого напередодні, під час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Від коней уже залишились самі ребра та копита зі стертими ясними підковами. Решту обібрали угорці. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усіх бункерів, як на полювання.
	Наближаючись до підвалу, Черниш наздогнав двох дівчат. Одна з них несла шмат мерзлої конини, обережно тримаючи її самими пальчиками.
	Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили поміж себе. Потім та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лікоть.
	— Пане офіцер! Черниш обернувся.
	— Що тобі?
	—Пане офіцер — Дівчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну і весь час запобігливо посміхаючись.
	Черниш зрозумів тільки одне слово: «кенір» — хліб. Дівчина, що тримала конину, повторила йому це слово кілька разів. Потім, щоб краще пояснити лейтенантові свою пропозицію, вона, не ніяковіючи, розстебнула шубу, показуючи свій тонкий, перетягнутий поясочком стан.
	— Сен.
	За шматок «кеніра» вона пропонувала йому віддатися. Черниш почервонів, лайнувся невідомо на кого і, насунувши кашкета на очі, швидко побіг униз. Дівчина здивовано дивилася йому вслід.
	Чернишеві було соромно і тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хіба вона змогла б так? Хоч би вмирала?
	В бункері він одразу побачив Ференца.
	Художник працював, сидячи в самій сорочці навпроти вузького, загратованого пікна. Підтяжки, мов бурлацькі лямки, оперізували йому плечі.
	Сонячне проміння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвір'ї вибухав снаряд, то в бункері спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски ці зараз не страшні, не багристі, як вночі, а біленькі, перемішані з сонцем. Раз у раз вони моргають, тріпаються окіл Ференца, мешканці тиснуться попід стіни, тільки художник, як чаклун, не кидається від них нікуди.
	На оклик лейтенанта Ференц відклав роботу і шанобливо встав, вітаючись.
	Зайшли дівчата з кониною і, уникаючи погляду Чер-нипіа, винувато шаснули в далекий куток.
	Ференц дістав альбом. Це були зарисовки угорських шляхів, трупи в кюветах, придорожні указки, ескізи сірих степових ферм, забутих богом і людьми... Олівцем, тушшю, аквареллю...
	—— А ось-Ференц перекинув аркуш.
	Юнак з бакенбардами стоїть навколішки біля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сіверцев.
	— Ви його бачили... тоді?
	— Бачив. Який офіцер!.. Мені говорили його солдати... Я все знаю...
	Черниш подивився на Ферепца. «Що ти знаєш про нього? — хотілося сказати. — Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хіба відомо тобі, що цей офіцер, ведучи огонь в Будапешті, думав про відбудову Ленінграда? Що, обстрілюючи одну з поліклінік, переповнену хворими, він навмисне не пустив жодного снаряда по вікнах... Про це він признався тільки своєму другові. Скільки він думав про цей Будапешт! І ненавидів, і любив... Нещадно бив і вбити не хотів».
	Дівчата, обрізаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Він стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густі широкі брови хмуро зійшлися на переніссі. Безхлібні дівчата розчаровано шепотілися поміж себе. Вони шепотілися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офіцер, мабуть, закоханий. Інакше чому ж він погребував ними? Вони молоді, у них гарні фігури. Чи, може, він боїться поганих хвороб? Але міг би поспитати мешканців бункера, упевнитись... Ні, він, видно, ідеаліст і безнадійно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом...
	— Що означає цей підпис, Ференц?
	— «Рятівник», — переклав художник свій підпис під зображенням Сіаерцева.
	Увечері, коли до вогневої під'їхала кухня, Черниш покликав куховара.
	— Гришо, у тебе залишається суп?
	— Буває.
	—— Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають.
	— Та я знаю, що у них цей рік має п'ятнадцять місяців.
	— Як п'ятнадцять?
	— А так... Окрім наших дванадцяти, додалося ще три німецькі: терпень, холодень і голодень.
	Після роздачі в кухні дещо лишилося, і Ференц оголосив бункерові, щоб ішли з посудом на подвір'я; руський Гриша даватиме суп.
	Гриша, в халаті поверх ватянки, стояв з черпаком у руці над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче він робив якусь важливу державну справу.
	Угорці вишикувались у чергу, і Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити. Він сердито ремствував, що нажив собі «цих нахлібників» і мусить заради них стовбичити тут, поки фріц пошле йому гарячої засмажки. І все-таки Гриша чесно примірявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всім. Угорці дивилися на нього майже з побожністю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських кварталів цей руський Гриша з черпаком в руці і автоматом за плечем.
	Гриша нарікав і бубонів, проте коли жінка, якій саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кічі, маленьких, то Гриша, замість відмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевіряти:
	— Правду вона каже?
	Угорці закивали головами: правду, правду.
	Гриша відміряв і на кічі.
	Черниш збоку спостерігав роздачу.
	Серед інших в черзі стояв, відкотивши комір, солідний мужчина в драповому пальті, з товстим портфелем під пахвою. Жінки, вказуючи на цього суб'єкта, шипіли до Гриші: «ШпекулянтІ»
	Ференц на вухо пояснив лейтенантові, що суб'єкт з портфелем справді спекулянт. Уже раз одержавши, він підходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Він терся серед бійців, питав золота.
	— Маю, — сказав йому тоді Хаєцький. — Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю — задарма віддаю! Кому винен — розплачуюсь!.. Хочеш?
	Спекулянт тоді не захотів. Тепер він стояв біля кухні і, задерши свою чорну цапину борідку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша ніби не чув, що йому сичали жінки. Він не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-під американської тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банці, вибив її у спекулянта з рук. Той злякано відсахнувся.
	— Ось тобі для початку, — пригрозив Гриша навздогін. — Я навчу тебе чесно вести зі мною комерцію! Іч... дипломат!
	Відбігши вбік, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злістю. Мине якийсь час, і він виступатиме на передвиборних мітингах десь у Веспремі чи Сегеді і вимагатиме заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими.
	Черниш, розвеселившись цією сценою, рушив до вогневої.
	Дівчата, яких він зустрів удень на східцях, зараз стояли в черзі. З-під насунутих капелюшків вони уважно стежили за ним.
	
	XXI
	
	«Протягом трьох діб вас не чую. У відчаї, бо весь час перебуваю під загрозою смерті. Робимо все, щоб підтримати зв'язок. В Офен Штолілі Пешт руські зайняли нові райони. Ремхплац зайнятий».
	Такого змісту шифрограму перехопили одного дня наші війська.
	Оточені волали до Гітлера. Гітлер наказував триматись.
	Дивізії, зняті з-за Рейну, з гір Італії, прибували під Будапешт. Терміново були вислані на фронт курсанти берлінських військових училищ. Прямо з ешелонів їх кидали в бій.
	Гігантська танкова битва розгоралась на північний захід від столиці. Тут ворог зосередив головні сили для того, щоб зовні протаранити кільце оточення. Степи на величезному просторі красились пожежами. Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків.
	...Буде літо після війни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме віліс. Американець з Союзної Контрольної комісії в димчатих окулярах, що захищають від сонця, оглядатиме навколишні поля. Що за кладовища техніки, що за череди залізних важких динозаврів розбрелись від Дунаю до самого Балатону? То пісочно-жовті, то обгоріло-чорні «пантери», «тигри» обростають бур'янами вище гусениць... Звідки їх стільки? За хвилину налічиш десятки. І хто їх зупинив? Скільки мчить машина, все вони, вони, вони обабіч дороги. Невже все це ревіло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух?
	Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспіваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнів Дунай, попереду світилась Перемога. У ті дні, пропечені нашою гарячою кров'ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрісканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвіченими безсмертям, кидався він під ревучий танк. І вибухав під танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергією любові і гніву.
	Оточені в Будапешті не знали, як за Дунаєм радянські гвардійці винищують їхніх довгожданих «королівських тигрів», як шматується німецький панцир підкаліберними уральськими снарядами. Оточені вже втратили іподром, де сідали їхні транспортні юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частіше потрапляли в руки наших штурмовиків, які нестримно наближались до Дунаю.
	Бійцям батальйону Чумаченка вже було чути стрілянину з правого берега, з Буди.
	Командний пункт батальйону містився в цей час у комісійному магазині, що виходив вітриною на одну з центральних вулиць.
	В напівтемному, довгому й вузькому приміщенні, де колись шастали запобігливі продавці, тепер ходили заклопотані бійці й офіцери. Під ногами тріщало скло посічених кулями дзеркал. Шелестіли пухнасті лисиці, які мали обвивати плечі угорських аристократок. На прилавку сидів телефоніст. Він передав трубку комбатові, і Чумаченко, підтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об'єктів за двісті метрів звідси.
	— Перший поверх зайнято, — доповів командир роти, — на сходах гранатний бій.
	— Не брешеш?
	— Слухайте.
	В трубку було чути вибухи гранат.
	В другому кінці прилавка бійці клопотались біля патефона, знайденого в цьому ж магазині. Серед купи пластинок з усілякими фокстротами і румбами бійці натрапили і на кілька наших, вітчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами.
	— «Есть на Волге утес» — двісті пенго! — вигукував батальйонний радист.
	— «Ой гай, мати» — теж двісті!
	— А румба?
	— Сто!
	— Іштенем, що ж це таке? Свої дешевше цінують, аніж наші!
	— Ось диви, «Побратався сокіл».
	— Далеко наші соколи залетіли!
	— Над Дунаєм в'ються!
	— Німці український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а ці музику...
	— Закладай.
	Радист накладає пластинку, накручує:
	Побратався сокіл 
	З сизокрилим орлом...
	Шовкун, урочисто втерши вуса, підхоплює знайомий мотив. Товариші вражені — який чистий, соковитий голос у цього санітара. Він співав, задумано дивлячись па розбиту вітрину, ніби там бачив не чужу вулицю з розшматованим засніженим трамваєм, а рідну зелену весну, коли шумлять дуби і зацвітають луки.
	Ой брате, мій брате, 
	Сизокрилий орле...
	Бійці один за одним почали підтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами.
	— Припинити! — гримнув комбат від телефону. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі.
	— Що за біс?..
	Іван Антонович кинувся на вихід до внутрішнього подвір'я. Вся вогнева його співала:
	Наїхали, брате, пани й паненята 
	Та забрали діти мої — соколята...
	Стоять по груди в землі брати Блаженки. Стоїть лейтенант Черниш. Стоїть Хома. Стоїть Багіров. Стоять усі вогневики і, задумавшись, співають пісню, мотив якої Долетів до них із КП.
	Іван Антонович приховано милується своїми бійцями, і йому важко подати команду:
	— Припинити!
	Але він подає її, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кінчивши розмовляти, і сам підійшов до патефона.
	— Що ви тут завели?—намагаючись бути суворим, подивився він на Шовкуна. — Зібрали цілу капелу.
	— Ми так... ненарошне...
	— Ненарошне!.. Де та пластинка? — запитує комбат, — Ану, давайте сюди!
	І, поклавши на коло, сам починає накручувати.
	Тепер комбат заважає Івану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Він сидить у кутку, в своїй незмінній плащ-палатці, в шапці із спущеними вухами, і розглядає топографічні карти.
	Ці карти напередодні принесли звідкись батальйонні розвідники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих місцевостей, де їм у майбутньому доведеться вести бої. Але Іван Антонович виявив, що перед ним справжнісінька Чернігівщина.
	Ворушачи губами, Ангонович повільно розбирає угорські назви знайомих місць. Можливо, саме по цих картах каральні експедиції ганялися за чернігівськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рідного району, розшукує знайомі шляхи, переліски, балки, горби, де йому доводилось їздити на партактиви та вчительські сесії до райцентру.
	— Набрехали, стерви, — лається собі під ніс Іван Антонович. — Тут мені щоразу доводилося гріти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда і пхайся на гору одинадцятим номером. А вони вліпили дві горизонталі!.. Дві горизонталі!.. Тьху!
	Відшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповідає про це комбатові з неприхованим обуренням і презирством. Здається, він ладен був скаржитись на складачів карти, та біда, що нікуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить і висновок, наче виставляє школярам оцінку.
	— Я їх навчу складати, — погрожує він, розкладаючи карти на вичовганих коліках. — Я їм покажу! Хай спробують до моєї карти підкопатись! Кожний об'єкт занесу, кожний завулок. Кожний ліхтар на моїй карті стоятиме!
	Справа в тому, що Іван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталів, у штурмі яких він брав участь.
	— Для чого це вам, Іване Антоновичу? — кепкували з нього молоді офіцери.
	Старший лейтенант повчально відповідає:
	— Ніколи не втрачайте почуття перспективи. Пройдені шляхи мусять бути зафіксовані. Ось... —він підіймав заяложений блокнот. В тому блокноті — всі знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Івана Антоновича. Блокнот був пахучий, він лежав у сумці поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота — розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами.
	— Дітям передам! — погрозливо казав він і ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки.
	
	XXII
	
	— Антонович, вогника! — гукає комбат від телефону. — Хорошого вогника.
	Йому передають з третьої роти, що прогивник іде на об'єкт в контратаку.
	Кармазин жваво схоплюється на ноги.
	— Єсть, вогника!
	Голос його, в розмові філософсько-спокійний, зненацька сповнюється твердим дзвоном.
	— Ми їх навчимо, як складати чернігівські карти! Старший лейтенант бігцем перескакує магазин.
	— Черниш! — гукає він ще з порога, — НЗО-два! П'ять біглих! Всіма!
	 Антонович одразу свіжіє, наче вмитий снігом.
	Стояв і лічив постріли. Блаженкова обслуга, найхит-ріша з усіх обслуг, знову, замість п'яти мін, випустила сім. Ці орли, певно, надіються, що старший лейтенант за пострілами інших не помітить їхнього порушення. Та Іван Антонович сам хитріший за всіх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би.
	Постріли вщухли, командири обслуг один по одному доповідають:
	— Черга!
	— Блаженно! — суворо гукає Іван Антонович. — Знову сім?
	Єфрейтор виструнчився в ячейці. Мовчки й похмуро чекає кари.
	— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він випадково! — вступається за єфрейтора Черниш.
	«Бреши, — подумав Антонович. — Теж такий. Я вас по очах бачу». Але не сказав нічого. Йому не хотілося зараз карати за перевитрату мін.
	З прихованою гордістю дивиться на своїх мінометників. Трудяги!
	Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуі
	— Обслуги!..
	І вмить усі на своїх місцях. Наче стоять так уже здавна.
	Будинки, як чотири високі скелі, обступають подвір'я. Знесені дахи. Напівобвалені стіни. Чудом тримаються високо вгорі покручені східці. Видніються на четвертому поверсі внутрішні стіни однієї з кімнат, оббиті шпалерами. Відкрились нутрощі людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вікна звисає головою вниз патлатий білявий німець. Пальці, розчепірені, як пазури, назавжди випустили гвинтівку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вікна, вже припорошена снігом. Тут же і нім-цева пілотка з нашитим на лобі метеликом. Закоцюрблені руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дістати вибиту зброю.
	— Глибоко! Не сягнеш! — гукає Хаєцький угору. Ліворуч і праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку.
	Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься літак. На череві чорні хрести. Такий, як в 1941. Але тоді він ходив по головах, як пан. Тепер ніби тікає чимдуж від погоні.
	— Девочки, — жартівливо командує хтось із бійців, — по щелях!
	Літак висипає над подвір'ям дрібні тріскучі гранати. Нороснуло, залущало скрізь, немов розсипалась на скалки висока скляна стіна.
	— Здурів німець!
	Тріск згасає, бійці вилазять з землі.
	— Мене поранило, — урочисто звертається до всіх Хаєцький.
	— Куди?
	Хома тут же при всіх розстібається, спускає штани.
	— Денисе, подивись!
	Він нахиляється.
	Хлопці, зайшовши подолякові з тилу, уважно, без сміху дивляться.
	Осколок, гострий і маленький, як овід, впився у тіло. Денис Блаженко бере його пальцями.
	— Тягни! — командує Хома. Єфрейтор обережно тягне.
	— Ти нас демаскуєш! — гукають хлопці Хомі. — Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто.
	— Засмоли, Денисе! — каже Хома землякові, Денис заліплює ранку бинтом.
	— І кров не йде!
	— Заживе, як на тому сірому...
	— Я ж вам цього не забуду! — погрожує Хома в бік Дунаю, підперізуючись.
	— У санвзвод підеш?
	— Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пішов би я на страмовисько!
	— Дуже ти боїшся страмовиська...
	—— Годі про це, —скаже Хома. —А хто бовкне лейтенантові — приб'ю. Сам скажу, коли засохне.
	Командир роти і лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелі під'їзду, і слухали далеку стрілянину з того берега.
	— Звужується кільце, як шагренева шкіра, — говорив Іван Антонович. —Тепер їм хоч круть, хоч верть, то... Він подивився на Черпиша і чекав.
	— ...то під нашою міною смерть, — кінчив Черниш саме тим, чого ждав Іван Антонович. Серйозна, без усмішки, розмова про круть-верть відбувалась між ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосіб вони дозволяли собі пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти.
	Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк. Він мчав на максимальній швидкості, вилетів на перехрестя вулиць і, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полкові тили. Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати.
	— Куди? — перепинив бійців старший лейтенант. Він вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристів, а зовсім не мінометної роти. Черниш, вхопивши й собі гранату, шаснув поза спиною Івана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледіти його.
	— Черниш! — гукнув він навздогінці. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад.
	— Гвардії лейтенант! — гукнув Черниша Іван Антонович і вилаявся так, як солідним педагогам зовсім не личило б лаятись.
	Черниш прилип до підворітньої стінки.
	Піратський танк мчав палаючи. Вздовж усієї вулиці з горішніх поверхів на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка, поперед нього — весь асфальт горів. Механік-водій давав повний вперед, збиваючи полум'я зустрічним вітром і надіючись випорснути з вогняного мішка.
	Черниш, зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба.
	Черниш повернувся на вогневу під захоплені вигуки товаришів.
	Але на цьому не скінчилося. Вночі пам'ятливий Іван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Він любив сповідати молодих. Черниш слухав Антоновича покірно, проте чорні очі його по-хлоп'ячому сміялися іскристим гарячим сміхом.
	Вони сиділи на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвітання, — коли навіть не-стихаючий від гулу Будапешт помітно вгамовувався, здригаючись, немов у важкій дрімоті, рідкими вибухами.
	— Так от розкажи, Черниш, гвардії капітанові, — говорив Іван Антонович, попихкуючи козиною ніжкою. — Все розкажи.
	— Про те, як танк підірвав?
	— Ні, розкажи, як порушив наказ командира роти. І, переходячи на свій філософський тон, Іван Антонович запитав уже цілком серйозно:
	— Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний і психологічний розбір?
	Черниш думав про це. Справді, що понесло його в ті ворота, де він — дуже ймовірно — міг позбутися голови? Офіційного наказу він не мав, навіть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тільки ради цього навряд чи він згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронті багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тільки це? Чернишева сім'я в часи лихоліття була далеко від України і горя окупації не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звідала образ чужоземців. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до воріт.
	— Мені просто хотілося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше... Щоб хоч на крок чи півкроку ближче до кінця війни.
	— Та хоча б уже пошабашити, — сказав капітан Чумаченко, закурюючи з кисета Івана Антоновича. — Скільки вдома роботи жде... Знаєте, до війни я працював електриком. Була така на півдні високовольтна мережа «Дніпроенерго». Може, бачили за Дніпром по степу високі металеві щогли? Ото вона. Між іншим, помітно змінила знаменитий український пейзаж. Мені випало щастя і будувати її, і працювати на ній. Коли ми ставили ці щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий.
	— А тепер, бач, скроні вже як сніг, — задумано зауважив старший лейтенант.
	— Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. І мережу мою потерло. З тих проводів, що я їх власноручно натягував... ложки при німцях виливали. Проводи, знаєте, алюмінієві, товсті.
	— Може, оце моя трофейна з них? — невесело пожартував Черниш, дістаючи складану ложку з-за халяви.
	— Може... І скільки там нашої праці вкладено! Наших радощів! Нашого серцяі.. Коли ми форсували Дніпро, я побачив нашу славну щоглу — Дніпрянку. Вона була змонтована на воді. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаменті. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотілося б так підійти, обійняти, сказати: встань, підведись. Вам, мабуть, важко це зрозуміти. А для мене мережа була всім. Бо не тільки я її зводив, а й вона мене зводила, підіймала. Родом я з Лоцманської Слободи, є така на задніпровських пісках. Батьки і діди мої ганяли дуби по Дніпру. Так от, як стала діяти мережа «Дніпроенерго», то й моє село змінилося теж. Було таке, як ото малюють українське село на картинах: хатки під соломою, тополя край дороги, місяць над нею... А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурні металеві щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори місячні. При щедрому освітленні жили. На очах, розумієте, краєвиди мінялись. І я, лоцманський парубійко Гаврош Чумачок, стаю тим часом інженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала... І ось одного разу—тривога! Лінійники повідомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник — і годі! Ремонтуй.
	Правда, для цього мусять зупинитися всі підприємства Новомосковська чи Павлограда на кілька годин, а то й на цілу зміну. І, знаєте, мені стало тоді так боляче за мою мережу!
	Не хотілося, щоб хто-небудь сказав про неї погане слово. Не хотілося почути його, як про кохану дівчину. І я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм іде по мережі напругою в тисячі вольт. Коли б десь ледь звихнувся — за секунду з мене був би попілець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцією, що беруся добровільно. І взявся... Не говоритиму про технічні деталі цієї справи. Справа, знаєте, дуже делікатна. До того ніхто у нас не пробував так...
	Скажу тільки одне: коли працював — а воно саме ніч, негода, сині іскри мерехтять у йонізованому повітрі навколо проводів, — коли працював, ні разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогодні в під'їзді. Працюю, руки мліють, а мені так гарно думати, що всі заводи міста працюють безперебійно, сотні людей стоять біля верстатів і не підозрюють, що десь у степу орудує штангою невідомий електрик, дарма що його кожної секунди може спалити струмом...
	— Коли це вкрай потрібно, я розумію, — розважливо буркотів Іван Антонович. — А тут... Тут не було такої потреби. Де ж пак: на герць із «тигром» іде, в артилеристів здобич перехоплює... Не забувай, Черниш, що країна віддала фронтові своїх найсильніших, найміцніших, найвідданіших. Вона послала їх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут свої життя наліво й направо...
	Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими. «Невиправдані людські втрати — найбільша ганьба для командира», — говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цілком збігалися з поглядами комбата. Завжди урівноважений і терплячий, капітан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми.
	— Ти розумієш, що дано в твої руки державою? — пробирав він якого-небудь надміру запального вояку. — Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб'є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумієш?
	Здається, краще, ніж будь-хто, розумів це Іван Антонович. Залишаючись в душі суто цивільною людиною, він, проте, був майже закоханий у справжнього бійця-фронтовика.
	— Може, тому що фронтовик щодня зустрічається з смертю віч-на-віч, — уголос міркував зараз Антонович, — він пізнає краще за інших справжню ціну життя. Ви помітили, що на фронті люди живуть дружніше? І мені здається...
	Іван Антонович не доказав: на подвір'ї грякнувся важкий снаряд. Хвилину всі мовчки вслухалися, потім Черниш підвівся:
	— Піду гляну, чи вартового не зачепило. Капітан і Антонович теж встали. Переступаючи через
	бійців, що спали покотом, вийшли на подвір'я. Повітря
	було гірким, димним.
	— Пропуск? — почувся голос Романа Блаженка.
	— Не впізнаєш, Блаженко?
	— А запитати мушу!
	— Правильно.
	Десь над головами спокійно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливі невтомні друзі піхотинців, вони колись бомбили фріців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення куку-рузників. І це солдатське прізвисько вони донесли до угорської столиці, де вже нема під ними ніякої кукурудзи, а височать самі кам'яні бескеття. Кукурузники ходять над ними спокійно й розважливо ніч крізь ніч.
	За Дунаєм встають малинові гори. Палахкотить Буда по той бік Дунаю. Горить щось і поблизу, в цьому кварталі. Тріскаючи, вишкірились червоні ребра кроков. Над іншою будівлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його біле пагілля взялося зловісно-червоним. Більша частина димової кучерявої крони лишалася в тіні і тільки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге світляне джерело, і гігантська крона вся окреслилась, заморгала... Те моргання, часте, як від літніх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось він уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. І все моргає. Від цього німого моргання здається, що і все небо, і вся земля гойдаються.
	— Не холодно, Блаженко? — питається старший лейтенант.
	— Байдужки.
	Боєць стоїть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потріскались йому на швах.
	В ячейках темніють міномети. Тепер вони нагадують собою ряд міцних довгошиїх лисиць, що, звівши передні лапи, присіли на хвостах в напруженому чеканні. Біля мінометів у ячейках сплять бійці, накрившись плащ-палатками і зогріваючись власним диханням. Іван Антонович обходить їх, присвічує ліхтариком. Палатки посивіли від морозу.
	Десь на лівому фланзі зметнулись в небо пружні хвостаті комети «катюш». Полетіли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звідти гоготання, наче прокотився молодий весняний грім.
	— Лунко, — каже капітан Чумаченко. — На хорошу погоду. Отак заводські гудки у нас над Дніпром:, на дощ — хриплять, а на добру погоду — співають лунко.
	
	XXIII
	
	Пешт, східну частину міста, уже було майже цілком очищено від ворога. П'ять тисяч кварталів зосталися за спинами наших бійців. Вибиваючи ворога з кварталу в квартал, радянські війська уже притиснули його з трьох напрямків до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районі.
	По той бік Дунаю в білястій імлі танула Буда, спускаючись терасами кварталів до самого берега. На горі бовванів високий королівський палац. Артилерія, встановлена противником біля палацу і нижче, попід горою, обстрілювала звідти Пешт.
	Полк Самієва і його сусіди вже штурмували перед-парламентський майдан. Самохідні гармати і танки, вирвавшись із засідок, де вони ще з ночі, причаївшись, чекали сигналу атаки, тепер прочісували весь майдан до самого берега. Під їх прикриттям штурмові групи ривок за ривком наближались до Парламенту.
	Мінометники Кармазина прокладали шлях автоматникам свого батальйону, які наступали праворуч Парламенту через невеликий сквер. Мали завдання вийти до набережної.
	Поміж пам'ятниками, фонтанами, залізними огорожами перескакували, відстрілюючись, німці. Штурмові групи витіснили їх із скверу, і німці тепер вели вогонь із-за колон Парламенту, із-за гранітного поруччя набережної.
	Енергійний бій наростав. Як лісове птаство, стрекотіли автоматники поміж кам'яними громадами. І міномети сьогодні били якось особливо лунко і наче аж радісно.
	Мінометники за цей ранок уже кілька разів змінювали позицію, маневруючи у фарватері штурмових груп. Зараз гарячі міномети вичахали у самому сквері. їхні труби ще димилися, немов дихали парою на морозі.
	— Дожились, — весело вигукнув Іван Антонович, — дожились, що бити нікуди!
	Справді, штурмові групи вже зблизилися з противником на таку відстань, що міни могли б зачіпати своїх. Бити по ворожому тилові? Але тилом був Дунай.
	Дунай, Дунай! Так ось який тиі Не голубий, не вальсовий!.. Темний, як хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами крихка крига треться об береги. Вирують гемні глибини, яво-риіься вода, як на підводному камінні... Ні, не голубий, не вальсовий!
	З Буди німецькі гармати все частіше б'ють по Дунаю. Ворожі артилеристи вже бачать в біноклі своїх, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, німці знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночі!.. Свинцевий град сіконув повітря. Закресало в бронзу монументів. Шипучі трасуючі переснували сквер.
	Черниш, виглядаючи з-за п'єдесталу, бачить, як нз штурмовиків лейтенанта Барсова кинулись десятки озвірілих фашистів.
	— Гвардії старший лейтенант! — майже кричить Черниш до командира роти. — Дозвольте підтримати Барсова!.. Насідають...
	Плитки густого рум'янцю на Чернишевих щоках жевріють, розпікаються, наче сонцем.
	— Дозвольте, гвардії старший лейтенант! — гукають бійці.
	Антонович дозволяє першому взводові. Черниш радісно махнув автоматом.
	— Перший взводі За мною!
	Як табун важких птахів, при самій землі летіли бійці, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бійця. Він повз, волочачи на руці автомат, лишаючи на снігу свіжий слід крові. Слід був яскравий, здавалось, палав.
	— Де санпункт? — підвів голову боєць. Він був без ватянки, в самій гімнастьорці, заправленій у штани. — Де санпункт?
	— Там! — Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись.
	— Давайте, «самоварники»! — гукнув поранений мінометник навздогін. — За Парламентом їх збилося до дідька. Давайте, брати...
	Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках і куполом, всадженим посередині, похмуро дивився на бійців. Він наче віддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовічний собор.
	Без крику падали поранені; мінометники, перескакуючи від схову до схову, уже з'єдналися з штурмовиками лейтенанта Барсова.
	— Євгене, ти тут? — почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, він побачив Барсова, молодого, розпаленого боєм офіцера з автоматом на руці. Він уже, не дивлячись на Черниша, прицілився кудись з-за кам'яної тумби, дав чергу і стрибнув через огорожу до поруччя набережної. Знайомий Чернишеві парторг четвертої роти, літній високий сержант, підвівся на весь зріст, крикнув «ура» і повалився, поранений, ,на талий сніг. Але «ура» не згасло, воно спалахнуло, як з іскри, і покотилось берегом, підхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули і по той бік широкого Дунаю.
	Німці, шалено відстрілюючись, відступали за гранітні товсті колони. Ці колони з західного боку, від Дунаю, підпирали тисячотонний Парламент.
	Хаєцький, прослизаючи попід стіною, підкрався до однієї з тих колон. За нею він угледів автоматника. Німець строчив, не помічаючи Хаєцького.
	Мало у тебе очей, враже! Не знаєш ти, що довгі тижні міських боїв у лабіринтах Пешта багато чого навчили бійця Х'аєцького! 170 кварталів, що їх здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Хаєцького марно. Вони наклали новий відбиток на його бойову поведінку в різних умовах. Хома звик уже до цих лабіринтів, до підземель, до барикад на вулицях, до вікон-бійниць, до колон-схованок. Він уже знає, де йому треба бути обережним, а де — безстрашним стрибком плигнути вперед.
	Так, як тут.
	Хаєцький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками і рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволікся й німець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Він ніяк не хотів випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намір один одного перехитрити і пхнути в Дунай. Обидва задкували від берега. Нарешті Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убік. Руки німця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсім не знайомий Хомі, пробігаючи мимо, луснув німця прикладом по голові. Німець вхопився за голову, поточився, але не впав. Він з жахом позадкував від високого берега. Дунай темпів унизу, як прірва.
	— Не заточуйся! — важко дихаючи, вигукнув Хаєць-кий і стусонув німця його ж автоматом. — Підтримаю!
	Німець заточився до берега. Хома, розігнавшись, піддав йому чоботом у спину. Німець полетів у воду.
	Діялось це блискавично.
	Весь берег клекотів і вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рікою. Штурмовики по всій набережній гранатами і врукопаш добивали противника.
	Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталів уже плавом пливли колони полонених. Самі полонені тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-під вогню своєї ж артилерії. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди.
	Прочимчикувала колона угорців з білим прапором, із своїм полковником попереду.
	— Де плен? — питався полковник.
	Орловці та чернігівці показували йому без будапештських карт.
	Німці брели в колонах, похиливши голови, ні на кого не дивлячись. Одні — ще в своїй уніформі, інші вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть їх містом з в'язниці на роботу чи в лазню. Вони не мали в собі духу, морального права сміливо зустрітися поглядами з бійцями, які стояли на тротуарах ще спітнілі, розпашілі, радісні після бою. Було зовсім не холодно, проте в багатьох полонених під носами висіли краплі.
	— Хоч би втерли свою арійську рідину! — гукали бійці.
	Німці не втиралися.
	Партію сотні на півтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогодні особливо збуджений.
	— Чистокровна череда! —гукав він знайомим однополчанам. — Навіть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогодні нам дозволить сісти на коней.
	— А Буда?
	— Їй те саме буде! 
	Колони брели і брели.
	— Було в сорок першому році,-— гомонів до товаришів на тротуарі якийсь тонконогий літній піхотинець в обмотках, накручених туго до самих колін. — Один було їхній автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхніх сотню жене. Отак діла обернулися, братці.
	— Історія, братику, історія, — втрутився бас. — Колесо історії... Тютюн ван?
	— Нинч. Сигари... гаванські.
	— Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай.
	
	XXIV
	
	Після бою на набережній мінометники, залетівши в приміщення Парламенту, зіткнулися біля входу з Ферен-цом.
	— Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багіров. — Уб'ють! Ще ж стріляють!..
	— Уже не вб'ють, — скидаючи капелюх, спокійно й урочисто відповів художник. — Уже ні.
	Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку.
	— Товаришу лейтенант... гвардії, — сказав він з акцентом. — За все... всім вам... армії вашій... спасибі.
	Черниш міцно потис йому руку і, не затримуючись, подався разом з бійцями вгору по білих мармурових сходах. За гуртом радісних, збуджених бійців, розвіваючи йолами свого макінтоша, поспішав і Ференц. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч.
	— Це завезені з Швеції... Це з Феррари... Це з Німеччини... Моноліти...
	А Чернишеві ввижалися інші моноліти — бескеття тих сірих скель, де зостався лежати Брянський.
	— Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври!
	Це слово боляче різонуло Черниша. Не раз він чув його від Сіверцева, коли мова заходила про Ленінград.
	А то ж хіба не шедеври?
	Чернишеві спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його.
	Бійці якогось іншого полку групами спускаються назустріч з ручними кулеметами на плечах, бурхливі, сяючі. Поперед себе, жартуючи, женуть кількох обеззброєних фріців.
	— Куди, брати слов'яни? — ймаються назустріч.
	— До міністрів.
	— Нема!
	— Ще сидять у каналізаційних трубах!
	— Го-го-го!
	Зали, мов гулкі Альпи, відлунюють веселими голосами.
	У вікна крізь різнокольорові шибки ллється м'яке райдужне світло, сповнюючи зали, фойє і коридори барвистим присмерком. Ніби вступаєш цими білими сходами у маревний фантастичний світ.
	— Палата депутатів, — з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку.
	Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо.
	Палата депутатів... Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?..
	Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом.
	— Трибуна оратора... Ложі дипломатів... Ложі журналістів.
	Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги.
	— Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель міністраї
	— Міністра? — Хома заглядає під себе. — То що ж... вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц.
	Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл.
	— Що це за книги?
	— Закони, Хомо. Наші старі закони...
	— А, це ті закони, що співали, як та скрипка. — Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: — Йде весілля — нап'ємося й наїмося, йде весілля — нап'ємося й наїмося... Так! А наш бас їй відповідає, — Хома скандує повільно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От і побачили. Хіба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені?
	— Перетру, Хомо.
	— Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то — в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц?
	— Але це в компетенції міністрів, Хомо.
	— Як ти кажеш?
	— Ну... це повинні наші міністри...
	— Міністри... Гей, ви, міністри! — гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. — Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім фріцам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби-сь дивили з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ.
	Черниш стояв нагорі у палаті сенаторів, повитій білими присмерками. Мовчки оглядав пишні окраси стін, ковзаючись по них неуважним, сумним поглядом і думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, які йшли і не дійшли сюди. І боєць Гай, і Юрій Брянський, і Саша Сі-верцев, і Шура Ясногорська, — всі, навіки чи тимчасово вибулі з строю, немовби щойно підіймалися вкупі з цим озброєним натовпом по білих сходах і вступили в цю залу. Він виразно бачив їхні обличчя, чув їхні голоси і сам уже в думках звертався до них:
	«Ви не повинні бути ніким забуті, ні мінливими політиками, ні дипломатами. Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого...»
	Ридав сухими очима, кричав німими словами:
	«Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею...»
	Великі дороги армій пролягли Чернишеві перед очима. Звідси, з цього високого пункту чужого переможеного міста, він сягав поглядом до незліченних тисяч сірих окопів, розкиданих по полях Європи, чув перестук солдатських підків по замінованих асфальтах, стогін забутого пораненого у підхмарних горах. Життя, перестаючи бути для нього рожевою загадкою юності, відкривалося перед ним простою своєю величчю. Він бачив його сенс зараз ясніше, ніж будь-коли. І хай він, може, впаде, як Юрій Брянський, в задунайських низинах чи в словацьких горах, він і в останню передсмертну хвилину дякуватиме долі за те, що вона не водила його манівцями, а поставила в ряди великої армії на пряму магістраль.
	Думки його перервав Багіров, з'явившись з повідомленням, що батальйон збирається.
	Спускаючись по сходах з верхньої палати, Багіров і Черниш почули в глибині Парламенту голос Хоми. Зазирнули в нижню палату. Хома сидів глибоко внизу, закинувши ногу за ногу, тримаючи автомат на колінах, і просторікував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота бійці. Серед них були і самієвці, і солдати з інших незнайомих частин.
	— Кінчай ночувати! — скомандував старшина. — Мінометна, виходь...
	Хома вилетів з крісла...
	— Будь здоров, Хомо! — тряс йому руку Ференц, прощаючись.
	— Будь здоров, Ференц... І не кашляй!
	— Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибі за кушай-кушай... Спасибі за все.
	Бійці загуркотіли між депутатськими місцями вниз по сходах.
	З Буди били гармати.
	Один снаряд, шугонувши крізь купол, вибухнув у пишній приймальній залі. Полетіли уламки статуй. Хмарою знялася зі стін біла вапняна кіптява. Бійці, запорошені нею, весело чортихаючись, вискакували з Парламенту на свіже повітря. Зброя стала сизою. Кожен боєць вилітав сизим, мов сокіл.
	
	XXV
	
	Увечері полк лаштувався на марш.
	Підрозділи скупчувались в одному з темних кварталів. Командир полку Самієв, зібравши комбатів, повідомляв їм порядок руху.
	Пахучі кухні тряслися через подвір'я, гублячи за собою жар з піддувал. Бійці поспішали з казанками вечеряти.
	Багіров, діставши знову підводи з транспортної роти, вкладався з матеріальною частиною. З усього було видно, що марш буде далекий. Іван Антонович змушував своїх мінометників при ньому перевзутись, щоб не потерли ноги в дорозі.
	Полкові розвідники гасали на чорних конях.
	Між бійцями про марш ходили різні чутки:
	— Кажуть, під Турцію...
	— А я чув, що на Далекий Схід.
	— Брехня... Ідемо на північ, форсувати Дунай...
	— Що тут ворожити: куди накажуть, туди й підемо.
	У великому пустому гаражі бійці порозкладали багаття. Вечеряли, перевзувались, сушили онучі. Парували нагріті коліна ватяних штанів.
	Іван Антонович підійшов до одного з вогнищ, розкладеного мінометниками. Хвиля теплого повітря м'яко накотилась на нього.
	Довкола вогнища серед мінометників сиділи лейтенант Черниш, майор Воронцов. Присьорбуючи чай прямо з закоптілих казанків, присутні вели спокійну, видно, давно розпочату розмову.
	— ...Знаєте, як про це сказав Михайло Іванович? — говорив майор. — Ви, каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з світовим іменем. Людьми, які усвідомлюють свою безпосередню участь у творенні світової історії.
	— Чуєш, Романе? — штовхнув земляка Хома. — Творець світової історії.
	— А вони нас трактували нижчою расою...
	— А ми й будемо нижчою, — каже Хома.
	— Що-о? — визвірився на нього єфрейтор Денис Бла-женко.
	— Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землі, а вони загойдаються на шибеницях. Чи то ж не вище?
	Бійці регочуть.
	Маковейчик грається цікавим портсигаром.
	— Ану, покажи свій трофей майорові! — під'юджують його бійці.
	Маковейчик демонструє. Мудрий портсигар, клацнувши, викидає готову самокрутку.
	— Здорово! — заблищали очі в одного з піхотинців, такого ж молоденького, як Маковейчик. — Тільки закладай папір.
	— Здорово, — каже і майор, удавано вражений. — Ану клацни ще.
	Маковейчик з простодушною радістю клацає.
	— Додому повезеш? — питають його.
	— Я такої мізерії не повіз би, — каже Хома. — Чи то ж я безпалько, сам не скручу собі цигарки, най його мамі. Вигадка, щоб тільки очі замилювати. Раз-два — і вже заїдає. Привезти, так мотоцикл.
	— Або годинник, — встряє молоденький піхотинець. — Годинників у них — як сміття.
	— Все «роскопи», — зауважує Денис Блаженко, не відриваючись поглядом від розгорнутої дивізійної газети, яку тримає в руках. — Штамповка.
	— А скільки шовків, — кидає хтось цозаду.
	— Штучні, — заперечує Хома. — Глянеш — очі вбирав» а тільки у воду — вже й розповзається...
	— Багато у них всякої всячини, — замислившись, каже майор. — Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця... Нам було не до того. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу... Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірне важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах... Скажіть, у кого з них е така держава, — поступово підвищував голос майор, — котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?
	— Ні в кого.
	— А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?
	Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радощі, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім'ї.
	Черниш дістав з кишені трикутник листа і, нахилившись до багаття, розгорнув його. «Котрий уже раз лейтенант його перечитує», — подумав Хаєцький.
	Це був перший лист від Шури Ясногорської, одержаний Чернишем сьогодні.
	«Здрастуй, Женю, — писала вона. — Лежу в армійському госпіталі, якраз у тому, де колись сама працювала і зустріла Шовкуна. Тут же і Саша Сіверцев. Ми часто сходимося з ним і згадуємо полк. Полк! Скільки в цьому слові для нас і туги, і болю, і невимовної чарівності. Де ви тепер, Женю? Чи в Будапешті, чи під Єстер-гомом, чи під Комарно? Ми щодня гадаємо про це з Сашею і ніяк не можемо відгадати: скрізь, де найважчі бої, там, нам здається, і ви. Звідси, збоку, все перед нами постає в якомусь особливому світлі. Кожен крок нашого піхотинця здається подією, вартою літописів. Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не дивує, що після всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я забула що-небудь або що рани вже зарубцювались і не кровоточать. Ні, Женю... Золота трансільванська сопка горить не згасаючи і не меркне, не меркне. І тільки велич того, за що він загинув і за що готова загинути я, дає мені сили і відчуття щастя навіть у найтяжчу мить. Бо хіба щастя—це тільки сміх, і насолода, і ласки? Так уявляти його можуть лише вузькі, обмежені люди, які ніколи не були бійцями і не мали свого полку і свого прапора. Хіба такі дрібні «щасливці» не гідні жалю? Та це. Женю, ти знаєш краще, мабуть, за мене. Знаєш і те, як остогидло мені вже госпітальне ліжко, і оці процедури та режими. Хочеться швидше звільнитись від них і знову до вас, нога в ногу з вами...»
	Надворі подали команду:
	— Офіцери, до комбата!
	Євген встав, ховаючи листа. Воронцова серед присутніх уже не було. Бійці гасили вогнища, виходили на подвір'я. В темряві лунали короткі команди, шикувались підрозділи. Пролітав сніг.
	По західному берегу за мерехтінням білої віхоли палали гори. Освітились бетоновані бики високих дунайських мостів. Порвані ферми гнулись у багряну воду, демов пили її спрагло і ніяк не могли напитись.
	Дуная червонів.
	— Прапороносці, в голову колони! — пролетіла команда командира полку. Підрозділи рушили.
	Ітимуть вони спочатку поміж темних ущелин розбитих квзрталів. Потім вийдуть у лридунайські поля, занесені снігами. Ітимуть цілу ніч, чуючи канонаду ліворуч і праворуч на флангах. Ітимуть просто в неї, не вагаючись і стискаючи віряу зброю. Попереду взвод прапороносців з :полковим прапором у цупкому брезентовому чохлі, з позолоченим вінчиком зверху на древку.
	Офіцери на ходу будуть поглядати на компаси, що світитимуться в темряві на їхніх руках.
	Ітимуть, ітимуть, ітимуть...
	Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців.
	 

	КНИГА ТРЕТЯ


	ЗЛАТА ПРАГА
	 
	Девици поютъ на Дунай. 
	Вьются голоси чрезъ море до Кіева. 
	«Слово о полку Игореве»
	І
	Наступала велика весна.
	Обрії ширшали, день просторішав. З кожним перейденим кілометром сонце припікало все дужче, наче бійці самі наближались до нього.
	Наступ набирав щодень навальнішого темпу. Куцих топографічних карт вистачало всього на кілька годин руху. Послані з вищих штабів, вони ледве встигали наздоганяти наступаючі війська.
	За дві доби полк з боями пройшов від Грону до Нітри і форсував її в містечку Нові Замки. А подяку командування, одержану за визволення Нових Замків, бійці вже читали за десятки кілометрів від Нітри, на річці Ваг, третій словацькій притоці Дунаю.
	Сухі шляхи закурилися в глиб Словаччини. Шинелі висохли і стали легкими, мов пташині крила.
	Може, тому, що полк зустрів наступаючу весну в поході, у бійців складалося враження, що саме поняття часу залежить від них, від темпу їхнього наступу. Чим наваль-ніше вони йшли вперед, з боями форсуючи холодні скреслі ріки і задихаючись в гарячих маршах, тим швидше, здавалось, наступає весна.
	Довгождана пилюка квітневих дорігі Уперше в цьому році закурилася ти над військами. Не та, що роз'їдала нам очі в 41-му, не та, якою ми труїлись тоді в українських спраглих степах! То була важка пилюка горя, змішана з гіркою сажею палаючих рідних осель... А ця — золотиста, легка, квітнева! — росте обіч тебе могутніми крилами, віщуючи велику сонячну весну. Бурхлива супутниця походів, вона вже, здається, має в собі присмак перемоги.
	— Дивно! — вигукує посірілий від кіптяви Маковей до Романа Блаженка. — Аж на зубах скрипить, а якось приємно!
	— Воно-то приємно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за ротними підводами. Навкруги стеляться родючі придунайські рівнини. Десь-не-десь бовваніє на обрії самотній словак із самотнім волом у плузі.
	Сонце, звернувши на захід, рикошетить промінням по далеких польових озерах. Над торішнім комишем уже звиваються білими табунцями крячки — перші листівки, викинуті в поля великою весною. Попереду вся дорога двигтить військами. Вирують у хмаровинні піднятої куряви підводи, вершники, машини. Сотнями срібних молодиків зблискують підкови на сонці. Спокійно погойдуються на лафетах полкові гармаші. Обганяючи мінометників, пропливають одна за одною «катюші», граціозно несучи приховану в собі грозу.
	Гомін маршу, як завжди, збуджує Маковея. Наче крізь величезний радісний оркестр пролітає він, ротний соловейко. Йому хочеться співати. Маревні красуні лукавим натовпом скачуть довкола нього в повітрі, злегка підспівують хлопцеві.
	— Романе, яких я дівчат бачив у Галанті!
	— Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобі від старшини. Ми тут усією ротою тебе шукали...
	— Перед старшиною я вже відрапортувався... Вибатькував на перший раз, та й усе!..
	— Щастя твоє, хлопче, що не під час бою відстав...
	— Дурний би я був — під час бою відставати! Тоді дали б штрафну за це... Але ж які там дівчата 1 Бачив би ти їх, Романе... — Телефоніст солодко заплющився, покрутив головою: — Пави!
	Цієї весни молодий солдатський хміль бродив у Ма-ковеєвій крові бурхливіше, ніж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожної дівчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посміхнулася, виглянувши з вікна, третя...
	— Гляди, хлопче, щоб ті пави не збили тебе з пантелику...
	— Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею — очей не відірвеш!.. Хустки на них яскраві, спідниці короткі та круглі, як обручами напнуті... Ідуть тротуаром у червоних чобітках, маленькі молитовнички до грудей притискують та з-під хусток на мене тільки зирк-зирк!.. А чобітки їхні — дзень-дзень... Іду собі поруч них на коні та розглядаю.
	— Марусино! — гукаю одній, найкращій... А вона посміхнулась мені, зупинилась біля хвіртки:
	— Я нем Марузина, я Іринка!
	— Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренькає, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но своєдзінь-дзінь-дзінь!..
	Тоді вона глянула на мене — тільки так глянула! — і, засміявшись, підняла свій червоний чобіток! І що б ти думав, Романе? Дзвіночок!.. Просто між високим каблуком і підошвою в неї припасовано маленький, як гудзик, мідний дзвіночок...
	— А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля під тобою подзвонює...
	Ех і дівчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвіночку своїм шкіряним молитовничком, і дзвіночок аж засміявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, їхати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене... І жалібно якось, і перелякано:
	— Хова?
	— Фронт, кажу.
	— Не треба фронт... Не любім фронт... Ну, що ти їй скажеш на це?.. Доки й за ріг не звернув, все стояла на місці, як вкопана, та дивилася мені вслід...
	— Ой хлопче, хлопче, —докірливо каже Роман, — не грайся з вогнем. І незчуєшся, як десь в капкан попадеш...
	— Що ти мені мораль читаєш? — спалахнувши, вигукує Маковей. —Завзялися, опікуни! І ти цієї, і Хома цієї, і всі цієї! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумію дещо!
	— Маковею, — спокійно вів Роман, — я прожив два твої життя, послухай мого слова, спасибі колись скажеш... Хіба я, хіба Денис, хіба офіцери щось зле тобі зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболіває за тобою, як за рідним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув... І грамотніший за багатьох із нас, і медалі тобі недурно навішано... Але ж молодий та ласий на все, що в очі б'є!
	— А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька?
	— Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього... Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. Хіба забув, скільки в Будапешті шпигунок наші хлопці ловили? Скільки там всяких жевжиків у дамські жакети перевдягалося? Вже в них і пов'язки на рукавах, вже вони й «антифашисти», вже вони й «підданці» інших держав—пащпорти в них заздалегідь заготовлені... Думаєш, для чого то? Думаєш, добра тобі мислять отакі типи? Тільки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришів, та впоїти метиловим спиртом, та й ножакою в спину... Це тобі, хлопче, не вдома, тут інша територія...
	— То, виходить, уже й на дівчину глянути гріх? Уже й пожартувати з нею не можна?
	— Гріх не гріх, а береженого й бог береже, Маковею... Думаєш, то червоні чобітки до тебе подзенькують? То спокуси твої, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дівочих чобітках, обступають тебе звідусіль та очі з тебе рвуть! Все тут маєш перед собою, все для тебе виставлено: вина панські, картинки сороміцькі, жінки тонкоброві... Бери, Маковею, втішайся!.. Хто легкий на втори—одразу накинеться... А про те й не подумає, що вина ті, може, з отрутою, а жінки ті, може, з поганими хворобами, а в картинках тих — розпуста! То це не капкани? А ти їх обійди, переступи, прогорни вбік та іди своєю дорогою, куди твоя місія пролягла. Глянь, які шляхи ще перед тобою стеляться! Такі шляхи, що як встануть, то й неба дістануть!
	Маковей мимохіть подивився на далекий шлях, що ліг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений військами. Ні кінця йому, ні краю... До самого обрію проліг, ввійшов у самий обрій, що палахкотить над ним грандіозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справді неба дістане?
	Маковей присмирнів, задумався.
	— Хіба я цього не знаю, Романе? Не такий вітрогон, як декому здається... Яринки я сьогодні і в вічі не бачив! Блаженко люто витріщився на юнака.
	— Як не бачив?
	— Та так... Це тільки... намріялось мені.
	— Тьху на твої вимрійки! І це ти мені баки ними забиваєш всю дорогу?
	— Так вона ж була! Тільки не в Галанті, а ще в Камендіні на плацдармі... Я бачив її, коли їздив у полк за орденом...
	— Коли це ще було...
	— А от сьогодні чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповів тобі... Чобітки оті червоні, і дзвіночки, і усмішка... Не йдуть з-перед очей, хоч убий...
	Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни переказуєш... Надумався мене своїми казками бавити. Весна на тебе діє — ось що я тобі скажу.
	— А на тебе не діє?
	Роман перемовчав, явно ухиляючись від гріховної відповіді. Потім знову наріпився на хлопця:
	— Де ж ти, в такому разі, бестався, що ми тут з ніг збилися, тебе шукаючи?
	— В мене кінь засікся, так я перев'язував, щоб старшина не загледів та не виганьбив принародно. Знаєш, він як почне!.. І нічого взагалі було паніку піднімати... Що я вам — дитина на ярмарку? Ніхто вас не силував бігати, висолопивши язики...
	— Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, — розсердився Блаженко. —Може, думаємо, здуру десь хлопець у біду вшелепався, може, допомогти йому треба...
	— Не вшелепаюсь, — засміявся Маковей, — будьте певні!
	— Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всі товариші піклуються тобою... Дружба, брате, велике діло. Бач, як тільки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефоніст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же інакше? Вся рота хоче, щоб із тебе люди були.
	Хлопець замріяно слухав, розглядаючи високі стожа-ри палаючого заходу.
	— Що тобі? Освіту маєш за вісім класів — не те, що ми, церковноприходські... Казанок у тебе на плечах варить нівроку... Кров ще, як у первістки, грає... Та ти при бажанні навіть в офіцери можеш вийти!
	Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кінця, немовби горіла. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров'ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсім червоно-бурою. Далеко на обрії дорога вигиналася, зникаючи десь під самим сонцем. Там, на небосхилі, силует колони ледве синів, тягнучись по рожевому тлі, як нерухома смуга лісу. Можна було тільки здогадуватись що й там, далеко, все, як і тут, гуркоче, рухається вперед, все, як і тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повільними хвилями на довколишні словацькі нивки.
	Маковей міряв поглядом шлях, стиха усміхався йому.
	— А таки як встане, то й справді неба дістане!.. Це ти правду сказав, Романе!
	Зненацька ззаду хтось огрів канчуком Маковейчико-вого коня, аж він звився під своїм вершником.
	— Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос.
	Між вершниками, як із землі, виріс Хома Хаєцький. Гарячий, закіптюжений, наче щойно з-під молотарки. Впрів, най його мамі, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечі фуфайки, товстим шаром осіла сіра пилюка. Ледве помітно жевріють з-під неї червоні старшинські «молотки». Вже понад місяць Хома старшинує. Васю Багірова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кілька знаменщиків, і Багіров у числі інших ветеранів-сталінградців пішов на зміну загиблим. А в роті його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєві Будапешта? Командир роти призначив, а замполіт Воронцов, дізнавшись про це, благословив:
	— Добре. Вітаю вас, товаришу Хаєцький... Тепер ви розгорнетесь.
	І тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже роті господарство більше, ніж було раніш. Вишколений Багіровим, упевнено гнув свою старшинську лінію. Маковеєві спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помічає... Ось і зараз, порівнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцеві:
	— Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє... Насамперед поведеш коня до ветлазарету...
	— Для чого?
	— Він ще питає для чого... Засікся ж!
	«І звідки тобі це відомо, чортів «допіру!» Адже кінь навіть не шкутильгає!» — подумав Маковей і став захищатися:
	— Я промив, забинтував!
	— Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрібен ох-тіол. Пора вже тобі дещо тямити в медицині... Зробиш, що сказано, і доповіси.
	— Слухаюсь, — миркнув телефоніст.
	— А зараз — гони!..
	Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковеєвого.
	Далеко попереду, в ледве мріючій голові колони, сідало сонце. Ребристі хмари вподовж обрію розжеврілися, .стояли, мов золоті гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Одні зовсім близько, інші за ни-йи, інші ще глибше, так, здається, і пішли кудись аж на Край світу. А між тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючій розкоші. Затопило рум'яним Сяйвом весь простір навкруги себе, охопило півнеба Стожарами.
	Роман закурив, глянув на сонце, потім на товаришів. Хаєцький і Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки світячи поглядами на захід.
	Всі троє притихли, мовби заворожені чарами цього ясного весняного вечора.
	— Заходить, — нарешті заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею?
	— За Віднем, може... Ні, Відень лівіше, і Братіслава лівіше... За Прагою заходить, за золотою Прагою...
	— Чому — золотою?
	Телефоніст на мить завагався: справді, чому?
	— А чому — Злате Моравце? Народом так названо:
	Злате Моравце, Злата Прага... Сьогодні на станції, коли я коня порав, мені два чехи допомагали... «Поспішайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають...»
	Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней — все ставало зараз помітно лункішим, ніж вдень. Дзвінкі вечірні поля неначе самі підхоплюють і підсилюють гомін походу. Праворуч і ліворуч в степах скрізь рухаються війська. Всі словацькі шляхи сьогодні задимились на захід. Тепер і звідти, з паралельних димуючих доріг, лункий весняний вечір передає Маковеєві — через луки, через озера! — музику моторів, якої ще годину тому було не чути.
	Хлопцеві пригадалися осінні мряки-тумани десь біля Тиси... Довгі-предовгі ночі, багнисті темні поля... Хриплі команди, що глухо тонуть у сивому мороці... Там навіть звук власного голосу, обважнілий, наче відсирілий, падав за кілька кроків від тебе... А зараз як лунко та дзвінко навкруги! Що то — весна... Здається Маковеєві, коли б він оце заспівав, то почули б його аж на самім
	Дніпрі... По голосу впізнали б дівчата: наш Маковей! Десь на Дунаї співає, а в Орлику чутиі..
	Тим часом на заході сонце невтомно зводило свої величезні сяючі будови, ставило із золотих хмар золоті міста з вежами, соборами, кучерявими садами. І все те світилося зсередини, весь час немов розжеврювалося.
	— Ви бачите — місто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивіться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А між ними — хвилі, хвилі, хвилі, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять...
	Видовище захопило всіх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомі ввижався золотий величезний трактор, що піднявся дибки над усім заходом. Роман запевняв, що то гіганти ковалі стоять з молотами над здоровенним ковадлом і щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — місто.
	— Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справді золота?
	Широко, бентежно відкриті очі горіли йому райдужним переливом далекого неба.
	— Там десь нас чекають!
	Сонце зайшло, степові озера згусли і стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивів по вибалках, рясно всипаних горбиками підземних кротячих поселень. Позаду в колоні хтось радісно закликав товаришів, щоб глянути вгору: високо над військами пролітали на північ журавлі.
	— Бач, як дисципліновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навіть дистанцію зберігають!
	
	II
	
	Старшинувати Хаєцький почав напровесні. Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті зливами дороги. Несамовиті гривасті потоки, що розбухали з кожною годиною.
	Противник відкочувався крізь гори за Грон. Висаджував у повітря за собою мости і місточки, забивав стежки завалами, мінував нависаючі над ними скелі. Головний тягар наступу в ці дні виносили на собі сапери. Всі підрозділи допомагали їм. Мало не кожний піхотинець ішов уперед з кайлом або сокирою, мов будівничий. Доводилося щодоби форсувати кілька водних рубежів, настеляючи для артилерії і важких обозів свіжі мости в таких місцях, де їх не було споконвіку.
	Дощі прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянисті холодні вітри-зав'юги. Однак молода провесінь з кожним днем все відчутніше нагадувала про себе. Навіть у негоду крізь хмари соталося стільки високого світла, що повітря навкруги здавалось не сірим, не похмурим, як восени, а майже білястим, променистим. І обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем.
	В горах майже не було населених пунктів. Лише коли-не-коли траплялись убогі селища угорських та словацьких лісорубів. Гвардійці не зупинялись в них ні ночувати, ні перевзутись, ні відпочити. Доводилось минати їх, несучи далі в набряклих шинелях воду численних гірських потоків, форсованих вбрід.
	Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишні безплідні місця, нарешті мусили видавати коням, як і своїм гвардійцям, раціони розкислих сухарів.
	В такий час Іван Антонович Кармазин одержав розпорядження — відкомандирувати старшину Багірова в полк. Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович і вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже він ішов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всієї мінометної!.. Старшинські справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня і товсту плетену нагайку.
	— Гриміла наша мінометна і гриміти буде! — запевнили товариші Васю на прощання. А він, зібравши своє немудре солдатське майно, що вмістилося йому в кишенях, і подаючи розчуленому Хомі руку, весело заповів:
	— Тримай, друже, кермо, не відхиляйся від гвардійського курсу!..
	Легко було Васі сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамі! Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичайного старшинування. Гірка і повчальна ніч... Добре пам'ятав її і командир роти.
	Батальйон Чумаченка саме змушений був тоді затриматись під гірською норовистою річкою. Запаливши смолоскипи, дубіючи в крижаній воді, роти наводили переправу. Деяким підрозділам, в тому числі й мінометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарешті можна було відіспатись за все.
	Розташувались тут же, біля річки, під дощем, на кострубатому камінні. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули. Мокрими купами тіл посплітались під возами, попригрівались під попонами біля теплих тулубів виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевіряючи пости. За деревами шуміла чужим шумом річка, метушились люди із смолоскипами в руках, стукотіли сокири. Час від часу по той бік річки, в чорній глибині протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрілка — то батальйонні автоматники, форсувавши річку «на казанках», вели десь розвідку боєм. Хоча Іван Антонович уже промок до останнього рубця і, здавалося б, для нього в такому стані має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак він усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як інші. А дощ суцільним шумом облягав усі навколишні ліси, темні кручі та висоти.
	Десь у темряві біля возів Хаєцький голосно сварився з неслухняними кіньми.
	— Я вижену з тебе оті забобони! — гукав Хома коневі. — Будеш ти мені шовковим!
	«І чого він досі товчеться?» — подумав Кармазин про свого нового старшину і, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тіл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича і з характерного чвакання його чобіт, і з того глухого покректування, з яким Антонович повільно спускався з горба, одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом:
	— Хто йде?
	Щось промимривши у відповідь, Іван Антонович підійшов до подоляка впритул:
	— Чому досі не спите, Хаєцький?
	— На посту, товаришу гвардії старший лейтенант.
	— На якому посту? — здивувався Іван Антонович. — Хто вас призначив?
	— Видите... Я сам себе призначив.
	Старшині, звичайно, зовсім не належало стояти на посту, і Хома це добре знав. В роті Існував порядок, за яким на вогневій несли варту призначувані офіцерами бійці обслуг, а біля підвід старшина мусив виставляти ще окремий «автономний» пост із числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподівано застав свого висуванця.
	— Вам права старшини відомі? Хома надувся в темноті, як сич!
	— Відомі.
	— То чому ж ви в такому разі своїх підлеглих повкладали спати, а самі стоїте над ними в ролі няньки?
	Якийсь час Хаєцький мовчав. Потім, набравшись духу, затяг зі своїм повноголосим подільським виспівом:
	— Товаришу гвардії старший лейтенанті — Антонович давно вже помітив, що Хома починає отаким манером співати всякий раз, коли йому від чогось боляче і прикрй на душі. — Всі ж ми однаково не спали; і я, і вони. То чи ж мені ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться!
	— Спокійніше, Хаєцький... Які розмови?
	— Звісно, які... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все відрапортують в артіль... Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків...
	Іван Антонович слухав Хомині скарги і диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генералові не попустив би свого ні на вершок? І ось тепер, ставши начальником, вія раптом заспівав отакої... Мовби застидався тих широких прав, які були йому надані.
	— То хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!..
	— Еге-ге, — сказав Іван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозуміли свої командирські функції. Те, що ви солдата жалієте, це добре. Командир — батько своїм бійцям і мусить їх жаліти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечі, — не вже погано. Бо хоч які міцні будуть плечі одної людини, проте ніколи вони не витримають того, що витримають плечі колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Відстоявши години за рядового, ви потім звалитесь з ніг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевіряти? Хто буде викопувати влий прямі старшинські обов'язки?
	— Мене вистачить на все.
	— Не вистачить, Хаєцький, ніч крізь ніч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрімати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. І буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього їздового, замість якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, І не питатиму, чи спали ви, чи ні. І навіть коли з ніг звалитесь, то не пожалію, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з ніг лише завдяки своїй власній... необачності, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, — Іван Антонович підняв палець угору, — їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників... Ну, як це назвати, Хаєцький? Відповідайте.
	— Панібратство, — подумавши каже Хома.
	— О, саме воно!.. А де панібратство, де лібералізм, там уже не питай залізної дисципліни. Там уже старшині й на голову вилізуть. А тому, — Антонович перейшов на грізний тон, — від сьогодні наказую: вам, як старшині, на пост не ставати. Коня під сідло взяти собі найкращого. Артиста візьміть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взірець для всіх!.. І нікому — ніякого спуску. Все, що підлеглим належить, — дайте. Все, що належить з них, — візьміть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всіх пунктах. Вам зрозуміло?
	— По всіх пунктах.
	— Ми на війні, товаришу Хаєцький, — вже м'якше заговорив Антонович, — і ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте ні на що. Бо ви не мені догоджаєте, не Іванові чи Степанові, ви здійснюєте волю Батьківщини, Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов'язку. Дійте неухильно, чесно, справедливо. І тоді, хоч який будете суворий та нещадний, бійці ніколи не перестануть вас поважати й любити.
	Іван Антонович схилився біля воза на ящики мін, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка і приятеля Каленика.
	— Каленику,вставай!
	Їздовий щось миркнув і зібгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече.
	— Вставай! Кому сказано!
	Очманілий Каленик неохоче підвівся, сів.
	— Що таке?
	— На пост!
	— На пост? — Каленик смачно позіхнув. — А котра зараз година? Хіба ти своє вже відстояв? . — Уже відстояв.
	— Щось дуже швидко...
	— Судилося стільки.
	— А Гмиря де? Хай зараз він стане, а я піду в третю.
	— Ні, ти станеш зараз.
	— То ж чому?
	— А тому, — розлютився Хома, — що встань, коли з тобою командир розмовляє!
	Приятель схопився, як опечений.
	Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, біля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на голові, обстрілювана лопотливим дощем. «Чому ж він сам досі не лягає? — подумав Хома про командира роти. — Весь день нарівні з нами рвав собі жили і вночі не приляже...» Хомі навіть жалко стало Антоновича.
	- — Товаришу гвардії старший лейтенант!.. . Антонович не відповів на оклик. Схилившись на ящики, він уже міцно спав.
	«Стоячи спить, — дружелюбно усміхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий підхопити його на руки, якщо падатиме. — Стій, Антоновичу, стій, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут біля воза з власної провини, то ще й кару приймеш...»
	Вранці, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревізію на возах і доповів командирові роти про наявну кількість мін. Було по боєкомплекту на кожному возі.
	— Більше не підіймете? — поцікавився Кармазин.
	— Більше?.. — зам'явся Хома. — Чого ж... можна спробувати...
	Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз під боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть відстати, адже ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін була б як нахідка. Хома вже давно все це обміркував, прикинув собі оком можливості транспорту. Не випадково він, тільки почало світати, взявся за ревізію. Але річ у тому, що на возах, крім боєприпасів, ще чимало місця захаращувало й особисте майно бійців та офіцерів роти, в тім числі й речі самого Антоновича. Як тут бути? В якій формі викласти Антоновичу свої жорстокі наміри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання.
	— Старшина...
	— Я!
	— Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість довантажитись боєприпасами.
	— Слухаюсь! Дозвольте почати?
	— Починай!
	За мить Хаецький уже був иа возі. Бійці, передчуваючи розправу, обступили його з усіх боків. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.
	— Чиє? — дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу.
	— Старшого лейтенанта, — попередив ординарець по-божно.
	— Приймай! — гукнув Хома ординарцеві і пошпурив йому речі до ніг.
	«Пропали авторучки, — покірно подумав Антонович, мовчки спостерігаючи цю сцену. Всі знали, що в його ранці, крім білизни та чистих зошитів, наготованих уже заздалегідь для рідної школи, зберігалася ціла колекція авторучок, що їх бійці дарували Антоновичу після кожного бою. — Тепер каюк ручкам... Напевне, всі потрощились...»
	— Ну, що ви на це йому скажете? Нічого й не скажете, — сміявся Черииш у вічі Антоновичу.
	— Смійся чужому горю. Радий, що в тебе нічого нема, крім польової сумки.
	А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкі ящики, вичитував за лібералізм їздовим, які, мовляв, приймають на сохрану різний мотлох.
	— Чия ковдра?
	Трофейна ковдра майнула з воза.
	— Чиє торбисько?
	Брати Блаженки дружно стали перед Хомою.
	— То наше, — заявив Роман. — Кидай сюди. Але Хома, перш ніж кинути блаженківську торбу, ради цікавості зазирнув-таки, що там у ній напхано.
	— О людино! — загримів він до Романа. — Сирицею мішок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би твоїй мамі! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в'їздити! Гляньте, гвардійці, на Романів трофей: повен мішок сириці! Чи не на посторонки для своєї тещі надбав?
	— Не глузуй, Хомо, — суворо втрутився Денис. — То на гужі до хомутів. Писали ж тобі, що збруя в артілі нікудишня, все німець виграбував, в мотуззя коней запрягають...
	— То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артіль понесеш?
	— А понесу!
	— То неси! Бог на поміч!..
	Хома кинув Блаженкам їхній мішок і взявся за інший.
	— А це чий сидір?
	— Моє! — підбіг Маковей.
	— Що ти сюди впер, Тимофійовичу? Так наче кістлявого фріца зашморгнув.
	— То запасне сідло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Іншим разом Хаєцький, безперечно, зважив би на Маковеєві просьби. Як і вся рота, Хома патронував малого телефоніста і, де тільки міг, виявляв йому своє високе заступництво. Але зараз він був нещадний.
	— Не підбивай мене, Маковею, на гріх. Що мус, то вже мус.
	Метаючи ранці та речові мішки, Хома добувся нарешті і до свого власного майна. Стоячи на возі, він узяв свій мішок за гузирі, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Зміна білизни, бритва та помазок, пара халяв, відрізаних від зношених домашніх чобіт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак і йому немає місця на армійському возії Важка навіть голка для солдата в поході!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, і гілляста калина зачервонілася до бійців далекими рідними краями, тьохнула вишитими соловейчиками.
	— Патку мій, патку! Власними руками Явдошка ці узори виводила!.. Давно зберігав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жінко, не осуди, любко! Пускаю твої вишивані соловейки на високі гори! Летіть, коли вже на те пішло!..
	— Не викидай, Хомо, — запротестували товариші. — Халяви кинь, а рушник залиші.
	Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, і нарешті послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишені.
	— Не багато заважить. Може, навіть легше буде з нею в поході.
	...Все це діялось напровесні в похмурих придунайсь-ких горах. Відтоді вже минуло понад місяць. Хома оговтався, призвичаївся до своїх нових обов'язків. У гірських переходах він був помітно схуд, а тепер знову ввійшов у норму, навіть ще більше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комір.
	Гори зостались далеко позаду, сірий камінь змінився словацьким рахманним чорноземом. Не провесінь, а вже справжня весна дихала навкруги.
	Ідучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених за день полів. Пахло рідним Поділлям, прісними земляними соками, хмільною силою майбутніх урожаїв.
	— Як усе тут Україну нагадує! — збуджено озирався Хома на всі боки. — Може, це ми землю вже кругом обміряли та й знову додому повертаємось? Ти чуєш, Романе? Чуєш, Маковею?..
	І земля, і села пішли знайомі, немов уже бачені колись давно. Співуча, зрозуміла словацька мова радісно заздвеніла звідусіль...
	
	III
	
	— Добри ранок, пане вояку!
	— Здорова була, сестро!
	Десь поблизу бійці віталися з словачками. Сагайда крізь теплу дрімоту слухав їхній голосний, милозвучний гомін, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хіба вже справді ранок? Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька. Немов прийшла звідкись вночі і стала в головах. І всі дерева навкруги, які вночі були чорні та царапкі, мовби виплетені з колючого дроту, тепер стояли біло-рожеві, м'які, святкові. Золоті бджілки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись між ними в чашечках, то з'являючись звідти ще золотішими. Тепле, спокійне повітря було наскрізь чисте, все пройняте сонячними блискітками.
	Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тілі солодку повноту сили і енергії. Зовсім близько на заході височіли гори. — Малі Карпати, тягнучись могутнім пасмом десь із півночі країни до самої Братіслави. Вночі, коли полк підійшов до них, гори були темними, як зубчасті середньовічні мури. А до ранку вони наче підсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камінням, а подекуди вже навіть весело зазеленіли схилами. Десь у гірських глибинах глухо вигримував бій, а тут, біля Сагайди, було затишно і спокійно. Весь самієвський полк, якому після шаленого маршу нарешті випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогодні він мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночі в словацькім селі Грінаві, яке розкинулось внизу понад Братіславським шосе, а бойові підрозділи батальйонів, в тому числі і мінометники Івана Антоновича, зайняли собі всі сади підгір'я, що нависали над селом величезним квітучим амфітеатром.
	Сагайда, випроставшись між низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений і засліплений блиском вранішньої природи. Протирав по-дитячому кулаком очі, намагаючись перш за все зорієнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японські черешні розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому підгір'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рівнин, пришвартувалась до гір словацька Грінава. Витягнувшись понад шосе, ледве видніється вона черепичними дахами з-поміж садів. Густо розкинула над собою білі снасті, напнула сяючі вітрила, легко зависла на них, готова попливти в далечінь при найменшому вітрі... Куди попливеш, Грінаво?
	На рівнинах за селом розгортались густо помежовані поля. Ледве мріли на шляхах валки підвід, пролітали машини, сліпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабін. Рухливі марева невпинно перебігали на далекі обрії, мов лави прозорих атакуючих військ. «Оце й я розумію, що весна!» — думав Сагайда задоволене.
	Роту він наздогнав кілька тижнів тому на Гроні. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південяях схилах гір. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках', весна розгорнулася повністю, рушила полкам назустріч своїми сонячними прекрасними силамн. І полки з'єдналися з нею, мов дві братні армі'ї.
	Грінава гула внизу, як вулик, вперше виставлений після довгої зими на сонце. Бійці та словаки групами роїлися по селу, юрмилися на майдані. Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня.
	Біля мінометів «е було майже нікого. Лише кілька бійців чистили зброю, та походжав між ними свіжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям.
	— Де народі' —голосно звернувся до нього Сагаїіда.
	— Всі тати, — махнув Денис рукою нa село, — мітингують із словаками та словачками. їхні партизани з тгр виходять...
	— І комроти там?
	— Комроти в полку. Пішли з гвардії лейтенантом відбирати поповнення.
	— Прийшло?
	— Начебто.
	Сагайда скинув кітель, скинув сорочку і став умиватись, овлява-ючи себе водою до ігояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з відра просто на .стнну, в фін, солодко вигинаючи хребта, іржав, пирхався на всі боки.
	— Нічого мені комроти не передавав?
	— Вони вас обидва тягли за ноги, ніяк не могли добудитись. Потім кинули, засміялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скільки влізе. Казали, що ви три дві можете спати без'просипу.
	— От ще мені експериментатори, — засміявся Сагайда і, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся біля термоса, де йому було залишено сніданок. — Сідай і ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить.
	— Ні, я вже.
	— Як хочет... Ая повеселюсь.
	Після сніданку Сагайда і собі подався до села. Ішов навпростець, то пірнаючи в білу тінь розквітлих садів, то знову видираючись на залиті сонцем розпушені виноградники. Вітався з знайомими офіцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах підгір'я і, перекидаючись жартами, вперше пробували голими підошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже, ще напухирене пишням шумом молоко.
	— Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед, — говорив один з них, в погонах сержанта. — Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до' всіх трудящих людей на землі... Нею ми сильні, Мартинов, ось у чім суть...
	«Філософи», — приязно подумав Сагайда, проходячи непоміченим повз бійдів і, всупереч власній звичці, не зганяючії їх окриком, щоб вітали його. «Любов рухає армії... хм... закрутив», — посміхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подібне від Брянського. Тоді він лише поглузував з слів друга і назвав його ні з сього ні з того Спінозою. А сьогодні ці слова чомусь припали Сагайді до, серця.
	Починалася окраїяні подвір'я Грінави. Тут було зовсім затишно і ніщо не нагадувало Сагайді про війну. Кудкудакали кури, шукаючи гнізд, щоб знестися... Підіймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гір погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бій? Невже він, Сагайда, тільки тимчасово вибрів із тієї темної спеки війни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садків, серед цвіту й сонця, мов виплеснутий уві сні на якийсь сонячний острів?
	— Младий пане!
	З грядки через подвір'я до нього дрібно поспішає старенька згорблена словачка.
	— Просим вас, не миніть моєї господи, завітайте хоч на єдину хвильку!..
	Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов куріпка на межі, весь час жалібно і невпевнено посміхаючись.
	— Маєтні люди днесь відчинили пивниці, частують других висвободнтелів, — губи бабусі скривджено засіпались. — А я, убога словачка, ніц не мам, герма'н повиїдав, повипивав вшецко... Але хце се мі таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному місці... Не погребуйте мнов... Зайдіть-но!..
	Сагайда схвильовано засопів.
	— Чого ж... Зайду... З радістю зайду.
	Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде. Скрипнули двері, відчиняючись навстіж, заспівали на все подвір'я:
	— Про-о-сим!..
	В хаті було як у вінку. Хоч убогість, справді, виглядала тут з усіх кутків, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стіни розписані виноградом, на вікнах квіти в глечиках, від порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тільки сьогодні покладений. Частина кімнати була відгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальці, заглянула за перегородку, всміхнулася і відставила ширмочку вбік.
	На невисокому дерев'яному ліжку, згорнувшись клубочком, спала дівчина, розшарівшись, важко дихаючи і час від часу здригаючись уві сні всім тілом. Білява, зовсім юна, вона була зодягнена так, наче тільки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплій зимовій хустці, підперезана ременем. Світле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя.
	— Видите, знову одягнулась, — говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дівчини. — Отак буває, тільки-но вийду на обійстя, повернусь, то вона в одязі — мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зібралася, голубко?.. І вночі отак: прокинеться, схопиться і все на себе, на себе. Одягнеться, як до війська, потім паде й спить... Єзус-Марія, як їй чоло палає!..
	— Давно занедужала? — запитав Сагайда, соромлячись підійти близько до ліжка.
	— О, то ще взимі! — співучо й майже з гордістю говорила бабуся. — Видите, ноги і вві сні їй смичуться, начебто вони самі кудись ідуть, ідуть, ідуть... Юлічка моя всі Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то її лікували добрі пани в Братіславі. Потім вони тайно привезли Юлічку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досі ввижаються...
	Обличчя дівчини пашіло жаром. Шарке, напружене, воно щомиті нервово мінилося, набирало щораз іншого настрою. Тонко вигнуті брови то густо хмурилися, то лагідно розбігались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечності.
	Бабуся витерла стілець, який і без того був чистий, і подала його Сагайді.
	— Юлічка вельми хотіла вас бачити, — говорила вона таким тоном, немов Юлічка особисто знала Сагайду і саме його хотіла бачити. — «Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу...»
	Біля самого ліжка на тумбочці стояв маленький кошик з свіжими синіми квітами, схожими на проліски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синім крилатим майвом, залопотіло босоніж в заміські гаї... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу.
	— Маєте на Руському ці квіти? Як то се вона по-руськи?
	— Проліски.
	— Проліски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-раніша, перша квітка нашої весни. Юлічка кохається в тотих квітах... «Мамо, ходіть-но до лісу, маєте дістати мені нёбовий ключ!»
	«О доню, там ще сніги лежать».
	«Мамко-любко, вже сонце за вікном високе, вже проріс нёбовий ключ... Принесіть, хай здорова буду».
	— Нині щодня їй ношу, — тихо сміється мати, — хай видить, хай радіє, хай здоров'ям буде красна...
	Раптом дівчина, стріпнувшись, починає голосно говорити уві сні.
	— Віоло, Віоло! — енергійно кличе вона когось. — Де ти, я не виджу тебе, Віоло!.. О, яка сніговиця, який вітер студений!..
	Мати дивиться на Юлічку спокійно, вона вже, видно, звикла до цього.
	— Віола — це її посестра з Банської Бистриці, — пояснює мати Сагайді, коли Юлічка замовкає. — Вони разом були у Високих Татрах, в одному загоні Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу?
	— Ні, не чув, — зізнався щиро Сагайда, трохи ніяковіючи, що не чув про цього Пепу.
	— О, таже він був знатним комуністом, народним посланцем республіки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його імення гриміло в наших горах, геиби весняний грім!.. А про пана Стьопу ви чули?
	— Про якого Стьопу?
	— Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина знає!.. То був славний легінь... Як вирвався з німецької концентрації та з'явився торік у Крушногор'ї, то всі гардисти вже не мали собі спокійного сну. Пана Стьопу наші партизани найменували поміж себе старшим, хоча літами він був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загін німцям та гардистам!.. Мости летіли на воздух, машини разом з окупантами гуркотіли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!..
	— О, коби я могла, коби я була моцна! — знову марила Юлічка. І раптом вона рвучко підхопилась, сіла, спустивши ноги з ліжка. Мати кинулась до неї. Дівчина дивилась у стіну нерухомим, знетямленим поглядом.
	— Юлічко! — Мати взяла її за плечі, пригорнула до себе. — Ти хотіла мати гостя, кукай-но! — Вона вказала дочці на Сагайду, що сидів біля вікна. —Ти видиш, хто завітав до нас? — вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда їм доводився близьким родичем, якого обидві давно чекали. — Ти не впізнаєш його? Таже це руськийі..
	Юлічка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдині погони та ордени. Потім раптом стала на ноги, вся. просяяла:
	— Братку!..
	Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда підвівся і, густо червоніючи, пішов їй назустріч.
	— Я покличу лікаря...
	— Не треба лікаря, братку... Найліпші ліки вже маюі Достатечдє маю! Відчиняйте, мамо, всі вікна до саду... О, яка там весна сьогодні, яке сонце ласкаве...
	
	IV
	
	Хому в цей день бачили скрізь. То він стояв на дверях парового млина і вітійствував перед словаками, голосно радячи їм «суспілити підприємство для народу»; то сидів, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа і паплюжив за віщось перед ним папу римського; то, нарешті, водився по селу з захмелілими хліборобами та нахвалявся поділити чиїсь грунти.
	Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. «Дай такому волю, то він назавтра тобі колгосп організує, — думав Воронцов про подоляка. — А ти маєш в дивізії за нього пілюлі ковтати...»
	Незабаром Хома з'явився на виклик. Він прибув не сам, а в супроводі цілого почту місцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на ім'я, як свого односельчанина, і, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своїм приматором, якби він залишився тут.
	— Приматор — це що? Голова сільради? — питався Хома і запевняв своїх нових друзів, що його, мовляв, на такий пост і вдома оберуть. Комина самовпевненість веселила словаків. Усе це були переважно літні, статечні газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, їм не треба було перекладача, бо словацька мова, як відомо, дуже споріднена з співучим подільським Хомнним діалектом.
	Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами наліво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово.
	— Коли мій товариш майор буде мене занадто вже розпікати, то ви підтримайте, — навчав Хома приятелів. — Тягніть за мене руку... Будьте живими свідками, що, мовляв, Хома нас нічим не кривдив...
	Біля двору, в якому розташувалась політчастина, Хаєцький зіткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з воріт з кількома озброєними юнаками. Вони були-в картатих піджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрічками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповідали Воронцову про «Стьопу з Руська».
	Забачивши Хаєцького, майор зупинився.
	— Розповідайте, — суворо звернувся він до мінометника, — чию ви там землю зібралися ділити? Може, маєте тут свої власні угіддя? І хто вас взагалі уповноважував на такі річі?
	Хома, виструнчившись, якусь мить поїдав майора очима, намагаючись вгадати настрій начальника.
	— Совість мене уповноважувала, товаришу гвардії майорі — нарешті впевнено випалив він. — Це йшлося про землю тих зрадників, що з німцями вивтікали!
	— То гардисги! Тіссовці! Поліціянги! — дружно загули словаки. — Тікали би вони до своєї могили!
	— Не буде їм нашої зємє! '
	— Хай їм Гітлер дасть, коли має!
	Хома, підтриманий цим одностайним хором, одразу підбадьорився і, видно, не почуваючи на собі ніякого гріха, сміливо правдався далі.
	— Навіщо би я мав їхні грунти ділити? Хіба ви, брати словаки, — звернувся він до своїх приятелів, — самі не годні впоратися? Хіба ви дозволите ворогам народу повернутися з-під німця та знову посісти оці лани?
	— Не дозволимо, пане Хомо! — збуджено загули словаки.
	— Я, товаришу гвардії майор, тільки радив їм допіру, як ліпше...
	— Що ж саме ви радили?
	— А моя рада була така: оброблені та засіяні лани розподілити між партизанськими вдовами та матерями. Тут є навіть такі сім'ї, що їхні сини в генерала Свободи воюють... А з незасіяного клина заможнішим нарізати, які власне тягло мають... А щоб не було ніяких нарікань та перекручень, то треба обрати комісію таку, як наш комнезам був.
	«Чим ти йому заперечиш? — думав, усміхаючись в душі, Воронцов. — Непогано розсудив, чорт візьми!»
	— Всі ці питання, Хаєцький, будугь розв'язані органами нової цивільної влади. Я певен, що тут обійдеться без вашого вгручання. Товариші словаки самі впораються з такими справами. Як ви скажете, товариші? — приязно звернувся Воронцов до Хоминих свідків. — Впораєтесь?
	— Впораємось, пане майор! — енергійно закивали вусами селяни.
	— От бачите, Хомо, — посміхнувся Воронцов, — виходить, ваше втручання в такі речі непродумане і навіть зайве.
	— Товаришу гвардії майор! — майже інтимно звернувся Хаєцький, миттю впіймавши знайомі іскри веселої приязні в очах майора. — Та чи я дуже втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо всіх боків шарпають — розкажи, допоможи, порадь, — то мушу радити! Хіба ні? Ти, говорять, Хомо, вже академію соціалізму пройшов, а ми тільки за парту сідаємо! Ти он яку практику маєш за плечима, а ми ще тільки першу борозну йдемо! Тож мушу людям пособити, свій досвід передати!..
	Воронцов ледве стримував усмішку, дивлячись на розпаленого Хому. Пригадалося майорові, як торік в Альпах товариші витягували Хаєцького канатом на стрімку скелю. А зараз «патку мій, патку» уже сам витягує інших.
	— Гаразд. Тільки це не все...
	«Тепер за папу римського почнеться», — догадувався Хома, помітивши, як майор знову нахмурився. Хаєцький мав підозру, що взагалі ця тяганина почалася через попа, з яким він сьогодні пив чарку, а потім жорстоко посварився, не зійшовшись з ним поглядами на папу римського. Треба було, мабуть, зовсім не чіпати того кляузного попа. Зсукати б йому дулю при зустрічі, як мати колись вчила, та й піти собі геть. Може, це й забобони, але допомагає напевно. Мало не всім чорнорясникам Європи Хома вже пересукав дулі, щоб нічого лихого не сталося, а цього пощадив та й здобув собі халепи. Звичайно, що це саме він наскаржився замполітові. Либонь, розповів, які нахвалки посилав Хома папі римському, сидячи за поповим столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!..
	Однак майора цікавило зовсім інше.
	— Доповідайте, як ви там у млині порядкували.
	— Мусив, товаришу гвардії майор, — чесно доповідав Хома, зрадівши, що найголовніша, на його думку, небезпека минула. — Мусив! Бо власник того млина в Австрію п'ятами накивав, а в людей мливо кінчилось... Як бути? Треба, виходить, суспілити підприємство... Я їм прямо кажу: суспільте! Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве моє слово, Юрашу? — апелює Хома до одного із своїх явних прихильників, що стоїть поперед інших.
	— О Хомо, — задоволене відгукнувся Юраш. — Суспілимо для народу, хай його мамі!
	Воронцов переглянувся з юнаками партизанами, які ресь час весело спостерігали цю сцену, і всі разом засміялися.
	А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував іншого:
	— Штефане! Твоя думка?
	— То так має бутиі — вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно, готовий хоч зараз взятися за багатієвого млина. — То буде демократіцка справа!
	— Францішкуі А ти чого мовчиш? Ти — за?
	— Айно, — рішуче тупнув босою, порепаною ногою Францішек, — айно!
	— Айно, — підхопила в один голос решта селян.
	— Чуєте, всі кажуть: файно! — резюмував Хома. — Народ хоче! А коли народ чого-небудь захоче та дружно візьметься, то вже так і буде, клянусь на свої діти!
	Воронцов незабаром відпустив подоляка, не наклавши ніякого стягнення. Однак серйозно попередив, щоб надалі Хома не брався розподіляти землю, яка йому не належить.
	Хомя запевнив, що — най його мамі — лінії не перегне.
	А годину пізніше він уже господарював у роті. Мав собі тут чимало клопоту.
	Офіцери щойно привели кількох бійців молодшого поповнення, і Хаецький, здійснюючи свої старшинські права, мусив вишикувати їх і проінспектувати. Іван Антонович, лейтенант Черниці і всі обслуги, пересміхаючись, чекали, як Хома буде струнчити новачків. А він, бровою не зморгнувши, поважно обходив шеренгу і, нівроку йому, знав, з чого почати. Передусім став екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять номери своїх автоматів та карабінів. Потімстромляв пальці кожному за ремінь, шарпав до себе та визначав, чи досить туго підперезані орли. Залишився вдоволений.
	— Те, що нумер карабінки завчив, — це одне добре. Те, що погони на тобі сидять, як вилиті, — це друге добре. А те, що вигляд маєш молодецький, —це третє добре. Таким будь! — закликав Хома. — Маєте і надалі пильно за собою стежити, бо в мене охляп не проживеш. За перший гудзик — даю мораль, другий — уже накладаю стягнення. Зірки на пілотках щоб сяяли від вас на двоє гін вперед! Зрозуміло? Іншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собі айн-цвай, ти — великий чоловік! На тебе світ очима пряде, стежить, як ти сів, як устав, як рушив, як пішов!.. Все це мусите собі назавжди взяти втямки та й тримати голову високо. В нашій мінометній нема таких, що вуха по землі тягають. В нас такий народ, що сам на чужі вуха наступає! Ясно всім?
	— Ясно!
	— Не чую!
	— Ясно!!!
	— Розійдись!..
	Новаки сипонули врозтіч. Однак Хомі здалося, що вони розбіглися не досить прудко.
	— Е-е, хіба так гвардійці розходяться? Гвардійці розскакуються, як пружини! Становись! Новоприбулі знову вишикувались.
	— Розійдись!
	— Становись!
	— Розійдись!
	— Становись!
	Піт уже річками котився по червоних, міцних обличчях новаків. Нарешті Хома змилувався.
	— Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз підете зі мною на склад. Я одержу обмундирування, а ви принесете, бо мінометному старшині носити на плечах тюки не по-ложено.
	Звістка про літнє обмундирування викликала захоплення всієї роти.
	
	V
	
	«Що, власне, сталося? — думав Сагайда, крокуючи вулицею Грінави. — Чому тобі такою особливою, багатозначною видається оця сьогоднішня розмова в словацькій хаті? Ну, закликали тебе, ну, привітали... Зрештою, звичайнісінька річ... Але чому ж ти вийшов звідти такий роз-хвильований? Яким зіллям тебе напоїли в тій убогій світлиці, розмальованій до самої стелі буйним виноградом? Ідеш і землі не чуєш під собою... Ідеш, і дзвенить тобі весь чае у вухах ніжне слово:
	— Братку!
	Наче розбагатів несподівано, наче вперше повністю відчув свою велику солдатську гідність...
	Звідки це все?
	Був час, коли тобі, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотілося все витоптати в- цих інр-землях, ти не бачив перед собою нікого й нічого, крім ворогів. З похмурою недовірою блимав на тих, що тебе вітали. В їхніх вітаннях вчувалися тобі нещирість і винувата запобігливість перед твоєю силою. Затятий у своїй зненависті до ворогів Вітчизни, ти з вічною підозрою проходив крізь чужі люди, як крізь колючі терни, накладаючись лише на себе, на товаришів, на зброю.
	«Любов рухає армії вперед...» Хто це сказав? Де? Ага, це ті молочники... Це ті філософи... Справді, як подумати, чорт візьми, то це таки щастя — любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжніх. Таких, як... оці».
	Сагайда захоплено дивився на своїх однополчан, що гомоніли, жартували, гуртуючись вперемішку з словаками біля кожного двору, дружньо бесідуючи, жартуючи. Декотрі вже в свіжо-зеленому, щойно одержаному обмундируванні, інші ще в торішньому... Обтріпані в походах обмотки, вигорілі, вилинялі гімнастьорки, прості, одвер-ті обличчя. Однак дивишся на них і надивитись не можеш... Чи не вперше оце Сагайда глянув і на себе, і на своїх товаришів такими очима... Здається, ніде ще він не почував так глибоко своє значення і свою роль визволителя, як тут, на цій словацькій землі, де його ждали «через шість довгих-довгих літ...».
	Щойно його питали:
	— Матку маш?
	Йому подумалось про Вітчизну.
	— Маю, — відповів він.
	— Вітця маш?
	— Маю.
	— Братів маш?
	— Маю, маю!
	— Сестру маш?
	Коли Юлічка запитала його про сестру, він не міг відповісти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже він справді мав-таки десь сестру, єдину із всієї рідні, свою щебетушку Зінку, вивезену в запломбованому вагоні на німецьку каторгу... Де ти, Зінко, де ти, сестричко? Чи скнієш рабинею на підземних осоружних заводах, старіючись у свої вісімнадцять літ, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлічка, мабуть, зрозуміла його важку мовчанку, збагнула його думки.
	— Май мене за сестру, — сказала вона. — Буду тобі за рідну...
	Юлічка... Коли вона лежала, зібгавшись в постелі, то здавалась йому зовсім маленькою. Коли сіла, то стала вищою. А коли, відкинувши коси, стала на ноги і випросталась, то вже була високою та гінкою!
	— Здравія бажаю, гвардії лейтенант!
	Хто це? Шовкун!.. Стоїть перед Сагайдою впевнено, з гідністю, як рівний перед рівним. Голос його помітно змінився, в ньому тепер міцно забриніла гвардійська мідь, замість тієї вкрадливої, податливої м'якості, з якої жорстоко тішився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нікому кататися на собі. Вуса підстрижені щіточкою, санітарна сумка при боці. Гвоздь! Сагайда від душі радий йому, як радий усьому на світі, що якоюсь мірою причетне до його першого друга, до Брянського.
	— Одержав оце листа від Ясногорської, — хвалився Шовкун. — Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тільки Ясногорська заявиться на горизонті, знову будуть вимагати її до нас.
	— А Нюра?
	— Наладимо геть, — рішуче висловився Шовкун про свою теперішню начальницю, немов доля її цілком залежала від нього. — Хіба вона рівня Ясногорській? Мізинця її не варта... На неї й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санітарів, подав на «Відвагу», а їй — дулю під ніс, вибачте на слові. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша більше за кавалерами стріляє...
	Видно було, що Шовкун добре знає ціну своїй роботі, і хоч вона йому важка, але ніскільки не обтяжлива.
	— Ти вже, дружище, вріс у свою нову посаду, як добрий вершник у сідло, — засміявся Сагайда. — Хвалю за ухватку!
	— А чого ж... При моїй посаді інакше й бути не може. Людьми дорожиш, і тобою дорожать.
	— Та я чув... Комбат про тебе хорошої думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона...
	— Через тиждень-два буде.
	— Ого! До того часу ще тричі вмерти можна...
	— Тепер уже гріх вмирати, товаришу лейтенант... Кінець видно.
	Повернувшись у роту, Сагайда не впізнав своїх: всі вже були переодягнені в нове, зелене, весняне. Хома зустрів його доганою:
	— Нарешті дочекався вас, гвардії лейтенант. Бачите, всі вже як рута взеленилися, лише один ви оце між нами вилинялий... Та ще Маковея десь бенеря носить, і -на обід не з'являвся... Прошу, одержуйте своє обмундирування і речову книжку.
	Черниш уже був з ніг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, підійшов до Сагайди:
	— Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне?
	— Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тільки чоботи не зовсім... Занадто вже богатирські.
	Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді здавались непомірними і важкими для легкої, красивої фігури Черниша.
	— То нічого, що важкі, — зауважив Роман Блаженко. — Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкі підкови, щоб ногу до грудей викидав...
	Антонович, роззувшись, ще тільки старанно примірявся. Сагайда чекав від нього якогось неприємного сюрпризу — де, мовляв, був та в кого питався дозволу, ідучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. «Зрештою, цей кирпань — симтгатичний тин, —подумав Сагайда про командира. — Але як же воно так виходить, що ми ніяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах...»
	Повернувшись після госпіталю в полк. Сагайда був неприємно вражений, що його ротою — славнок» ротою Брянського! — тепер командує якийсь Кармазин. Правда, цього «якогось» він добре знав, бо Іван Антонович перед тим довгий час командував мінометниками сусіднього батальйону. Тоді Сагайді доводилось не раз мати з Антоновичем різні справи, офіціальні й неофіціальні, і стосунки між вими в цілому залишались добросусідськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднім начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось інший, близький до Брянського, очолював роту — Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека від родинних традицій роти, прийшла собі на готове і стала тут спокійно порядкуватні.. Перші дні Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батьківський дім, несподівано застав у ньому мачуху. Своє невизнання «мачухи» Сагайда мимохіть переносив на декого з бійців, що прибули в роту вже при Кармазинові. Незаслужено кривдячи їх. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханість в Юрія Брянського тепер переніс на ветеранів роти, на тих людей, здо мовби несли на собі негаснучий відблиск загиблого друга-офіцера. Ними дорожив, їх оберігав. Відлюдьку-ватому, невживчивому Сагайді взагалі важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то — на все життя. Особливо у фаворі в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував різні пільги, вимотуючи жили з Маковеєвих напарників-телефоністів. Антонович не міг стерпіти таких несправедливостей, і на цьому грунті між ним і Сагайдою не раз виникали гострі сутички. Іван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нікому не дозволить створювати в ній нездорові взаємини. «Нема в мене синків і пасинків, своїх і не своїх! В мене є тільки наші люди, радянські бійції» Напередодні, зчепившись із Сагайдою, Антонович навіть погрожував, що віддасть його на офіцерський суд честі. А зараз між ними — як нічого й не було. Приміряючи свої чоботи, Кармазин спокійно повідомляв Сагайді, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстріляних.
	— Всі підуть у мій взвод? — насторожено запитав Сагайда, сподіваючись, що командир роти навмисне дасть йому всіх новаків замість вихованців Брянського.
	— Не дам тобі жодного, — приголомшив Сагайду Антонович.
	— Чому?
	— А тому... Тобі важко з людьми вживатися. Вихопуєш повільно... Всіх даю в перший взвод, Чернишеві. А ти візьмеш тих, з якими... легше.
	Сагайда образився, але промовчав. Він зрозумів, що тут не обійшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотів би мати у себе людей вивірених, досвідчених, на яких з певністю можна покластись. Але він згодився забрати собі весь оцей необстріляний молодняк. Надіється, що має кращі, ніж у Сагайди, командирські дані. Ну, що ж... Хай буде так.
	Взувши нарешті свої нові жовті чоботи, Антонович пройшовся в них туди-сюди, випробував, чи не муляють, і, сівши на горбику, знову роззувся. Потім гукнув ординарця:
	— На, заховай...
	— А ви ж як? — здивувався ординарець.
	— Поки що шкрьобатиму в старих, доб'ю вже до краю. А нові, — Антонович посміхнувся до всіх, — нові взую вже в день Перемоги.
	— До того часу я собі ще одні вигавкаю в начальника ОВС, — рішуче промовив Сагайда і, тримаючись Чер-иишеві за плече, так дригнув ногою, що напівстягнутий старий його кирзовий чобіт відлетів за кільканадцять метрів, мало не зачепивши по тім'ю Івана Антоновича.
	— Куди ви шпурляєте? — несподівано почувся знизу Маковеїв голос. Телефоніст вийшов з-поміж гіллястих білих дерев, усміхаючись роті. — Хіба ви не бачите, що це я йду?
	— Іди-но, йди, гультяю, — поманив його Хома, — засаджу тебе до ночі бараболю чистити!
	Маковей вступив на вогневу, як молодий королевич: в боковій складці його збляклої пілотки зухвало синів кущик небового ключа. Загледівши новаків, хлопець одразу попередив їх, що, як тільки він перепочине, буде з кожним з них боротися по черзі.
	— Випробую вашу зелену силу. Обідати Маковей відмовився.
	— Я недавно заправився, — повідомив він. — Обідав з розвідниками та з партизанами, навіть вина кухоль вихилив. Ви не знаєте, що це за народ — партизани. Наші, як є: «Полюшко» навіть співають! Ми з Козаковим першими їх помітили, коли вони спускалися з гір. Дивимося, спускаються стежкою один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я зопалу навіть був подумав, що це ми вже з'єдналися з іншим фронтом. «Союзники!» — кричу Козакову. А ближче підійшли, чуємо по розмові — брати словаки...
	— Звідки ж вони «Полюшко» знають?
	— А в них у загоні командиром був якийсь наш капітан, по імені Стьопа. Він їх всього навчив. «Стьопа з Руська» — так вони його звали. А справжнього прізвища його ніхто не знає. Тільки й відомо їм, що був цей Стьопа офіцером Червоної Армії, потім десь потрапив у полон, всі концтабори пройшов... Його вже в печах мали спалити, а він організував собі товаришів, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на волю! — Маковей аж засміявся при цьому. —З'явився у Високих Татрах, встановив контакт з партизанами, в боях славу здобув. А потім вони обрали його командиром одного і з своїх загонів. Незаміним